А братія мовчить, чекає хомута
Постать Віктора Ющенка не є такою невиразною та мілкою, як багато хто з нас намостився малювати (будьте певні — фарбів і пензлів вороженьки готові надати «безкоштовно»). >>
Їм завжди боліла доля України. Іван Гель, Василь Стус та Іван Світличний (зліва направо). Київ, 1968 р. Фото з сайту exlibris.org.ua.
Минає 27 рокiв, коли в карцерi табору ВС–389/36 Пермської областi в нiч iз З на 4 вересня помер Василь Стус, вдруге арештований у травнi 1980 року i засуджений до десятирiчного ув’язнення та п’яти рокiв заслання. Незважаючи на протести і вiдмови Стуса, на судi був присутнiй призначений КДБ захисником адвокат Медведчук, який у своїй промовi сказав, що всi злочини Стуса заслуговують на покарання...
Вiдбувся суд–фарс у присутності «спецпублiки». «Кати! Ви менi й останнього слова не дали сказати!» — вигукнув Стус.
Останнє побачення з рiдними — весна 1981–го, а 1983 рiк Стус провiв у камерi–одиночцi. Василь знав, за що його катували — про те вiн писав 18.07.1976 р. у заявi до Президiї Верховного Совєта СРСР: «Ведь я украинский патриот, а с такой атрибуцией мне гарантирована пожизненная опека сыскных служб». Знав i те, яка буде реакцiя «общественности»: «А в пресi не вщухала буря: десятки читачiв обурювалися моєю поведiнкою, за звичайною радянською звичкою... Я зрозумiв, що манiпулювати громадською думкою — дуже легко. Особливо, коли громади — нема, отже, у неї нема i своєї думки». («Своєї думки» немає i сьогоднi — «партiї» зробили все, щоб не було громади).
Із Василем Стусом мене поєднує те, що народилися в один день тижня (я на три тижнi ранiше), в однi роки навчалися у вузах (я — в київському технiчному), в один рiк оженилися, в один рiк жiнки народили нам дiток (менi дочку). Василя вперше обшукував КДБ у 1972 роцi, мене — на початку березня 1985 р., його взяли за вiршi й самвидав, мене «по анонимному звонку двух женщин в прокуратуру» — арештували на вулицi.
Прискiпливий обшук спiвробiтниками спецслужб у службовому кабiнетi, квартирi, гаражi жодних компрометуючих доказiв не виявив. Та обласна прокуратура сфабрикувала справу, щоб на догоду партiйно–господарськiй мафiї посадити в моє крiсло любителя вiдварних «куггочок», тож пiсля чотиримiсячного перебування в СІ3О я отримав два роки умовно за крадiжку в держави 73 рублiв 47 копiйок, за якi мiй працiвник три роки тому не звiтував бухгалтеру (придбав своїм дiтям–школярам учнiвський стiл). Пiдказка слiдчого i — «грошi вiддав директору, а вiн поклав їх у сейф». Таке було слiдство i «правосуддя»...
Перечитав збiрник Стуса «Листи до сина». Лейтмотив: «Дорогий сину!.. знай, що Твiй батько вiддав усе життя, аби людям жилося краще — всiм людям, на всiй землi. І рости чесним, а не яловим хахлом... Научися саморозцвiтання i мерехтiти радiстю навчись»...
Що Стус хотів донести до сина i людей? «Що люди мають жити, як янголи: з любов’ю одне до одного, з почуттям, що всi люди брати, рiвнi, чеснi, богоподiбнi, всесильнi, незламнi, кришталевi. Свiт — це таночок усiх людей, що взялися за руки i чаються братами, просвiтлими душами, що ширяють межi небом i землею — як степовi жайворонки, спiвом славлячи сонце i дощ, i снiг, i бурю, i рiчку, i дерева, i птаство, i метеликiв, i тигрiв, i щедрикiв (сонечка!), i вовкiв. Бо все — живе i хоче жити. Тож хай живе — усе, що росте, цвiте, пасеться... А ми, брати–люди, — посеред квiтiв, птаства, i звiрини, i дерев. Усе, що ми зробимо доброго, пiднесе небо ще вище, вiд нашої добротностi хмари стануть бiлiшi, а небо — голубiше, а сонце — яснiше... Бач, сину, я хочу, щоб Ти вирiс чесним, мужнiм, мудрим чоловiком. Бо людина буває тiльки така. Інша проживе, проскнiє, прожере не з одного єгипетського глечика — поки й гегне. А чи була вона людиною? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собi добрий слiд?»
