Прийти до себе небесного

Рось — це ріка, а може, й Русь — у трохи переінакшеному написанні. Марія — це Мати Божа, узагальнений образ усього найшляхетнішого. Назвавши свій історичний роман про Івана Максимовича Сошенка «Рось — Марія», Наталя Околітенко закодувала основну психологічну пружину, що визначила нелегку долю художника, котрий не тільки організував викуп Тараса Шевченка з неволі, а й став певною мiрою його предтечею.

Змалку Іван, оповідається в книжці, дуже перелякався. Вразливій дитині викачувала яйцем переполох місцева знахарка Мохуренчиха, примовляючи: «Мати Божа ходила, свого сина водила, повела на ранню, з ранньої на вечірню, а з вечірньої на Океан–море, а там острів лежить, на тому острові престол стоїть, на престолі Ісус Христос сидить — голівку схилив...» «Дивно! — подумав він крізь блаженне своє колисання. — Мати Божа веде свого сина — до кого? До Ісуса Христа? До того, хто і є Сином Божим? Виходить — Христос іде до самого себе...» Насампочатку герой побачив цю думку втіленою на іконі, яку ще за козацьких часів написав невідомий майстер.

Я б не наводив цієї цитати, якби в нiй не була закладена квінтесенція книжки Наталі Околітенко: хоч би яким важким шляхом кожна земна людина має прийти до себе небесної.

Душа манила Сошенка до ширяння в просторах живого мистецтва, а до застрягання у в’язкій мертвечині буднів принукував камінь життєвої невлаштованості й догмати канонів. Траплялося на його путі таке, що допомагало злету. Ось старий настоятель, чоловік ще козацького гарту, заохочує молодого богомаза Івана малювати, не обмежуючись тісними рамками канонізованих приписів. Ось петербурзький гість — чиновник Рибачков, знавець і цінитель прекрасного, — помітивши Іванів талант, радить навчатися малярства у столиці. Ось титулярний радник Михайло Підіпригора по–своєму сприяє митцеві.

І водночас його тягли додолу ненависники всього яскравого та самобутнього, як–от задубілі в офіціозному православ’ї церковники чи гімназичні начальники–самодури. Найдошкульніше ж, очевидно, давалися взнаки нестатки, що змушували опускатися до заробітчанства, а мрію про живопис перероджували на гризоту. Безперечно, Сошенко, як ми пересвідчуємося, читаючи «Рось—Марію», міг час від часу сягати висот, де дихається легше, ніж у затхлості злиднів, де відкриваються набагато ширші обрії й пронизує радість від можливостi втілювати своє натхнення. Тоді написано видатні картини — «Продаж сіна на Дніпрі», «Хлопчики–рибалки», «Портрет бабусі Михайла Чалого» та інші. Однак не дуже багато лишилося по ньому таких речей.

Варто зазначити, що події твору розгортаються на тлі світанку епохи науково–технічного прогресу, провозвісником соціальних наслідків якої став Шевченко.

Опираючись на скупі дані, авторка подала довершену, психологічно достовірну картину взаємин двох друзів, потрібну для глибшого розуміння Сошенкового впливу на Шевченкове життя і творчість. Наталя Околітенко тактовно, розставивши доречні акценти, уникнувши як колишнього совкового лакування, так і нинішнього глобального порнографічного оголювання, вирізнила суттєве й наголосила на ньому. Істотний вплив Сошенка полягає не тільки у стимулюванні Тараса до науки, не тільки у сприянні його викупу з кріпацтва, а й у дисциплінуванні, відчутті відповідальності перед тими, хто тяжко заробляє на хліб. Останнє ми якщо навіть і брали до уваги, то принаймнi недооцінювали. А без нього хтозна, куди повернуло б Тарасове життя...

Цінним є те, що книжка Наталі Околітенко iлюстрована вперше гравюрами Івана Сошенка, що дають можливість скласти про нього уявлення як про цілком самобутнього художника.