160 км — відстань, яку автомобіль долає за пару годин, може бути магічним відтинком, на якому зупиняється час, а блага сучасної цивілізації помалу розчиняються й здаються маренням про далеке майбутнє. Цей шлях лежить на північ від Тбілісі, спочатку по Воєнно–Грузинській дорозі, потім від Жинвальського водосховища бере праворуч i вздовж Пшавельської Арагві тягнеться до хребтів Великого Кавказу, де за перевалом Ведмежий Хрест (2 676 м) перекочується в один із найбільш ізольованих куточків Грузії — Хевсуреті. За сучасними адміністративними поняттями, це — частина області Мцхета–Мтіанеті, район Душеті. Але красивіше Хевсуреті представить сусідство з історичними регіонами — Чечнею та Інгушетією на півночі, Хеві — на заході, Тушеті — на сході й Пшаві — на півдні. Упродовж віків представники місцевих етнічних груп «варили» історію у спільному гірському казані — воювали, мирилися, дружили, знову воювали й вихваляли геройство один одного. Сильно, так що аж мурашки по шкірі, суть цих взаємин описав Важа Пшавела. Поезію ХІХ ст. у ХХ візуалізував Тенгіз Абуладзе у фільмі «Мольба» (1967). Ця картина працює як машина часу: впускає привидів минулого на опустілі вулички поселень–фортець Шатілі, Муцо, Ардоті, Хахабо.
Через ізольованiсть хевсури зберегли свої архаїчні традиції й культуру впритул до середини ХХ ст., поки радянська влада не вирішила переселити їх на низини, й тут нитка їхньої історії помітно тоншає. Сьогодні міста–фортеці заселяють переважно літні резиденти: батьки й діти, що приїжджають на канікули, а також пастухи й туристи. Для останніх організовано зручні тури, коли за день–два на позашляховику нашвидкуруч оглядають Шатілі, Муцо й Ардоті, за яким автомобільна дорога звужується до пішохідної стежки, що веде на Хахабо по такій же прекрасній, як і Дар’ял, ущелині річки Чанчахісцкалі.
Наш шлях був менш комфортним i зворотнім. «Маршрутка», що ходить раз на тиждень із тбіліської станції Самгорі й через те навантажена хлібом, цементом та іншими важливими в побуті речами, висадила нас відразу за перевалом Ведмежий Хрест (Датвісджварі). Відчуття, що ти у піднебессі, з’явилося відразу після того, як стареньке авто затихло за поворотом. Якщо у Тбілісі все пожовкло й пожухло від пекельного жару сонця, то тут на всі боки розкинулися соковито–зелені, як на листівках із Нової Зеландії, луки. «Так зелено тут тому, що мало не кожен день ідуть дощі, вам дуже пощастило, що сьогодні сонце, — по–хазяйськи зустрічає нас на пасовищi пастух Вакіф, який пригнав сюди овець із Кахетії. — Ось за чотири дні, починаючи з 19 серпня, природа поміняє свій колір». Але і без його пояснень по одиноких пожовтілих деревах видно, як літо легко переходить в осінь. Суворість природних умов — основна причина того, що лише одиниці наважуються провести зиму в занесеному снігом Хевсуреті, коли й транспорт сюди не ходить. Та й літні умови життя тут спартанські. У вузькій ущелині річки Чанчахісцкалі надвечір ми натрапили на масивну гору снігу, яку здалеку прийняли за рештки мосту, — очевидно, сонце сюди й не заглядає. А нічна температура, за оцінками +8, змусила довго вглядатися в зоряне хевсурське небо й бадьорила до ранку.
Іване Кахіаурі, єдиний мешканець села Хахабо, на такі дрібниці не зважає. Йому 31 рік, вісім останніх рокiв з яких він провів у цьому залишеному поселенні. За сусіднім хребтом пасуться його корови, до однієї із зруйнованих башт тягнеться розкішний у квіту картопляний городець. Здається, для нього ми вихідці з іншої галактики, але абсолютно нецікаві. Іване хоче якнайшвидше дістатися до потоку за кілька кілометрів звідси, щоб наловити риби, тому швидкими стрибками у резинових китайських капцях він нетерпляче долає відстань й неохоче відповідає на запитання: так, живе тут сам, остання сім’я пішла звідси після того як він прийшов; вирішив повернутися, бо тут жив його рід; на зиму від’їздить у цивілізацію, там має дружину, яка змогла витримати в Хахабо лише один рік.
Стежка від Хахабо до наступного фортифікаційного села Ардоті біжить по луках, через низькорослі лісочки, повні солодкої малини, уздовж гірської річки, через яку — слава Богу! — перекинуті мініатюрні місточки (попереднього дня льодяний потік довелося переходити вбрід). Ардоті відомий руїнами єдиної в Хевсуреті церкви. Переказ свідчить, що з’явилася вона внаслідок «збирательської» політики цариці Тамари, яка послала свої загони підкорити горців–язичників.
