Будуть учні — буде дух

Тбіліська публічна школа №41 імені Михайла Грушевського є єдиною в Грузії, у якій вивчають українську мову з першого класу. За 13 років існування школу неодноразово спільно відвідували різні президенти Грузії та України, нею постійно опікуються посольство України в Грузії та українська громада. Утім перший дзвоник, який для грузинських школярів цього року пролунає 17 вересня, може стати й першим, який сповістить, що першокласники школи №41 більше не вивчатимуть українську мову. Утім ще не все втрачено. Чому єдиній грузинсько–українській школі загрожує повзуча деукраїнізація, під час нещодавньої поїздки до Грузії у складі Української всесвітньої координаційної ради намагався розібратися і журналіст «України молодої».

Оптимізація та корупція

Перші проблеми у національної української школи №41 почалися, коли в рамках оптимізації її об’єднали зі звичайною грузинською школою №56. В останній існувало два сектори — грузинський і російський, отже, ні викладачі, ні учні української не знали і не вивчали. Тим більше що за кількістю учнів школа №56 була вдвічі більшою за українську. А в самій школі ім. Грушевського зі 180 учнів лише кожен п’ятий був етнічним українцем. Але в грузинських школярів була мотивація — отримання вищої освіти в Українi.

Після оптимізації новоствореній школі залишили №41, її український статус та ім’я Грушевського, але мотивація щодо навчання в Україні зникла. Кількість учнів склала близько 500. І більшість із них не мала жодного бажання вивчати українську, тоді як їх ледь не примушували. Навколо закладу не вщухали скандали на національному ґрунті. А потім по школі боляче вдарив корупційний скандал. Директора, етнічну українку, правоохоронці запідозрили у нецільовому використанні бюджетних коштів, а також у примушуванні батьків здавати чималі благодійні внески. Скандал згодом вщух, директора звільнили, і вона переїхала працювати в інше місто, а школу очолило грузинське керівництво.

Просто грузин чи «ворог мови»?

Виконувач обов’язків директора школи №41 Реваз Джавахішвілі зустрічає членів делегації УВКР на чолі з Михайлом Ратушним на ґанку. З гордістю показує державні прапори Грузії і України на вході до школи, національні символи на стелі холу, а також портрети Михайла Грушевського і Лесі Українки на стінах. Пан Реваз нахвалює українське посольство та Асоціацію українців–мешканців Грузії, мовляв, ніхто, крім них, долею закладу не цікавиться. Тоді як школі не завадили б спонсорські кошти від українських бізнесменів з числа діаспори.

Ще донедавна у школі викладали три мови: грузинську, українську та іноземну на вибір (переважно англійську). Але нині все інакше. Пан Джавахішвілі обурюється, мовляв, попереднє керівництво школи не цікавив той факт, що українська мова в Грузії ще донедавна не мала статусу іноземної. Але нині відповідні зміни внесено, тож українська отримала статус іноземної і тут почалося найцікавіше. Адже, згідно з законодавством, Грузії, у школах iз першого класу може вивчатися лише одна іноземна мова і лише з сьомого — дві.

«Ми все в рамках закону робимо. За наказом Міносвіти в першому класі вивчають англійську, але за вимогою школи можуть ввести будь–яку іншу іноземну. Наприклад, українську, — каже в. о. директора. — А тепер судіть самі: серед заяв батьків першокласників у мене 28 — за англійську і лише 2 — за українську. У сьомому класі можна ввести українську, але більшість обирають французьку, німецьку тощо. До того ж, що я маю робити з дітьми, які вивчали українську в 2, 3, 4, 5, 6 класах?».

Реваз Джавахішвілі бiдкається, що деякі члени української діаспори скаржилися на нього до Міносвіти, навіть ворогом української мови називали, а насправді ж він ледь «не білий і пухнастий», бо й керівникам Міносвіти, які приїжджали до школи з перевірками, він пояснив, що в нього все за законом. Ті погодились.

Пан Реваз нібито не проти, щоб більше предметів у школі викладали українською (математику, географію, історію тощо), тим самим застосовуючи принцип білінгвальної освіти (двомовне навчання) в дії. «Але виявилося, що ми наївні, бо нікому в школі, особливо педагогам, це не треба», — сказав, як відрізав, пан Джавахішвілі. І додав, що українська діаспора йому закидає, що «в школі має зберегтися український дух».

«Чому ж ви зараз не приводите українських дітей, — апелює він до громади. — І взагалі, чи є в Україні така ж сама школа, де вчили б грузинську?».

«Школа розташована в центрі Тбілісі, у престижному районі, тому грузинському керівництву вигідно, щоб вона поступово перетворилася на грузинську, а від української там лишилися хіба що синьо–жовтий прапор на вході та портрет Грушевського, — пояснює одна з учителів–українок. — Пан Реваз потрапив сюди випадково і є професійним демагогом у цій темі. Він вам каже, що немає дітей, які хочуть вчити мову калинову? Але коли до нього батьки приходять, він їм каже, що української у першому класі не буде, бо, окрім вас, лише одна людина звернулася, і не бере заяви. Мовляв, не витрачайте час і гроші, щоб сюди добиратися. Раніше у нас щороку по 15 дітей українців приходило, а нині усім відмовляють. Батьки не можуть отримати конкретну відповідь: з якого класу діти вивчатимуть мову — з першого, другого чи з сьомого, він уникає цих відповідей».

