І Каспій ближчий за Дніпро

Вони сумують за Дніпром та Карпатами, але все–таки Каспійське море та гори Кавказу значно ближче. Вони, як і раніше, люблять борщ і сало, але в регулярному меню все–таки переважає люля–кебаб чи шашлик. Вони п’ють квас і пиво, але зазначають, що ніщо так не вгамовує спрагу у спекотному Баку, як склянка айрану. Вони — це українці Азербайджану, більшість з яких народилися тут або приїхали піднімати промисловість ще молодими десятки років тому за «союзною путівкою в життя». Побачити, чим вони живуть, почути, що їх турбує та зануритися у незвичну для європейця атмосферу Сходу журналіст «УМ» мав можливість під час нещодавньої робочої поїздки у складі делегації Української всесвітньої координаційної ради на чолі з її головою Михайлом Ратушним до однієї з найбагатших країн СНД. Тим більше що за весь час діяльності УВКР це відвідання українців Азербайджану офіційною делегацією ради виявилося першим. Тож емоцій і вражень було чимало.

Азербайджан — справа тонка

Щодо життя, то в найбільшій країні Закавказзя воно змушує пристосовуватися до східних тонкощів буття. Тому, спілкуючись із нашими співвітчизниками, ви відчуєте саме східний, а не європейський колорит. І не дивуйтеся, якщо почуєте, що звертаючись із привітанням до такої ж українки, як і сам, наш співвітчизник тут неодмінно скаже: «Вітаю тебе, Леся–ханум!», тим самим підкресливши повагу і шану до жінки. Сказати звичне в Україні «пані Леся» у наших діаспорян навіть на думку не спаде.

Варто розуміти і східні особливості у ставленні до влади. Наприклад, спілкуючись із чиновниками, українець за походженням, відомий в Азербайджані бізнесмен Ігор Яковенко, що заснував найбільшу в країні комп’ютерну фірму Azel, спочатку лаконічно представиться. А потім не говоритиме про значимість власного «дітища» (комп’ютерну безпеку та обслуговування від якого мають більшість державних установ), а неодмінно додасть щось на ­кшталт «як ви знаєте, глибоко шанований президент Ільхам Алієв був настільки добрим до мене, що нагородив медаллю за мою скромну працю на благо Азербайджану».

Бо президент тут не «головний менеджер, якого народ наймає під час виборів», як це є у демократичній Європі, а «батько нації», якого хоча й обирають на виборах, але владу він має, мабуть, не меншу, ніж середньовічний шах. Тому значимість людини визначає те, наскільки «добрим», або, не доведи Аллах, «злим» був до тебе президент.

Власне, в Азербайджані досить сильним є культ попереднього покійного президента Гейдара Алієва. Його наступник — син і президент Ільхам Алієв — не втомлюється відкривати нові пам’ятники і музеї на честь батька ледь не в кожному населеному пункті країни. Щоб народ пам’ятав, як пояснюють самі азербайджанські чиновники. Щоб пам’ятали про безліч «великих рис і досягнень батька нації», зокрема, й про контракт століття 1994 року, який Гейдар Алієв від імені держави підписав із найпотужнішими нафтогазовими компаніями світу і який вивів Азербайджан до числа вагомих гравців на світовому ринку вуглеводнів.

Саме тому в кабінеті кожного азербайджанського чиновника на чільному місці висить портрет «великого сина народу», а от портрет його сина — чинного президента країни — розміщують на іншій стіні. Саме тому кожна делегація обов’язково покладає квіти до пам’ятника Гейдару Алієву. Так, делегація УВКР перебувала в Азербайджані три доби, і кожен день починався саме з вшанування пам’яті загальнонаціонального лідера: покладання квітів до його могили на Алеї почесного поховання, до пам’ятника Алієву в Карадазькому районі Баку та відвідання музею на його честь, квіти до пам’ятника попередньо­му президенту у місті Сумгаїт тощо.

