Глобальні поправки до історії людства

«Кожна людина має свою місію»

Інший би після такого академічного «нокауту», мабуть, спалив би дотла свої багатотомні напрацювання і зайнявся вирощуванням елітних сортів помідорів чи розведенням нутрій — благо всі умови для цього в Миколи Степановича під рукою. Мешкає він iз дружиною Іриною на околиці привільного покутського села Задубрівці, що на Снятинщині. Останні три роки — на пенсійному забезпеченні. Аж ні, не цурається «носій нових ідей» справи, якій присвятив три десятиліття, — продовжує завзято сліпати, інколи до перших півнів, біля комп’ютерного монітора. Мета одна — надати власній теорії більшої наукової стрункості. Тому вносить правки до сотень сторінок своїх книг із порівняльними таблицями, малюнками, діаграмами.

Не відступає, каже, перед світилами науки тому, що з діда–прадіда — впертий волиняк (народився і виріс у селі Майдан неподалік Ковеля). По–друге, згідно з його теорією, кожна людина має свою місію на Землі: «Я сотню разів запитував себе: «Навіщо воно тобі треба?». Розумну, з точки зору сучасної прагматичної людини, відповідь і сам не знаходжу. До того ж дружина час від часу не без іронії цікавиться: «А що ти з цього маєш?». Що їй відповіси, адже справді, крім клопотів, нічогісінько. Та, напевне, таке моє призначення на цьому світі».

Він — не лише теоретик. Змалку, як і молодший брат Тимофій, усе незрозуміле піддавав сумніву, перевіряв на практиці й по можливості вдосконалював або пробував винайти щось принципово нове. На посаді старшого наукового співробітника Волинської сільськогосподарської дослідної станції молодий інженер–механік Микола Янко запровадив у виробництво кілька новацій, захищених авторськими свідоцтвами. У 1987 році за його розробкою, схваленою агротехнічними світилами СРСР, на конвеєр серійного виробництва поставили агрегат ТПФ–45, значно ефективніший від попередників при механізованій заготівлі сіна. Через три роки він власноруч виготовив оригінальний пристрій «Аеліта» (апарат електричного лікування та індикації точок акупунктури). До речі, його брат Тимофій — теж знаний винахідник. Він автор селекції волинської м’ясної породи великої рогатої худоби.

«Земля утворилася завдяки вихору»

— Пане Миколо, коли ви остаточно зрозуміли, що нікуди не дінетеся від виконання своєї ніким не оплачуваної земної місії — дослідження, за вашим визначенням, проблем виникнення і заселення Сонячної системи? Що стало поштовхом?

— Наприкінці літа 1981 року в одному з сіл Волині здійнявся вихор такої страшної сили, що позривав дахи з будинків, підняв у повітря комбайн вагою 8 тонн і переніс його на другий кінець села. Виникло природне запитання: яка ж така велетенська сила здатна це зробити? Я кинувся шукати відповідь у книгах із фізики. З’ясувалося, що наука нічого конкретного з приводу рушіїв, що спричиняють циклони й вихори, не знає. Тоді на моє прохання і за моїми кресленнями на одному з луцьких заводів виготовили установку з плексигласу. Почав робити досліди. Спершу хаотично насипав пісок і за допомогою двигуна закручував штучний вихор — увесь пісок невдовзі збирався в центрі посудини. Взяв дробинки для мисливської рушниці різних калібрів — результат той самий. Завдяки цим та іншим експериментам я підтвердив припущення давньогрецького мислителя досократівського періоду Анаксагора та французького філософа епохи Відродження Рене Декарта про те, що планета Земля утворилася завдяки вихору. За 20 років наукових експериментів мені вдалося відкрити й описати дію сил, що спричиняють циклони та вихори, на всі тіла, що перебувають у зоні їхньої дії. Так я сформулював Вихорову теорію. Вона не тільки пояснює закономірність виникнення космічних тіл та створення існуючих зоряних світів, а й дозволяє відпрацьовувати методику моделювання нових.

Навесні 1998 року я закінчив написання книги «Створення світу, або Експериментальне обґрунтування основних положень Вихорової теорії виникнення та існування у Всесвіті зоряно–планетних світів».

— Власні досліди — єдине джерело для таких фундаментальних висновків?

— Ні. Я три роки ретельно вивчав Біблію. Сідав за стіл, клав чистий аркуш паперу й, аналізуючи слово за словом біблійні тексти, записував запитання та шукав на них відповіді, зокрема шляхом тривалих експериментів. Таким чином, кожний мій висновок і кожна дата підтверджуються практикою і цитатою з Біблії. Я самотужки так опанував Святе Письмо, що представники однієї з протестантських церков після нетривалої дискусії запропонували мені сан пресвітера. Я відмовився, позаяк не призначений для такої місії та й багато що планую завершити у світському житті.