І ще: «Людина — це обов’язок, а не титул... Коли ти бережеш залiзний спокiй / всупiр загальнiй панiцi й клятьбi,/ коли наперекiр хулi жорстокiй / мiж невiрiв ти вiриш сам собi./ Коли ти годен правди пильнувати,/ з якої вже зискують махлярi,/ розбитий витвiр знову доробляти,/ хоча начиння геть уже старi./ Коли ти знаєш цiну щохвилини,/ коли вiд неї геть усе береш,/ тодi я певен: ти єси людина / i землю всю своєю назовеш».
Мене вражає вмiння Василя декiлькома словами показати суть людини, її нутро: «Інодi видається, що дiячi нашої культури роблять даремну справу. Вони спiвають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмiчно здригається од сокири. Як можна розумiти їх спокiй?... коли мусить бути гнiв, i гнiв, i гнiв!.. Павличко — це ж тiльки плач i нiчого бiльше... Драч — капiтулянт поезiї... Що не рiк — то риси жiночi «проявляються в Драча. Сьогоднi вiн — як балакуча тiточка... Шкода. Культ бездарних яворiвських, їхнiй час, їхня година».
Думка про те, за кого би голосував сьогоднi Стус, виникла в мене, коли прочитав вислiв дворiчної давнини львiвської письменницi Ірини Калинець — полiтв’язня радянських часiв: вiн «був би прикладом для нас: виступив проти табачникiвства, паплюження Голодомору, мови, культури, iсторiї». Вiд себе доповню, що пiдтримав би героїзацiю Шухевича i Бандери, єдину помiсну українську православну церкву, єдину державну мову, примирення воякiв Червоної Армiї i УПА, протистояв би осквернителям Мазепи.
Ще замислився, прочитавши статтю Олександри Тамкової в «Експресi»: «Як вiдомо, Володимира Сацюка з Вiктором Медведчуком пов’язують давнi стосунки. Зокрема, за однiєю з версiй у справi отруєння кандидата в президенти Ющенка, саме Сацюк спотворив обличчя Вiктора Андрiйовича дiоксином — на замовлення Медведчука». Чи не тому Медведчук запевняв у 2004 роцi, що Ющенко нiколи не стане Президентом ? Пiсля звинуваченого «захисту» Стуса, темникiв «сiрого кардинала» за президентства Кучми, кумiвства з недругом України версiя про отруєння кандидата в президенти цiлком логiчна...
Отож я дiйшов висновку, що Стус пiдтримав би Ющенка i тих патрiотiв, що залишилися з ним. Письменник–фiлософ Євген Сверстюк (йому я вiрю, як собi) сказав про Стуса: «Лише час вiд часу Бог посилає таких людей — свiтлi променi очищення i надiї, iнакше свiт задихнувся б у ненавистi й самознищеннi». І про Ющенка: «Очевидно, багато ворогiв у Ющенка — не за його м’якiсть, а за твердiсть у постановцi стратегiчних нацiональних питань, i до ворогiв рiзних категорiй».
Здається, що Драчу, Павличку, Яворiвському завжди до вподоби тi полiтичнi сили, якi формують владу (КПРС, ПР, БЮТ–КОД) та розколюють суспiльство. Та не тiльки їм. Iван Гель у березнi 2009–го назвав кiлька прiзвищ iз величезної шеренги зрадникiв–«тушок»: «Перевертнi — Яворiвський, Стретович, Кармазiн, Мовчан, Тарасюк, Коваль, Черноволенко, Косiв, Давимуха, Шкiль, Стецькiв». Був би живий, Iван Гель i сьогоднi поповнив би цей список новими прiзвищами — геращенки, наливайченки, парубiї, iншi перебiжчики, якi з корисливих iнтересiв завжди готовi на новi «тушкування».
