Геніїв у кожного народу завжди мало, розумних трохи більше, мислячих так само, а решта йдуть байдужі, а за ними остання, найгидотніша купка кожного народу — перевертні, зрадники, манкурти, матеровбивцi. В цих уже не відновити людське. У них нема облич. У них залишаються тільки торби і шлунки. Та ще страх за свою шкуру перед завтрашнім господарем, якому вірно служив: раб ( Литвин) свою справу зробив — раб може вмерти. Але в і досі ще байдужих не пізно запалити національну іскру, пробудити пракозацький ген. Байдужі можуть стати свідомими, а ставши свідомими — стануть мислячими. Бо ж відомо — тільки дурні не змiнюють своїх думок, не замислюються і не аналізують фактів...
Ми, українці, амбітні. Амбітні і вперті. А ще — довірливі й наївні. Нам вiшають на вуха локшину, нас ловлять на позолочену блешню, як окунців. Нам обіцяють золоті гори, а ми отримуємо залізну руду і кайло. Нам обіцяють європейський кошик, а тоді пускають до сміттєвих урн.
Скоро ми знову підемо до урн, поки що не до сміттєвих. І для нас по всій Україні знову включать лохотрон. І ми підемо не тільки по гречку, ми підемо по чужi солодкi слова й обіцянки. Ми підемо за тими, кому Україна не болить, кому вона потрібна, як сите корито. І знову після палких промов–обіцянок пан Турчинов, зійшовши з трибуни, відійде у тінь і Фельдману на рідній для них мові скаже: «Ну, как, зайчік, ми їх узулі!»
Турчинови і фельдмани, як і «регіони», нас узувають щодня. І ми піддаємося на їхній гіпноз, взуваємося і взуваємо ще й своїх знайомих, переконуючи їх, що тільки турчинови і фельдмани наші рятівники. Вони і тільки вони чи Вона...
Я вірю, що сьогоднішні сліпі завтра стануть зрячими. Що короткозорі стануть далекозорими, що поверхові стануть глибокодумними. Якщо ми, українці, нація, ми не можемо голосувати за вчорашню колоніальну адміністрацію, якою є «Партія регіонів» — єфремови, чечетови, ківалови, табачники, єлени бондаренки, зрадники свого народу — колесніченки, коновалюки. Ми не маємо морального права голосувати за комуністів — симоненків, мартинюків, голубів, царькових, александровських, які ненавидять наш народ і є ворогами нашого народу. Ми не можемо поголовно голосувати за БЮТ, де є такі українофоби, як фельдмани, кірнаси, добкіни, турчинови. Ми не можемо голосувати за литвинівців, які продадуть душу і рідну матір не тільки за кейси, наповнені доларами, а заради одного корита, яке таке ж тимчасове, як їхнє життя.
Ми маємо голосувати за тих, хто готовий померти заради України, заради свого народу. За тих, хто ніколи і ні за яких обставин не зрадить його.
Українці, які ще вірні українському народу, своїй Вітчизні, сядьмо за стіл і посміхнімося, щоб завтра не плакати. Подаймо один одному руку. Нам усім сьогодні треба триматися гурту. Бо «вічні наші брати» за допомогою укрзрадників затопчуть нас, як топтали всі ці віки, якщо ще з не більшою жорстокістю. Невже це забулося: голодомори, розстріли, тюрми, ГУЛАГи? Невже ми не здатні самі вирішити свою долю? Чи не до нас із могили звертається сам Тарас «Обійміться, брати мої. Молю вас, благаю!».
Невже ця осінь — остання наша барикада? Невже завтра знову ступить на нашу землю орда? Сьогодні вона хоче в нас з уст вирвати мову. Завтра вона в нас вирве язики.
Нас знову хочуть будь–якою ціною розділити на партії і блоки. Розділити, щоб владарювати. Ми маємо пам’ятати — у нас, в усіх українців лише одна партія — це Україна. У нас, в українців, один блок — це український народ. Не продаймо і не зрадьмо його. Продамо мову, продамо землю, продамо Україну, і знову опинимося... «на нашій — не своїй землі», як пророче застерігав великий Кобзар.
Дмитро САБАШЕНКО,
інвалід ІІ групи