Майтки і маєтки

Обидві повісті, що увійшли до збірки «Тіні у маєтку Тарновських» Володимира Даниленка, — про те, чим різняться між собою такі ефемерні поняття, як «любов» і «кохання». У першій з них молоде подружжя (він — музикант, вона працює на п’ятьох роботах) — оповідь ведеться від імені їхнього сина–підлітка, який поперемінно стає на бік кожного з батьків, одночасно набуваючи вже свого власного любовного досвіду.

Сам автор, звісно, на боці чоловіка, про якого вважають, що він — «дивовижний піаніст, але при цьому в нього просторовий ідіотизм, він не запам’ятовує імена людей і ніколи нічого не чує». У другій повістині, яка дала назву збірці, за право бути вільним — від шлюбу і рутини подружнього кохання — змагається заможна київська родина (вона — кандидат мистецтвознавства, він — успішний політик), а також завертає на улюблений автором жанр альтернативної історії, коли герої від нудьги занурюються душею і тілом у сиву давнину, бажаючи додати етнографічного перцю до пісної каші сімейних стосунків. Сконструйована при цьому історія Марко Вовчка — «альтернативна» і звична, як сумнозвісні здобутки феміністичної критики — це згадка про таку собі розпусну молодичку, яка колекціонувала чоловіків, один з яких написав за неї всі її українські твори. Загалом, як свідчить Даниленко (відомий автор такого самого «альтернативного» твору назвою «Дзеньки–бреньки») у п’ятнадцять років майбутній класик української літератури «вже була досвідченою спокусницею, здатною закрутити голову будь–якому чоловіку, а в двадцять років у її колекції вже були українські, російські, польські, єврейські, італійські, французькі, німецькі, англійські, іспанські чоловіки, які перекладали її твори різними мовами, водили в літературні салони, друкували захоплюючі рецензії, брали в далекі мандрівки, дарували діаманти і свою пристрасть», ну а вже «Толстой, Турґенєв, Герцен, Менделєєв, Боткін, Флобер, Жуль Верн, Проспер Меріме пускали слину і чманіли від Марковички».

З уваги на вищесказане кумедною виглядає глибокодумна фраза з надміру дидактичної післямові до збірки: «Жодну церкву в наш час не хвилюють сексуальні пози». Післямову, до речі, написав В’ячеслав Шнайдер, відомий у 80–х роках учасник житомирської школи, який запам’ятався одним–єдиним вигуком «о, зухен вей!», з яким він пожирає курочку з борщу в передмові вже до своєї власної добірки оповідань у газеті «Слово». Оскільки ж до церкви, яку не хвилюють проблеми Кама Сутри, автор «Тіней у маєтку Тарновських» не має жодного відношення, то більш доречно буде згадати про його власну стурбованість проблемами «сексуально відкритих шлюбів», а також власний «демонізм», який вряди–годи допомагає, наче збурений стиль післямови, відвернути будь–яку іншу, не «стурбовану» увагу до цієї буденної, чи пак класичної для стилю Володимира Даниленка книжки.

Завжди ніби як нетутешній погляд на дивні, але такі знайомі реалії, які зазвичай не зауважуєш, а в інтерпретації Даниленка взагалі перестаєш розпізнавати. Ліля Маціборко, Аліса Цицалюк, Ія Браїлко — у Києві живуть люди з такими іменнячками? Крім цього, як прийом в якого–небудь Гоголя, завдяки монотонному бубонінню спершу нагнітається атмосфера умиротворення — «кафе було розташоване в будинку кремового кольору зі старими балконами, по обидва боки доріжки, біля дверей, стояли кам’яні вази, в яких росли чорнобривці, весь будинок був обліплений автомобілями» — а потім, як Пилип iз конопель, раптом вистрибує прикінцева стилістична пуанта, і добропорядна галицька пані вже стрибає верхи на зайшлому слюсарі у підвалі цього самого будинку. Щоправда, іноді містичну «потойбічність» в описі буденних стосунків розвіюють — не звичні іронія з сатирою, які полюбляють тулити до автора збірки — а обов’язкові згадки про ціни (100 євро за сеанс терапії), розміри (наприклад, білизни, яку справжній чоловік повинен уміти придбати для своєї дружини) та інший прейскурант епохи (меню буржуа і бюджет студента), і тоді старосвітська метафізика краєвидів, інтер’єрів і решти добропорядних характерів розсипаються на очах сухою купкою художньої не інтерпретації, а інвентаризації донедавна «нетутешньої» реальності. Можливо, це допомагає авторові остаточно не втратити зв’язок з актуальними проблемами белетристики (утримувати увагу пересічного читача), а може, просто даються взнаки рудименти нужденного минулого, коли знання безпросвітним диваком вартості проїзду в міському транспорті, а чи місцезнаходження громадського туалету заспокоює і умиротворяє. Тобто формує стиль нашого автора–романтика — крім його офіційної прив’язки до буденності, прописки в офіційному житті та безперечної любові читача і кохання читачок.