Ти — наш посол, а я — твій президент

Утім, українцям є чому повчитися в азербайджанців. Під час зустрічі делегації УВКР із керівництвом Держкомітету по роботі з діаспорою ми дізналися, що ставлення влади Азербай­джану до своїх мігрантів сильно відрізняється від ставлення влади України до своїх діаспорян.

«Нашому комітету лише десять років, але за цей час кількість зареєстрованих організацій азербайджанців у світі зросла з 30 до 70, — розповідає голова Держкомітету по роботі з діаспорою Валех Гаджиєв. — Ми почали працювати для того, щоб азербайджанці світу відчули за собою сильну руку рідної країни. Наше гасло: проблема кожного азербайджанця за кордоном є проблемою Азербайджану!»

За словами пана Гаджиєва, президент Ільхам Алієв чітко заявив, що він є президентом усіх 50 мільйонів азербайджанців — і тих дев’яти мільйонів, що є нашими громадянами, і всіх інших, хто роз’їхався по всьому світу. «І тому кожен член нашої діаспори є послом Азербайджану в тій країні, в якій він перебуває!», — каже чиновник.

На думку голови УВКР Михайла Ратушного, було б непогано, якби й українська влада приділяла таку ж увагу українськiй діаспорi. Тим більше що розмови про створення подібного держкомітету з питань діаспори в Україні точаться не один рік, але віз і нині там.

Закавказька «Кайдашева сім’я»

Саме тому українські мігранти поки що не замислюються про те, що вони є послами України, наприклад, у тому ж Азербайджані. І жодні східні тонкощі не здатні змінити їхню традиційну ментальність. Тому не дивно, що й тут актуальним є твердження про те, що «там, де два українці — там три гетьмани».

Судіть самі: близько 20 років у цій країні існує і діє Українська громада Азербайджану ім. Тараса Шевченка (голова Олександр Зарічний ). Утім нещодавно п’ять районних організацій громади в місті Баку з дев’яти вийшли з числа «шевченківців» і заснували власну громаду — Український конгрес Азербайджану. Очолив його вищезгаданий бізнесмен Ігор Яковенко, його заступником стала директор української недільної школи Леся Керімова. У травні 2012 року міністерство юстиції Азербайджану зареєструвало УКА, після чого між «конгресменами» і «шевченківцями» не вщухають пристрасті.

Позиція пана Зарічного і його активістів: «Конгрес створено кулуарно, а вихід iз громади ім. Шевченка був нелегітимним, мовляв, відповідних зборів у райорганізаціях не проводилося тощо».

Позиція пана Яковенка та його однодумців: «Ми хочемо зробити конгрес привабливим для нашої діаспори, активніше робити справу зi збереження української культури, а не збиратися раз на місяць і перекладати папірці. Ми поважаємо колег iз громади імені Шевченка, але хочемо з ними по доброму конкурувати, хто більше зробить для мови, культури, громади. Можливо, з часом ми й об’єднаємося. Час покаже».

«Конгресмени» кажуть, що вийти з громади на чолі з паном Зарічним їх змусило те, що той нібито перестав проводити звітно–ви­борчі конференції і фактично узурпував посаду голови. До того ж через такі порушення законодавства (непроведення зборів тощо) Мін’юст Азербайджану скасував реєстрацію громади імені Шевченка, тож активні члени вирішили створити альтернативну громаду, законно зареєструвавши її.

Олександр Зарічний не дає прямих відповідей щодо закидів про узурпацію влади та непроведення зборів, натомість каже, що всі зауваження Мін’юсту «шевченківці» вже виправили, лишилося тільки перекласти статут громади азербай­джанською мовою, після чого є сподівання, що громаду зареєструють знову. Поки що ж вона, по суті, є нелегітимною.

