Зроблено власноруч

За всі часи авторам–початківцям пропонували робити, тобто писати життя з великих — чи то класиків, а чи сучасників історичного процесу. Самі стаючи згодом видатними і заслуженими, вони розуміли, що треба було якраз навпаки — плекати у собі власну творчу «незайманість», будуючи автономний космос пригод в офіційному всесвіті преміальних сюжетів. Вже сьогодні російські автори, так і не навчившись діамату стосунків з ефемерною реальністю, все частіше зазирають за її альтернативні лаштунки, розповідаючи про себе любого в обгортці екзотичної дійсності.

Так, наприклад, скандальний письменник Едуард Лимонов, героєм усіх реалістично–біографічних творів якого був, як знати, він сам, у своїх останніх у часі тюремних романах схильний, тим не менш, до міфологізації буднів. Тому найновіше його твориво назвою «В Сирах» сприймається за таку собі кристалізацію легенди в умовах соціального реалізму і космічного масштабу самотності автора. Якого відвідують закордонні журналісти і вітчизняні художники, юні дівчата і раптово знайдені далекі родичі, але по–справжньому він залишається вірним навіть не партійній боротьбі, а, скажімо, хатньо­му пацюку на ім’я Щурик. Річ у тім, що Лимонову, який написав у в’язниці близько десятка книжок, давно, за його словами, відкрився світ метафізики — паралельний світ, у якому містичний вимір переважає над фізичним. І тому для нього що в Сирах (район Москви біля Курського вокзалу, в якому автор мешкав після ув’язнення), що в Крестах (відома в’язниця у Санкт–Петербурзі) — все одно, оскільки довколишній світ, мовляв, класично ділиться на велику і малу зони. Те саме у новому романі, герой якого — гнаний вождь радикальної націонал–більшовицької партії — живе поперемінно то з акторкою, то зі стриптизеркою, свідомо міфологізуючи своє життя для майбутніх революційних літописів. При цьому явно гублячись у морі суто житейських проблем (жінка загуляла, підгузки скінчилися), коли у нього, нарешті, народжується дитина, з’являється теща, і диявол бульварної журналістики перестає ховатися у сиром’ятній романтиці буднів, виходячи назовні у вельми нелітературному і неприглядному для героя вигляді. Ревнощі, сімейні сварки, втеча у партійну буденщину, майже забута «літературна» складова романтичного життя вождя і навчителя молоді. Але це, здається, мало обходить автора роману, який в одному з інтерв’ю значить: «Я взагалі не літературна людина. Я здебільшого зі своїми охоронцями спілкуюсь і зі своєю дівкою».

Цікаво, що альтернативна історія стосунків із дійсністю показова як для найновішої російської премії «Студентський Букер», так і для давньої незалежної літературної «Премії Андрія Білого». У першому, ретроспективному, випадку перемогла вже класична «Кись» Тетяни Толстої про апокаліпсис без книжок, але з цензурою, у другому в номінації «Проза» лауреатом став Микола Байтов зі збіркою оповідань «Думай, що кажеш». Доволі незвичне чтиво, глибоко філософське і легкокриле водночас, але головне — лірично–меланхолійне і напрочуд герметичне. «Ти живий?» — спитав Лепід. «Ні, мене вбив варвар, — відповів той, посміхаючись, — я зараз помру». Він зліз зі своєї палиці і дбайливо поклав усю конструкцію в траву. Коли син випростався, це вже був хлопчик років десяти. «Присядь, — попросив він, — я хочу, щоб ти взяв мене на руки...» Лепід покірно опустився на землю. Син сів поруч, притулившись головою до його грудей — і Лепід обійняв його і всадовив собі на коліно: це було вже немовля двох або трьох років... Минула хвилина чи десять хвилин, вже нічого поблизу не можна було розрізнити: ніч вкрила все. Лепід ворухнув рукою, коліном — і переконався, що нікого з ним більш нема. Він помацав довкола, але колеса, на яких син наздогнав його, також щезли». При цьому мова, варто зазначити, про щоденне життя римських легіонерів. Загалом перед нами містичні оповідання легенди радянського андеграунду 1980—1990–х років, чистий метареалізм і концептуалізм у стилі Андрія Монастирського з архаїчним додатком Хармса і Добичіна, а також полісемантичні ігрища, тобто християнські апокрифи, пародії на праці середньовічних схоластів, трактати з теорії інформації, ще й суто модерністські експерименти. Тобто все те, чим цікавився автор у власному літературному підпіллі радянських часів.