Часткову вiдповiдь на все це находжу в Стуса: «Київ — це набiр холуїв вiд лiтератури, обозних маркiтанток естетики, якi на нацiональнiй трагедiї шиють собi розмальованi шаровари блазнiв–танцюристiв, що на трупi України витанцьовують хвацького гопака. Введена в систему держави, iнтелiгенцiя не чує жодного обов’язку перед народом, який так i не забув iндивiдуального обличчя. Ця iнтелiгенцiя офiцiозу, прагнучи жити, простує до безславної смертi».
Я впевнений, що «Союз патрiотичних сил «Наша Україна» пiдтримають Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Оксана Забужко... Пiдтримає, мабуть, i мiй земляк Левко Лук’яненко, який свого часу клюнув на «Юлину макуху», та, вiдчуваю, — виправився. Це ж про нього Стус писав: «Левковi, звичайно, я дав оцiнку як людинi, свято вiдданiй iдеалам гуманiзму, добра й справедливостi».
Пiдтримають i мислячi українцi, якi не пiддаються манiпуляцiям i розумiють, що лiдер «Нашої України», як писав Вахтанг Кiпiанi, — носiй козацької нацiональної iдеї; вiн нiколи не дiлитиме людей на «схiднякiв», «бандерiвцiв», на україномовних i росiйськомовних; вiн шанує в сiм’ї народнi традицiї, поважає древнi звички свого народу; вiн нiколи не сквернословить матом, «фєнєй» i не назве свiй народ «козлами»; вiн єдиний iз полiтикiв знає, хто такий Василь Стус, чим знаменитий Іван Свiтличний, що зробила в життi Алла Горська i як загинув Валерiй Марченко; вiн слухає Тараса Петриненка, «ВВ», «Кому вниз», «Океан Ельзи», «Гайдамакiв»; вiн був найуспiшнішим головою Нацiонального банку України i Прем’єр–мiнiстром, його ненавидять тi, хто ненавидить i обманює всiх нас. Упевнений, що Василь Стус голосував би тiльки за «Союз патрiотичних сил «Наша Україна».
Постать Віктора Ющенка не є такою невиразною та мілкою, як багато хто з нас намостився малювати (будьте певні — фарбів і пензлів вороженьки готові надати «безкоштовно»). >>
Я одержав цей лист як відгук на мої публікації в «Україні молодій». Прошу редакцію газети надрукувати принаймні скорочений варіант цього послання від товариша–політв’язня.
Степан Хмара.
Шановний Степане Ільковичу, з глибокою вдячністю сприйняв я вашу принципову громадянську позицію стосовно посягання Ю. Тимошенко (особливо небезпечної політичної шахрайки) на найвищу посаду в державі. >>
Дорога редакціє, хочу висловити свої думки стосовно того, як удалося Ю.Тимошенко «зіграти» на національних та ностальгійних почуттях. Як зазначають спеціалісти з електоральної психології, рядовий виборець зовсім не є витонченим читачем політичних текстів. Більше того, у нього, як правило, немає жодного бажання читати їх. Він бере лише верхній шар інформації, причому підпорядковує її своїй логіці, своїм уявленням про те, що намагається йому сповістити політик. Дуже часто виборець і зовсім не сприймає послання політичного кандидата, а будує його образ з «уривків» інформації, яку він сприймає на емоційно–почуттєвому рівні. >>
Вичерпавши всі можливі засоби достукатися до Вашого «червоного серця», звертаюся ось таким чином - через газету «Україна молода». Сподіваюся, що хоч так Ви, нарешті, отримаєте моє «дружнєє посланіє». >>
Юлія Володимирівна Тимошенко стала свідомою українкою, коли була вимушена відмежуватися від опального Лазаренка - швидко вивчила українську мову, організувала партію «Батьківщина», продемонструвавши свої здібност та енергію. >>