«Вони мають повернутися!» — каже пан Зарічний щодо «конгресменів». А голова української громади Сабунчинського району Баку Світлана Назаренко додає, що створення українського конгресу ледь не курирувало українське посольство в Азербайджані. «Ми не віддамо нашої недільної школи, яку ми створили, цьому конгресу, який хоче рейдерськи її загарбати!» — каже пані Назаренко, натякаючи на те, що директор школи Леся Керімова входить до керівництва УКА.

Варто зауважити, що «шевченківці» ділять свій офіс із російським козацтвом, тож «козачків із двоголовими курками» чимало на їхніх заходах, у тому числі автор бачив багатьох iз них під час покладання квітів до пам’ятника Кобзарю в Баку. В офісі багато фото російських президентів Медведєва і Путіна, а керівників держави Україна — жодного. Єдиний портрет українця — хіба що рушник із Тарасом Шевченком.

Натомість члени конгресу на всі зустрічі з українською делегацією приходили з прапорцями України і Азербайджану. Так було, зокрема, під час покладання квітів до пам’ятника Лесі Українці в Карадазькому районі Баку. Дехто з українців навіть вдягнув старенькі кепки з тризубом. За словами одного з молодих українців iз цього району Руслана Чупілка, більшість із них мріє про переїзд до України.

До примирення членів обох громад закликав голова УВКР Михайло Ратушний. «Існування двох громад — це вже факт. Ніхто нікого вже не поверне, конгрес пройшов реєстрацію, крапка. Але вам треба пам’ятати, що ви українці, шукати шляхи до примирення, а не розбрату, бо від протистояння українська громада в Азербайджані сильнішою не стане. Швидше, навпаки, на радість іншій громаді з півночі», — зазначив Михайло Ярославович.

Щоб громада «зазвучала»

Про те, що українській громаді варто стати активнішою, в Азербайджані говорили всі. На думку пана Яковенка, це можна зробити, витягши із власних хат так званих латентних українців.

«Роками українська громада існувала в межах Баку та сусіднього Сумгаїта, — каже Ігор Іванович. — Нині ми лише днями отримали 28 заявок на вступ до конгресу від українців стародавнього міста Гянджи. Охопити плануємо й українців із багатьох інших міст країни. Нині чисельність конгресу становить півтисячі членів, у громаді ім. Шевченка приблизно стільки ж, але наші лави зростатимуть. Чисельність нашої громади можна довести до п’яти тисяч активних членів! Тоді українська діаспора матиме вищий статус і повагу, бо нині найсильнішими є російська та єврейська діаспори, а українську не помітно».

Цікавий факт: громаду українців у Гянджи очолює азербайджанець Іскандер Карімов, який вважає Україну другою Батьківщиною. Хлопець самотужки вивчив українську, а в Києві навчається одразу в трьох­ університетах!

«В Гянджи я спочатку шукав українські прізвища у телефонних довідниках, потім агітував вступати до громади біля прохідної авіазаводу, де багато українців працює, але об’єкт режимний, тож мене попросили… Але я продовжую агітувати, наш осередок буде доволі чисельним в українському конгресі!» — каже Іскандер.

У тому, що українцям потрібно бути активнішими, переконаний і бізнесмен, голова громадського об’єднання сприяння економічним зв’язкам «Азербайджан — Україна» Юрій Осадченко. Ветеран «карабаської війни», він вивчив азербайджанську мову матері вже дорослим, але не розуміє, чому більшість українців не вчить державної мови, адже через це звужуються їхні можливості потрапити на дер­жавну службу, стати депутатом тощо.

«Азербайджан чекає від української діаспори більшої активності у громадсько–політичному житті країни», — напряму заявила відомий журналіст, депутат Мілі Меджлісу кількох скликань Ельвіра Ахундова. Під час семінару «Становище українців на Кавказі» жінка з гордістю заявила, що дівоче прізвище її матері — Гордієнко. «З дитинства мама розповідала про рідну Дніпропетровщину, про запорізьке козацтво», — каже пані Ельвіра.