Чимало родинного мішається із соціальним також у романі «Останнє кохання Гагаріна» Дмитра Бавільського, що має підзаголовок «Зроблено в СРСР». За «правдою життя» московський автор, як знати, їздить щороку в рідну уральську глибинку, і тому не дивно, що вищезгадана соціологізація творчості у випадку з новим текстом цілком себе виправдовує. Натомість суцільна метафоризація письма тут явно поетичне: «перша куля пройшла навиліт, зате друга застрягла всередині, у правому боці, заходившись крутитися там, наче щеня, що влягається спати», «сніг виявився холодним, проникаючим, немов поранення», а самому героєві доводиться «лежати на накрохмалених, жорстких, наче хлібці, простирадлах». Загалом автор вписує себе у повсякденне життя з метою видати в сухому залишку щось явно белетристичне. І то бажано високоякісне, адже напис з підзаголовку до його роману ставився на продукції саме зі знаком якості. А хіба не якісним може бути просте родинне життя, коли замість героїв використовуються буденні персонажі: батько, кохана дівчина, приятель? «Щоразу, ставлячи ялинку, батько сперечався з мамою, чи треба прикрашати її «дощиком». Мама вимагала весь дощик вивісити на сцену, натомість тато вважав, що блискітки не повинні закривати іграшки і гілки. Сперечалися голосно, і щороку перемагав тато. Мама корилася, махнувши рукою, гордовито йшла на кухню...» Як приклад на буденність цієї «альтернативної» прози — запис у «Фейсбуці автора майже на цю саму, міфологічну тему: «Провів батька на роботу. Вдягнувши скафандр кожуха і опустивши забороло в шапки, він вийшов у морозяний морок за дверима наче у найсправжнісінький космос. Хвилиною пізніше, вже згори дивився, як батько прямує до зупинки, повз освітлений котлован, схожий на полігон, як чекає тролейбуса на іншому боці Уфімського тракту». Цікаво, чи беруть таких у космонавти?

Так само живопише життя з самого себе у романі «Учитель цинізму» Володимир Губайловський, зазіхаючи на альтернативну суть буття вже не як автор–оповідач, а як його «романні» спокусники. Адже це оповідь про те, як фізики стають ліриками, а математики, навіть від початку будучи ліриками, витворюються на циніків. Оскільки на всю цю оксамитову опозицію часів брежнєвської Олімпіади, а також гуманітарний протест з дулями в кишенях і пляшками за пазухою, бардівськими пісням, саморобними віршиками, Райкіним по ТБ і Висоцьким на касетах не лише в героя роману дуже швидко з’являлася стійка алергія. І починається втеча в альтернативну науку життя, в якій біологія схрещується з матаналізом, а довкола — не сесії чи лекції, а п’яний гуртожиток, студенти–преферансисти, літній Коктебель і дружба с шизофреніком –філософом. «Я провадив розхристаний спосіб життя. Іноді ходив на лекції, частіше прогулював і волів стояти за столиком у «Тайвані» та теревенити з Шуриком або Сергійком Шредером про щось нейтральне, наприклад, про історію і поезію». Воно й не дивно, якщо згадати, що вдома у героя — сама лише бабуся, що читає на кухні Надсона і Толстого. «Моя мама — лікар. Мій тато — гірничий інженер. А я — бабусин син». Загалом усе це нагадує «Московіаду» Андруховича і «Математика» Ілічевського. Від першого тут — захоплення московською «інтелектуальною» екзотикою, від другого — псевдонауковий контекст алкогольних блукань героя оповіді.

Хай там як, але у житті та творчості автори сучасної російської виявляються не дуже різними особами, сполучаючи в одному флаконі — чи то «нового реалізму», а чи пост–інтелектуалізму — надбання літературно–утилітарного характеру. Таким ліро–епічним чином відбувається злам канонічного шаблону «великої російської літератури», а також зміщення онтологічних контекстів, коли в одному окремо взятому романі раптом руйнується опозиція високого і буденного, і автор перетворюється на героя з усіма зупинками на шляху до повного жанрового релятивізму. n