Кажуть, такого унікального місця, як Холодний Яр, де було б зібрано таку величезну кількість пам’яток історії, немає ніде більше в Україні. Недарма цю місцину, суцільний лісовий масив якої становить 8 тисяч гектарів на території Чигиринського та Кам’янського районів Черкащини, називають серцем України. Не лише за його незвичайну природу, а й за волелюбство, сміливість та героїзм місцевого люду. Тож побувати тут і доторкнутися до нашої минувшини прагне кожен, хто любить Україну та її історію. Люди сюди приїздять цілими родинами, бо в Холодному Яру є що подивитися. А ще тут традиційно проводять патріотичні акції, зокрема посвяти у козаки та освячення зброї. А днями неподалік тисячолітнього дуба Максима Залізняка кандидати в народні депутати від Української платформи «Собор» запалили символічний вогонь, який помандрує просторами всієї України.
Від Черкас до Холодного Яру трохи менше 50 кілометрів. Дорога з обласного центру спочатку стелиться між полями, а на трасі біля вказівника «Мотронинський монастир» різко повертає праворуч і в’ється розкішним сосновим лісом. Коли переїхати місток через Тясмин і піднятися вгору, то ліворуч буде село Медведівка. У центрі села є пам’ятник Максиму Залізняку, ватажку гайдамацького повстання, який тут народився. Тут же можна побачити древню Успенську церкву, зайти до краєзнавчого музею, будівля якого в XIX столітті була резиденцією священика. У п’яти залах музею екскурсоводи ознайомлять вас з експозиціями про історію цього незвичайного краю. Адже холодноярські ліси були головною базою гайдамаків і в історію Холодний Яр увійшов гайдамацькою Коліївщиною 1768 року на чолі із Максимом Залізняком та Іваном Гонтою. Тут почалося найбільше повстання проти польської шляхти, якому Тарас Шевченко присвятив свою поему «Гайдамаки» та вірш «Холодний Яр». У 20–х роках минулого століття у Холодному Яру діяли повстанські загони прихильників УНР, що вели боротьбу проти радянської влади. Про це учасник тих подій Юрій Горліс–Горський написав документальний роман «Холодний Яр», а письменник Василь Шкляр — свій роман «Чорний Ворон».
«Нерідко доводиться чути, що у наших краях тоді діяла Холодноярська республіка.
Ніякої республіки не було. Це все політикани придумали, і стало модним так говорити для красного слівця. Ніхто із холодноярців не відокремлював себе від Української Народної Республіки, тут діяв полк гайдамаків Холодного Яру, як вони себе величали та як писали на своєму прапорі», — говорить «УМ» Богдан Легоняк, директор філії «Холодний Яр» Національного історико–культурного заповідника «Чигирин». Пан Богдан переконаний, і про це він не раз заявляв, що пора виправляти цю ситуацію. Він наголошує: в Холодному Яру була суто військово–політична організація, яка чітко стояла на засадах Української Народної Республіки, і заслуга Василя Чучупака, командира гайдамацького полку та уродженця холодноярського села Мельники, що він від самого початку організував боротьбу за Українську незалежну державу. Холодноярський історик закликає озвучувати правдиву інформацію про події початку минулого століття, бо вважає, що молодь треба виховувати на правдивій інформації. Тому працівники музею й проводять вшанування пам’яті Максима Залізняка та Василя Чучупака, вони кажуть, що підростаюче покоління повинно знати історію рідної землі та її героїв.
Є в музеї й історія Холодного Яру часів Великої Вітчизняної, коли у цих лісах діяли кілька партизанських загонів та одна із похідних груп УПА «Південь». Можна тут подивитися й експозицію ремесел та промислів Холодноярщини, а ще в музеї постійно проводять різноманітні виставки. Нині його працівники готують нову, присвячену 500–річчю заснування Чигирина. Своїми силами музейники відремонтували два зали музею, але те, що тут потрібно продовжувати ці роботи, і зовні, і всередині, можна побачити неозброєним оком. Оскільки музей не мав капітального ремонту вже 16 років, тут треба укріпити дах, поміняти підлогу, завершити роботи на другому поверсі. Тільки для цього, каже Богдан Легоняк, потрібні кошти, яких немає.
Після Медведівки прямуємо до козацького села Мельники, яке 16–кілометровою стрічкою в’ється між високими лісистими пагорбами — цю місцину народ між собою називає маленькою Швейцарією. Тож можна зупинитися й милуватися краєвидами — дуже вже мальовнича територія! Далі покласти квіти до пам’ятника героям Холодного Яру, упорядкованої могили отамана Холодного Яру Василя Чучупака, зайти до пам’ятного знака на місці його загибелі, вклонитися пам’ятникові Тарасу Шевченку біля Креселівського лісництва, встановленому на честь перебування Кобзаря в цих краях. А потім завернути до Гайдамацького ставу, який помилково чомусь називають Монастирським. За переказами, саме там гайдамаки святили свої ножі, й ходять легенди, що на його дні досі заховані їхні скарби. Біля Гайдамацького ставу є монастирські печери (підземні ходи туди закидані були ще у війну), кажуть, що ті печери дуже розгалужені й довгі — тягнуться більше двох десятків кілометрів.