Зберегти український дух

«То це виходить — пан директор кубіка–рубіка на різні боки складає», — здивувався від почутого голова УВКР Михайло Ратушний. Під час семінару «Становище українців на Кавказі» він звернувся до керівників українських громад Грузії із запитанням, що потрібно зробити, аби вирішити проблему. «Нам потрібно згуртуватися, щоб не втратити школу, не втратити її український дух, про який дещо іронічно говорило нове керівництво школи», — додав пан Ратушний.

Голова асоціації українців Грузії «Рушник» Володимир Дяченко наголошує, що його онук навчається у цій школі. Саме особу пана Володимира пан Реваз згадував серед тих, хто вважає його ворогом мови. «Ми пропонуємо свій шлях для вирішення проблеми, але батоно Реваз не хоче нас слухати, бо наш вихід складніший для нього як для менеджера. Йому ж головне відзвітувати наверх. Хоча раніше тут вчили грузинську, українську і англійську без проблем», — каже пан Дяченко.

«Білінгвальна освіта дає можливість вивчати українську в першому класі разом з англійською, — зазначила голова Союзу українських педагогів Грузії Олена Куртанідзе. — Урешті–решт, за законом три години може викладатися мова або народознавство. Є всі можливості, але у нинішнього керівництва немає бажання. Бо пан директор призначив на посади своїх людей — грузинів, які за українство не вболівають. Жодного завуча–українця немає».

Етнічна українка, відомий педагог Грузії пані Куртанідзе знає, про що говорить і не лише тому, що раніше викладала англійську саме в школі №41, а й тому, що особисто доклалася до впровадження в Грузії білінгвальної освіти.

Другий секретар українського посольства Катерина Ткаченко додає, що наша громада, на жаль, не змогла висунути кандидатуру на посаду директора з числа українців. Окремі авторитетні українські педагоги просто відмовилися від пропозиції через корупційний скандал із попереднім керівництвом. «Зараз головне питання — наскільки посольство і діаспора зможе залучити до школи українських дітей. Треба і грузинських дітей залучати, мотивувати їх можливістю отримання вищої освіти в Україні, інакше школа розчиниться», — каже пані Катерина.

Під час зустрічі голови УВКР Михайла Ратушного із Надзвичайним і Повноважним послом України в Грузії Василем Цибенком обговорювалася і проблема школи №41. «Посольство готове допомогти нашій діаспорі зі спальних районів Тбілісі — довезти їхніх дітей до школи, — зазначив пан Цибенко. — Тепер головне: переконати батьків. Буде на 17 вересня 2012 року 15—20 наших першачків, буде й український дух у школі».

КОМЕНТАРІ З ПРИВОДУ

Михайло Борис,
голова Асоціації українців–мешканців Грузії:

— Українську школу імені Михайла Грушевського було відкрито у Тбілісі 3 вересня 1999 року стараннями української громади Грузії. Пішки збирали перших учнів з українських родин по всьо­му Тбілісі. Але без всебічної підтримки посольства України в Грузії у нас би нічого не вийшло. Згодом сталося так, що в школі — ніби осередок української культури, а ми лише навколо нього ходимо. А ще пізніше довелося погодитися на об’єднання двох шкіл у рамках оптимізації. І українські діти фактично розчинилися. Проблемою є й те, що школу створено в центрі столиці, а там українці не живуть. Дітям доводиться робити дві–три пересадки, щоб потрапити на уроки. Через це багато учнів змінило місце навчання. Адже наші діти й онуки, на відміну від старшого покоління, добре володіють грузинською.

За офіційними даними перепису, в Грузії мешкає 7 тис. українців, за нашими неофіційними — близько 20 тис. Адже в радянські часи багатьох українців записували як «русі». Нині їм важко повернути національність.

Василь Цибенко, Надзвичайний
і Повноважний Посол України в Грузії:

— Цю школу створено для задоволення культурно–освітніх потреб українців, які тут проживають. На кінець 2011 року в школі було лише 30 етнічних українців зі 180. Саме це і дало підстави керівництву Міносвіти провести об’єднання двох навчальних закладів. Із грузинської сторони усе це подавалося, як благо: мовляв, учні й педагоги переїхали у краще приміщення, відремонтоване за короткий термін. Для них важливо сказати, мовляв, бачите, ми школу створили, незважаючи на те, що далеко не всі національні школи в Грузії перебувають у належних приміщеннях. І справді, грузинська сторона все зробила для того, щоб школа була і працювала.

Але мене, як посла, цікавить змістовна сторона, яка на сьогодні не зрозуміла. Адже комплектувати школу потрібно тими учнями і педагогами, які поважають все те, що пов’язане з Україною. На превеликий жаль, цього зараз немає. Із 30 діток, які з 17 вересня починають навчальний рік, є лише троє українців. І це проблема номер один. Бо при всій повазі до інших націй, ні вірменин, ні грузин не зацікавлені у вивченні української мови. Якщо до першого дзвоника ми не наберемо діток з української громади, то школа збереже свою назву і свій профіль, але втратить головне. Для українців, які живуть і працюють у Грузії, головне завдання — забезпечити комплектування школи українцями. Щойно ми наберемо 15—20 дітей, яких готові возити з інших районів Тбілісі, ми одразу матимемо аргументи перед Міносвіти. У майбутньому, думаю, варто наблизити до місць проживання дітей з українських родин.

Інша проблема: у 41–й школі імені Грушевського не було єдності в розумінні того, якою ж має бути школа. Але я виходив iз того, що школа має бути органічною частиною грузинського суспільства, адоптованою до нього. І будь–яка спроба протиставити українське грузинському приречена на невдачу з низкою конфліктів. Що впродовж останнього часу і мало місце. Тому ми розвиваємо всі напрямки для розбудови гарних відносин і їх підтримки.