«Шкода, що ви не вчите азербайджанську мову. Це помилка, бо в незалежній дер­жаві вам варто з цим рахуватися. Якщо самим вчити вже запізно, як ви кажете, сприяйте тому, щоб її знали діти та онуки, після чого направляйте їх до державних структур, — зазначила пані Ахундова місцевим українцям. — Святкувати дні української культури — це добре, але хотілося б більшої активності від української громади у справах державних. Думаю, настав час українцям бути представленими хоча б на рівні муніципальних структур. Обов’язково варто висувати свої кандидатури. Але виборці вас не почують, якщо агітуватимете українською, а тим більше нібито загальнозрозумілою — російською».

КОМЕНТАР З ПРИВОДУ

Михайло Ратушний,
голова УВКР:

— Як виявилося, за весь час діяльності Української Всесвітньої Координаційної Ради це перше відвідання українців Азербайджану делегацією УВКР. Візит засвідчив доброзичливе ставлення азербайджанців до української етнічної меншини в республіці, до держави Україна загалом i до українського народу. Це відчувалося i під час спілкування в адміністрації президента Азербайджану, i просто на вулиці. Багато мешканців республіки (згідно з офіційними даними, населення Азербайджану становить 9 млн.) мають родичів, котрі або працюють в Україні, або постійно живуть у нас. Великою є кількість змішаних шлюбів між українками і азербайджанцями, і навпаки. Загалом в Україні мешкає близько 500 тисяч етнічних азербайджанців у всіх областях, активно діють представництва азербайджанської діаспори. Натомість в Азербайджані нині мешкає близько 28 тисяч українців. І ця діаспора є найчисельнішою на Кавказі, хоча 20 років тому їх було в рази більше.

Поїздка засвідчила труднощі, з якими зустрічаються азербайджанські українці, маючи намір отримати посвідчення «закордонного українця». Так, після здачі всіх необхідних документів вартість оформлення посвідчення еквівалентна сумі 10 євро або манат (національна валюта республіки), тоді як пересилання всіх цих платежів через банківську систему призводить до подорожчання послуги вдвічі–втричі. Наразі ми ставимо питання, чому здобувач статусу «закордонного українця» не може оплатити вказану послугу через консульство . Але, без сумніву, найактуальнішим питанням для збереження своєї національної ідентичності, вивчення української мови є збільшення кількості недільних шкіл і можливість для випускників цих шкіл продовжити навчання в українських вишах на бюджетній формі, як це гарантує чинне законодавство. Ті труднощі, з якими зустрічаються абітурієнти українських вишів з українського закордоння, доволі часто перекреслює те, що гарантовано в законодавстві.

ЦІКАВИЙ ФАКТ

Вареничків у Рамазан не бажаєте?

У Баку вже п’ять років діє ресторан української кухні «Солоха», який заснували українки з Луганщини Наталія Шостак та її донька Лідія. Усе почалося після одруження Лідії та переїзду до Баку, де мешкав її чоловік. За донькою згодом поїхала і мати. Разом вони відкрили ресторан, який нині має неабияку популярність в азербайджанців.

«Усі українські страви наші відвідувачі дуже люблять. Але ті страви, які готують на Україні зі свинини, ми робимо з яловичини та курки. Усе–таки мусульмани свинею гидують. Тому залюбки їдять борщ на яловичому бульйоні або вареники, деруни чи печеню. Найчастіше замовляють пельмені. Але тут я пішла на принцип: третину фаршу робимо зі свинини, а дві третини — з яловичини. Бо я вважаю, що пельмені без свинини — не пельмені. Їх їдять лише ті, що не роблять намаз», — розповіла «УМ» Наталія Шостак.

Сама жінка, на відміну від доньки, громадянство не змінювала, регулярно відпочиває в Україні, лікується тільки на вітчизняних курортах.