Не нервуйте перед телевізором

Взаємини політики й літератури часом мають ознаки садомазохізму. «Чи виграє література від політичного переслідування і цензури? — запитує сучасний литовський філософ Леонідас Донскіс і відповідає: — Певною мірою так… Перемагає літературний стиль… Метафора часто розквітає за рахунок свободи».

Взагалі–то, мисль не нова. Кожний політичний режим виробляє свій мистецький стиль. Ніла Зборовська, наприклад, писала, що «більшовизм — це садоавангардизм у політиці» (Код української літератури. — К.: Академвидав, 2006). Не бракує літературознавчих досліджень способів впливу політики на письменство, як також форм опору текстів владному тискові. Багато менше філософського осмислення літературно–політичного симбіозу. Саме такою є праця згаданого Л.Донскіса «Влада та уява. Студії з питань політики та літератури» (К.: Спадщина).

Головна теза цього професора кількох європейських університетів така: аби розібратися у хитросплетіннях та підступах політики, не конче вивчати політологію. Для масової свідомості часом набагато ефективнішим джерелом знань про писані й неписані закони суспільства є література. «Часто класична література краще розкриває організовані форми влади та керівних структур у світі, ніж праці з політичної філософії… Загалом, жоден навчальний підручник із політичної філософії чи політології ніколи не зможе замінити п’єс і сонетів Шекспіра, комедій Макіавеллі, подорожніх історій Свіфта і Даніеля Дефо, філософських повістей Вольтера і притч Орвела… Письменники можуть дійти у вигадці до того, що намагаються довести у своїх теоріях політичні філософи».

Під таким кутом зору автор і аналізує класику світового письменства. В епіцентрі, звичайно, Вільям Шекспір — осердя канону: «Саме Шекспір фіксує наро­дження сучасної людини та структури сучасної влади». Звичайно, великий англієць не писав трактатів, але його Гамлет «говорить про людські мрії, потаємні фантазії, бажання і видіння так, що важко повірити в те, що його монолог написано за понад три століття до Зиґмунда Фройда». З усього того постає головний конфлікт Нового часу: голос крові — проти права особистості. «У метафізичному світі традицій і крові ми позбавлені як свободи вибору об’єкта відданості, так і відповідальності за нашу ідентичність». Ромео та Джульєтта обирають уперше (із зафіксованих літературних свідчень) «страхаючий принцип свободи». Попри кілька сторіч, що спливли, цей конфлікт лишається актуальним до нині: «Було б наївно вважати, що домодерні структури та форми зникли в сучасному світі».

Але до Шекспіра був іще Макіавеллі, котрого у нас вважають за теоретика, а Л.Донскіс числить літератором. І взагалі, каже наш автор, його кращий твір не «Державець», а саме комедії. Саме з них постають нинішні політологічні аксіоми: «Для того, щоб захопити аморальну та корумповану Флоренцію, не потрібна груба військова сила… Моральний занепад неминуче завершується політичним колапсом і втратою свободи».

Ну і, зрозуміло, потужний тандем складає Шекспірові Сервантес: «Великий роман досі порушує нові теми, пекучі моральні та філософські питання, що викликають суперечки». «Ромео і Джульєтта» плюс «Дон Кіхот» — «ці два літературні шедеври складають мапу сучасної свідомості й моральної уяви сучасного суспільства».

Головний висновок з Макіавеллі—Шекспіра—Сер­вантеса такий: «Мораль як свідома соціальність». Але, як тоді, так і тепер постає запитання: «Як сучасність може втілити ідейну одержимість через безмежну і безконтрольну владу»? Л.Донскіс переконаний, що «такі шедеври літератури двадцятого століття, як «Ми» Замятіна, «Ферма тварин» і «1984» Орвела, «Собаче серце» і «Майстер і Маргарита» Булгакова і «Сліпуча пітьма» Кестлера випередили та передбачили праці найвидатніших теоретиків і критиків світської ідеократії і тоталітаризму, таких як Ганна Арендт, Карл Поппер, Ісая Берлін, Лешек Коляковскі, Раймонд Арон та Ернест Гелнер».

Означені вище антиутопії показали, як «сучасність прагне цілковитого контролю над нашою пам’яттю і мовою», як влада вибудовує «індустрію свідомості», аби утворити «світ організованої ненависті». На відміну від авторів та читачів британських та американських антиутопій, ми це відчули на власній шкірі. Проте не багато чого навчилися — досі події в Україні розгортаються за сценарієм, передбаченим півстоліття тому: «Ненависть випливає з нашої самозневаги й нелюбові до себе. Наші вороги є тим, що ми найбільше ненавидимо в собі й, матеріалізуючи, вкладаємо це в найбільш звичну, хоч і найменш зрозумілу, мову інакшості».

Леонідас Донскіс зазначає, що головним індивідуальним щепленням проти тоталітаризму є Гра: «Люди в Радянському Союзі й країнах народної демократії могли вижити й надати сенсу своєму життю тільки завдяки грі». Власне, після Йогана Гейзінґи (Homo ludens. — К.: Основи, 1994) це не є відкриттям. Та, виявляється, гра може відбуватися і у реверсному режимі. Й із засобу індивідуального захисту перетворитися на зброю масового ураження. «Кольорові революції» на пострадянських теренах та в арабському світі свідчать, що естетичні закони можуть впливати на украй мілітаризовані уряди. Ось як пише про це Юрій Андрухович у книжці «Таємниця» (Х.: Фоліо, 2007): «Покоління, яке у 60–ті почало підважувати Систему інакодуманням чи передусім інакшою естетикою. Мені здається, справа взагалі завжди і тільки в естетиці. Політичні мотивації є насправді хибно проартикульованими естетичними». І далі: «Помаранчева революція» як мистецький мегатвір. Автором цього твору є хтось, хто винятково чутливо прочитав і засвоїв українську літературу останніх десятиліть, увібравши в себе увесь її розпач разом з усією надією».

Гра — то є добре. Але ж можна й загратися? Сучасні українські філософи уводять поняття «культурполітика». І попереджають: «Ґлобалізація культурполітики, тобто зрощення культури та влади, політики та культури, може спричинити новий геокультурний злам і нову систему конфліктів культур, подолати які, мабуть, ми вже будемо неспроможні» (Є.К.Бистриць­кий, С.В.Пролєєв, Р.В.Кобець, Р.В.Зимовець. Ідея культури: виклики сучасної цивілізації. — К.: Альтерпрес, 2003). Про те саме — книжка Л.Донскіса «Влада та уява»: «Якщо ми не зрозуміємо, як діє уява в теорії та на практиці політики, то залишимося незахищеними жертвами маніпулювання уявою».

Але, як виявляється, зовсім необов’язково стежити за політичними ток–шоу, аби «зберігати пильність у темряві ілюзій і незнання» — достатньо читати романи.