«Холодний Яр —це духовна скарбниця українців. Такі місця в Україні можна перерахувати на пальцях, де на невеликій території зібрано багато пам’яток різних часів та епох. Будь–яку сторінку перегорнемо: життя–боротьба, життя–боротьба», — ділиться думками пан Богдан. І додає, що на волелюбство холодноярців впливала територія їхнього проживання — родючі землі, ліс, річки, прекрасний ландшафт, де можна було легко зробити укріплення. Тут зручне місце для того, щоб тримати оборону, недалеко є села, звідки можна отримувати харчі. «Коли ми зробили археологічні дослідження Холодного Яру, то з’ясували, що там були ще давні стоянки, їх використали козаки, потім гайдамаки, тоді холодноярці, а пізніше вже й партизани», — пояснює він.
Пам’ятник холодноярським партизанам встановлено неподалік Мотронинського монастиря. У середині серпня працівники філії «Холодний Яр» разом із ветеранськими організаціями Чигирина та села Мельники перепоховали там останки двох партизан, знайдених на місці таборування загону Петра Дубового, — розвідниці Ніни Кириченко, молодої жительки Кам’янського району, та військовополоненого Миколи Дорофєєва, який загинув у бою 16 серпня 1943 року. Тепер розшукують їхніх родичів. «Могили партизанів розкидані по лісу, про них ніхто не дбає. Тож ми вирішили зробити братську могилу біля пам’ятника. На День партизанської слави 22 вересня поставимо пам’ятний знак, щоб люди бачили, хто саме там похований», — зазначає Богдан Легоняк.
Як тільки дорога виведе з лісу вгору, то побачите діючий жіночий Мотронинський монастир. Туристи можуть помолитися у Троїцькій церкві монастиря, послухати мелодію дзвонів. А ще в Холодному Яру не забудьте відвідати склик — традиційне місце збору гайдамаків і козаків, де на дубі висів казан, дзвін якого чули за кілометр. Цікавим буде побачити Великодню Гору, найбільший у Холодному Яру земляний насип, де, за легендами, було перепоховано Богдана Хмельницького й зберігаються козацькі скарби.
«Холодний Яр — це те місце, яке ми повинні зберегти і передати наступним поколінням. Хоча той стан, у якому ця святиня є тепер, мене як людину, як фахівця, як українця не задовольняє — слабо розвинена туристична інфраструктура, мало місць для зупинок, не вистачає туалетів», — веде далі Богдан Легоняк. Через необрізані гілки дерев, каже він, по всьому туристичному маршруту водії двоповерхових автобусів відмовляються сюди їхати. А 150—200 метрів дороги у лісі біля хутора Буди так і залишаються вщент розбитими, обіцяли після Євро–2012 відремонтувати, та так усе й заглохло. А найбільше, наголошує він, турбує те, що ця територія не має одного господаря. Настав час створити національний природний парк «Холодний Яр» і єдину структуру (музейники вже не раз озвучували таку пропозицію), яка могла б перейматися туризмом, збереженням природного середовища, культурної спадщини і вести господарську діяльність. «Це потрібно, але є зацікавлені люди, котрі налаштовують місцеве населення, громадськість аби цього парку не було. Мовляв, усе заберуть олігархи, а людям доведеться виселятися зі своїх сіл. Ці зацікавлені люди користуються цим багатством, а вкладати гроші у його збереження та розвиток не мають великого бажання», — розмірковує працівник заповідника. Водночас його непокоїть санітарний стан пам’яток Холодного Яру, наприклад того ж склику, Гайдамацького ставу, які знаходяться на землях лісового господарства. На тому ж ставку маса відпочивальників, котрі, зрозуміло, не так виховані, щоб за собою прибирати. Це доводиться робити лісникам. Можна було б, приміром, створити громадський фонд, передати йому цю територію, хай би там було два–три робочі місця, існувала вхідна плата, щоб були всі умови для відпочинку — дрова, чистота й порядок. Заповідник не раз пропонував передати пам’ятники та пам’ятки Холодного Яру на баланс НІКЗ «Чигирин». Але, на жаль, поки що ніхто до них не дослухався.
«Я переконаний, що з часом ми до цього прийдемо, і національний природний парк «Холодний Яр» таки буде створено. Бо це в інтересах всієї України», — підсумовує Богдан Легоняк.
«Дуб росте над Кирилівським яром і наші земляки вважають, що народна пісня «Ой чого ти, дубе, на яр похилився» саме про цей дуб», — зазначає Богдан Легоняк. Вхід до дуба коштує 2 гривні, але навіть ця символічна плата обурює туристів. «На догляд за дубом за роки незалежності жодної копійки з державного бюджету не виділяли, а щороку нам треба провести три обробки від шкідників, обрізати сухі гілки, підживити дерево і тримати територію навколо в порядку. Усе це заповідник робить своїми руками й коштом благодійників», — каже Богдан Легоняк. За його словами, от і на останню в цьому році обробку знову треба шукати 6 тисяч гривень. Слава Богу, уточнює він, що вдалося поставити на сигналізацію краєзнавчий музей у Медведівці, а до тисячолітнього дуба перевели двох охоронців, які чергують і не дозволяють, щоб люди забиралися за огорожу до дуба й нівечили його, як це бувало, коли пішла мода здирати з дерева кору на щастя.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
