«З України син повернувся у вишиванці!»

Український культурний центр при Бакинському слов’янському університеті було відкрито у жовтні 2001 року. Основним завданням Центру є популяризація української культури в Азербайджані та залучення азербайджанської молоді до вивчення української мови, літератури та історії України. За словами ректора університету Камала Абдуллаєва, якщо нині 28 студентів навчається на перекладачів з української та українознавців, то вже цього навчального року за цими спеціальностями набирають півсотні студентів. «Нині відбувається підвищення інтересу до вивчення української мови, тут немає політики примусової асиміляції на державному рівні. Навпаки, лише сприяння», — підтверджує надзвичайний та повноважний посол України в Республіці Азербайджан Олександр Міщенко.

Паралельно при слов’янському університеті вже 11 років функціонує і українська недільна школа. За ці роки високими гостями центру та школи з України були спікери Верховної Ради Іван Плющ та Володимир Литвин, Президент Віктор Ющенко та його дружина Катерина. І Український культурний центр, і недільну школу очолює уродженка Білої Церкви, а нині громадянка Азербайджану Леся Керімова, яка також є заступником голови новоутвореної громадської організації — Українського конгресу Азербайджану.

— Пані Лесю, чи багато українців нині навчаєте рідної мови та історії?

— У цьому році було 22 учні, а в минулому — 18. Вважаєте, що це мало? Можливо. Але ж недільна школа створювалася для дітей української громади, перш за все. Водночас для багатьох українців Азербайджану простіше говорити російською, бо її усі народності держави розуміють. Перші роки я сама збирала дітей, по всіх батьках, яких знала, ходила, вмовляла. Своїх синів першими сюди привела. Спочатку в нас четверо учнів лише було. Тому намагалися стимулювати, заохотити: відомий в Азербайджані бізнесмен, етнічний українець Ігор Яковенко у наступні роки трьом кращим учням дарував або магнітофон, або принтер. Так кількість учнів зростала. Нині при школі функціонує дві групи учнів. Хоча спочатку їм було цікаво лише співати українських пісень, а не вчитися. Нині і недільна школа, і центр оснащені необхідним технічним обладнанням (український уряд виділив кошти для обладнання лінгафонного кабінету), періодично отримуємо навчальну, наукову та художню літературу з України. До речі, культурний центр бере безпосередню та активну участь у культурних заходах, якi проводить Посольство України, святкуванні ювілейних дат, пов’язаних з історією та культурою України.

Також слухачі центру вивчають українську мову, літературу, історію України, знайомляться з національними традиціями та звичаями українського народу тощо. А у школі інтерес до української мови підвищився ще й через бажання дітей зі змішаних україно–азербайджанських сімей отримати вищу освіту в Україні.

— Чи вистачає громаді квот, виділених українцям Азербайджану для вступу в українські ВНЗ на бюджет?

— Цього року ми отримали 10 державних стипендій, поїхало вступати 9 наших дітей. Одного з них «зарізали» у Харкові на першому ж іспиті, після чого запропонували вступати на контракт. Розумію, що університетам не вигідно брати іноземців, як вони вважають, на бюджет, але це ж ваші співвітчизники, хоча й з іншим паспортом. Обоє моїх синів вступали в українські ВНЗ як іноземці. Готуєш дітей тут, а їх в Україні одразу «ріжуть». І це при тому, що поїхати до України дітям коштує чимало. Один переліт чого вартий! Ще чотири роки тому для наших абітурієнтів достатньо було співбесіди при вступі, і це було певною гарантією того, що дитина таки стане студентом. А нині жодних гарантій, а замість співбесіди — чотири іспити. Можна витратити гроші на приїзд і поїхати ні з чим.

— Ваш чоловік — азербайджанець, а ким вважають себе ваші сини?

— До поїздки на навчання в Україну вважали себе азербайджанцями, а нині кажуть: ми — українці! Чоловік уже нормально до цього ставиться. А спершу був шокований, звісно. Уявіть, старший син поїхав навчатися на юридичний і після першого курсу прилітає з Києва на канікули в Баку. Ми його зустрічаємо в аеропорту, а він виходить... у вишиванці! У чоловіка спочатку мову відібрало. Я ніколи не думала, що таке може бути. А вишиванку сину однокурсники–українці подарували, їм імпонувало, що хлопець iз Баку знав українську не гірше за них.

В Азербайджані я живу вже 20 років, так склалася моя доля. На початку 90–х боялася, що забуду мову, бо ні з ким було спілкуватися. Хіба з батьками по телефону, але ж то лише хвилини. Але у 1997 році чоловік встановив супутникову тарілку і налаштував українські телеканали, і саме це допомогло мені не забути рідну українську. Я володію азербайджанською, а мій чоловік володіє українською мовою. Ви б чули, як він співає наших пісень! Особливо «А мій милий вареничків хоче». Любить дуже вареники і навіть скаржиться іноді тещі, моїй мамі, що я рідко їх готую.

Знаєте, наша сім’я інтернаціональна, святкуємо і українські, й азербайджанські свята. Азербайджанці до нас в гості ходять із задоволенням, їдять борщ, співають українських пісень. Я з гордістю завжди говорила, що є українкою, бо ставлення до нашої нації тут лише позитивне. Бо кожен другий азербайджанець або служив в Україні, або вчився, або в Україні родичів має.