Але найбільше диво Хевсуреті попереду — це Муцо. Його башти (грузинською «кошкі») й будинки обліпили вершину скелі, як гриби. Навіть у ясну погоду стоїть Муцо насуплений, весь гордий із себе й такий неприступний. Якби ми були ворогами, а нагорі сиділи захисники, нас би вмить скинули в ущелину — настільки стрімкий схил веде до фортеці. Та й без цього дертися на вершину важко: нещадно припікає сонце (хевсурські поселення, як правило, дивляться на схід чи південь), забиває дихання й від висоти паморочиться в голові. Нагорі не легше: пластини, з яких складені архітектурні конструкції, сповзають вниз, скупчуються на вузеньких вуличках і тільки пильнуй, щоб не підсковзнутися. В одному з будинків ще збереглися залишки штукатурки на стінах, проте всі будівлі стоять без дахів, покритими залишилися лише дві конструкції — склеп із квадратним отвором при землі, через який видно викладені на підлозі кістки (давній тип поховань горців, хоча все більше зустрічалося традиційних цвинтарів), й низька сакральна будівля нагорі, перетворена на капличку. Оскільки кожне поселення належало певному клану, Муцо заселяло 60 сімей клану Даіаурі, Шатілі — до 70 сімей роду Чінчараулі. Останні мешканці пішли звідси на початку 1930–х. Тепер місто–герой, що захищало хевсурів від чеченців (кістінів), дивиться, як грузинські прикордонники захищають кордон із РФ, який лежить всього за кілька кілометрів звідси.
Як виглядає хевсурське поселення у завершеному вигляді видно на прикладі Шатілі. Хоча і його руйнування не минули: за історичними свідченнями, місто було понищене у 1813 році під час бою хевсурів і воїнів царевича Александра Батонішвілі, сина Іраклія ІІ, із російською армією. Сьогодні Шатілі руйнує час, незважаючи на те, що він у списку пам’яткоохоронних об’єктів Грузії та з 2007 року у попередньому списку ЮНЕСКО. Нещодавно в Шатілі завалилася одна зі стін, і тепер кілька башт зі східного боку прикриває риштування. Реставрувати спадщину горців наказав сам Михаїл Саакашвілі, лише на теперішні реанімаційні роботи в Шатілі піде 40 тис. дол., скільки може коштувати спасіння Муцо ще не підраховували.
На відміну від середньовічних замків Європи, фортеці хевсурів не такі масивні. Тонкі плити сланцю, з яких складені будівлі, надають високим оборонним баштам й широким житловим будинкам легкості, водночас дозволяють не виділятися на тлі гірського пейзажу — ось такий хитрий камуфляжний ефект i водночас тонке відчуття архітектоніки природи.
За однією з версій, хевсури — нащадки хрестоносців, на що ніби вказує їхнє поклоніння символу хреста (наприклад, Гуданському хресту, Гуданісджварі, про що багато йдеться у поемi «Алуда Кетелаурі» Важи Пшавели, й рясне декорування хрестоподібними знаками одягу та зброї), військовий вишкіл, котрий кожен чоловік проходив iз дитинства, й обладунки — кольчуга, меч, щит. Менш радикальні дослідники припускають, що хрестоносці могли залишити тут свій слід, але добре відомо, що племена горців жили в цих ущелинах задовго до хрестових походів. З опису хевсурського характеру починається «Алуда Кетелаурі» (пер. Миколи Заболоцького):
На сходке, чтимый всем селом,
Алуда был Кетелаури —
Муж справедливый и притом
Хевсур, отважный по натуре.
Немало кистов без руки
Оставил он на поле боя.
У труса разве есть враги?
Их много только у героя.
Як виглядав хевсурський лицар можна побачити у кіноролику 1929 року, задавши відповідний пошук на youtube.com. Цю зйомку було використано і в документальному фільмі «На землі загублених хрестоносців» (In the Land of the Lost Crusaders), знятого нашим оператором Сергієм Михальчуком (реж. Леся Калинська й Гіоргі Харебава). В описі фільму йдеться: «Хевсурія... батьківщина хевсурських воїнів, захисників Справжнього Хреста... Їхнє витончене мистецтво дивним чином нагадує мистецтво фехтування, описане у відомому німецькому манускрипті XIV ст.». Власне, моя зацікавленість Хевсуреті з’явилася після оповіді Михальчука про «останніх лицарів на планеті». Проте натрапити на сліди фанатичних захисників віри Христа якось не випало. Ідентичність Хевсуреті сьогодні визначають лише фортифікаційні конструкції.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