«Нині — 13 627–й рік від початку творення нашого світу»

— Газетна шпальта не дозволяє навіть побіжно викласти основні положення вашої теорії. Якщо з наукових вершин спуститися на грішну землю, то коли і як, за вашою версією, на неї ступив хомо сапіенс?

— Відповідь на це запитання можна знайти в іншій моїй книзі «Літопис космічної цивілізації землян», написаній упродовж 2006—2008 років. У ній на підставі хронологічних відомостей Біблії я відтворив реальний час появи людини на нашій планеті й підтвердив неспроможність еволюційної теорії та принципу природного відбору Чарльза Дарвіна.

Одним із перших, хто цим зацікавився, був ще антиохійський єпископ Феофіл. Приблизно в 180 році нашої ери він вирахував, що Адама Бог створив у суботу, 1 вересня 5969 року до нашої ери. З VI століття нашої ери у Візантії почали послуговуватися поняттям «константинопольська ера», за якою Бог створив Адама в п’ятницю, 1 березня 5508 року до народження Христа. В моїм «Літописі» читачам пропонується розрахунок років не від створення людини, а від початку творення нашого світу у Всесвіті, що логічно.

Отже, від початку розкручування зоряного циклону Творцями нашого світу в хаосі космічної матерії до утворення в його центрі Сонця пройшло 1000 земних років (Бут. 1:4). Ще 1500 років у планетному циклоні формувалася наша Земля до часу, аж поки «суходіл став видний» (Бут. 1:9). 3000 років тривав процес підготовки планети до заселення — рослинність наповнювала атмосферу необхідною кількістю кисню, а у воді та на суші розмножувалася рослинна і тваринна їжа для майбут­ньої цивілізації. У 5508 році від початку творення нашого світу Боги клонували носія Розуму «на Свій образ та Свою подобу, як чоловіка та жінку» (Бут. 1:27), змінивши напрям закручування спіралі носія генетичної інформації в той бiк, в який обертається космічна матерія цього світу, тобто вліво. І саме через лівосторонню ДНК ми не ідентичні Богам, а подібні їм, бо наша ДНК є дзеркальним відображенням їхньої. Щоб забезпечувати цивілізацію одягом, їжею і всім необхідним для існування в новому зоряному світі, через 1995 років після створення перших земних інтелектуальних людей було уформовано (з гебрейського vajjicer — уформувати) з елементів земної групи — «пороху земного» (Бут. 2:7) ДНК людини робітної — Адама. Генокод цього типу земної людини виявився найстійкішим до існуючих геокосмічних факторів, і на його основі було продовжено створення в нашому світі високоморальної земної цивілізації, яка стала б гідною виконувати також велику місію розповсюдження Розуму у Всесвіті. Тобто 2012–й рік нашої ери буде 13 627 роком від початку творення нашого світу. Детальніше й аргументованіше все це викладено в моєму «Літописі».

— Кинути виклик Ісааку Ньютону та його послідовникам — справа нехитра, хоча у вашому випадку для обґрунтування цього кроку знадобилися, наскільки я розумію, десятиліття надто виснажливої праці. Та без визнання в науковому світі ваша теорія — не більше, ніж казка. Про реакцію маститого астрофізика нам уже відомо, а до трохи менш титулованих ви не зверталися по рецензії?

— За час існування людства самі добре знаєте, як багато ідей землянам спершу видавалися утопічними, а їхнiх авторів вважали людьми несповна розуму. Але мене надихає висновок улюбленого швейцарського письменника і дослідника історії Землі Еріха фон Денікена: «Будь–яка прогресивна думка є кроком на шляху розвитку і найсміливіші фантазії та утопії рано чи пізно будуть утілені в життя».

Мені, скромному інженерові з сільською пропискою, звісно ж, непросто було переступати пороги багатьох високих наукових кабінетів. Їхні господарі, довідавшись, що я не захистив жодної дисертації, переважно скаржилися на катастрофічний брак особистого часу й просили не забирати його дорогоцінні рештки. Більш милостиві пропонували мені залишити праці на рецензію аспірантам, котрі «в науці подають дуже великі надії». Одного разу я таки прислухався до цієї поради, проте майбутнє світило науки через два місяці безсило розвело руками. Мовляв, осягнути обґрунтовані мною теорії йому не під силу.

Більш зговірливі видавці, особливо столичні, й нині пророкують моїм працям неймовірний успіх, але просять для виходу їх у світ передоплату в розмірі моєї кількарічної пенсії. Тому поки що книги «видаю» вдома і вручну: набираю на комп’ютері, ілюструю, зшиваю і залишаю до кращих часів. Головне, аби вони збереглися для наступних поколінь. Упевнений: вони їх оцінять».