Генуезький порт. (авторів.)
Пам’ятник Христофору Колумбу (італійською його ім’я звучить Крістофоро Коломбо) є фактично в кожному середземноморському містечку цієї частини Італії, яке себе хоч трохи поважає, а значить, пов’язує з пам’яттю про видатного мореплавця–співвітчизника. У більшості скульпторських рішень Колумб, наче Ленін, простягує правицю в напрямку Нового світу. Але монумент роботи Лоренцо Бартоліні, споруджений у 1846—1862 роках у Генуї, інакший: простоволосий мореплавець однією рукою спирається на якір, а іншою — вказує на упокорену голу дівчину, яка символізує відкриту ним Америку.
Версій про місце народження Колумба є кілька, проте «найканонічнішою» вважається та, згідно з якою Христофор Доменікович побачив світ саме в Генуї. І краще не заводити з генуезцями суперечки на цю тему, адже своїм земляцтвом із видатним мореплавцем вони надзвичайно пишаються. Портрети Колумба тут усюди – на міських автобусах і тролейбусах, на плакатах у метро, щитах, що закривають реставраційні роботи, тощо.
Згідно з «генуезькою» версією, батьками майбутнього мореплавця були власник невеликого ткацького підприємства Доменіко Коломбо та Сусанна Фонтанаросса. І в крихітному селі Фонтанаросса в горах провінції Генуя стоїть меморіальна табличка про те, що там народилася мати першовідкривача Америки. Як підприємець середньої руки, Доменіко мав також сироварню, де юний Крістофоро підробляв собі на кишенькові витрати. Згодом сім’я переїхала до Савони, де Коломбо–старший мав інший бізнес.
На площі Данте в Генуї облаштували будинок–музей — там, кажуть, і народився Христофор. Але жодних підтверджень цьому немає. У будь–якому разі, дім не автентичний — той, що стояв на цьому місці, було зруйновано під час генуезько–французької війни 1684 року, а нинішній — реконструкція.
Імовірно, плутанина щодо походження мореплавця (а за право називатися його малою батьківщиною конкурують щонайменше шість міст) виникла тому, що, ставши іспанським дворянином, Колумб засоромився свого «торгашеського» походження. І наплів потенційним біографам, серед яких був і його син Фердинанд, сім мішків гречаної вовни про свої аристократичні корені. Буцімто вони сягали давньоримського генерала Колоніуса.
Христофора з дитинства тягнуло в море. Тож він наймався на кораблі і брав участь у кількох торговельних рейсах, під час яких, очевидно, й захопився ідеєю відкрити коротший морський шлях в Індію. Цей проект Колумб спершу запропонував владі рідної Генуї, потім — Жуану ІІ, королю Португалії (там після переїзду з Лігурії Христофор прожив дев’ять років). Але і в португальців ідея спорядити надзвичайно дорогу експедицію ентузіазму не викликала. Надалі Христофор перебрався до Іспанії, де, як відомо, йому зі сміливими прожектами пощастило більше.
Проте помер великий мореплавець усіма забутий і закинутий, і питання його могили зрештою виявилося так само «розмитим», як і питання народження. Останки покоїлися в кафедральному соборі Севільї, куди їх помістили не без проблем — оскільки за походженням Колумб не був аристократом, то й на поховання в кафедральному храмі права не мав. Але, якщо вірити генетикам–дослідникам, тепер у домовині, що стоїть у Севільському соборі, праху Колумба більше немає. Під час постійних перевезень–перепоховань — спершу на острові Еспаньйола (Гаїті), потім на Кубі, потім знову в Севільї, Іспанії, — його, схоже, просто загубили. А в труну поклали кістки невідомого чоловіка.
Прибути в Геную можна з неба — через аеропорт імені, звичайно ж, Христофора Колумба. Або залізницею — поїзди до двох міських вокзалів, «Стаціоне Бріньйоле» і «Стаціоне Прінчіпе» ходять із більшості великих італійських міст. Проте найромантичнішим залишається шлях із моря — у тутешньому порту причалює більшість лайнерів, що здійснюють середземноморські круїзи.
Генуя збудована навколо бухти, проте пляжу в місті ви не знайдете. Усю берегову лінію, окрім самих околиць, цілковито узурпує порт. Навіть два — величезний комерційний, Порто коммерчіале, який тягнеться вздовж узбережжя на 20 кілометрів і за обсягами торговельних оборотів є найбільшим в Італії, та невеликий історичний — Порто антіко.
У старому порту завжди безліч туристів — тут розташовані пристані для яхт, атракціони, інші розважальні об’єкти, ресторанчики, торговельні центри, експонати й стенди, які розповідають «живу» історію порту. І, звісно, численні музеї, серед яких — справжні іспанський галеон та підводний човен. Є також океанаріум, музей Антарктиди та «ботанічний сад на воді» — велика скляна куля–оранжерея, де відтворено природні умови Амазонії, не лише з рослинами, а й із метеликами та птахами.
Можливість помилуватися і портом, і містом загалом надає підйомник «Біго» — за 4 євро з носа лебідка піднімає кабіну з пасажирами на висоту 12–поверхового будинку. Хоча найкраще насолоджуватися видом Генуї з висоти пташиного польоту, піднявшись на один із двох оглядових майданчиків фунікулером або… громадським ліфтом. Проїзд «в один бік» коштує 80 євроцентів. Втім для того, аби до них дістатися, доведеться залишити світлу сонячну набережну й заглибитися в місто. А там уже починається інша Генуя.
У цій «іншій» Генуї — темні й вузькі вулички, обмежені високими обідраними стінами похмурих будинків. «Площі» розмірами 10 на 15 метрів, на яких почуваєшся, як у кам’яному мішку. І дуже брудно. Тож замість роздивлятися архітектуру численних палаццо, для чого треба високо задирати голову (бо ж простору, щоб відійти далі, немає), доводиться більше дивитися собі під ноги, аби не вступити в собаче лайно чи не послизнутися на шкірці від банана або іншого фрукта.
Такою є доля портового міста, яким зроду–віку була Генуя. Величні аристократичні палаццо, яких тут дуже багато, мирно сусідять із не менш історичними вуличками, де мешкала й мешкає біднота. Дорогезні крамниці «Луї Віттон», «Прада» та всілякі інші «Діори» розташовані поруч із численними китайськими, індійськими й арабськими крамничками, захаращеними барахлом Made in China та провізією, яка рятує випадкових туристів у неділю, коли всі супермаркети й магазини власників–італійців зачинено. На одного умовного італійця, причому не обов’язково місцевого, на цих вуличках припадає приблизно зо три «афроіталійці», стільки ж азіатів, по одному індусу й арабу та, може, двоє європеоїдних іноземців. Серед яких трапляються й українці (про росіян годі й казати — російську мову в туристичній частині Генуї чути повсюди). І не лише туристи.
Як свідчить перепис 2010 року, із майже 605 тисяч мешканців у Генуї офіційно проживало 1450 наших співвітчизників. Проте насправді ця цифра значно більша, адже нелегальних заробітчан під час переписів не реєструють. У Генуї є повноцінна церковна громада українців, зі своїм сайтом www.genova.org.ua та, головне, храмом — схожою на кафедральний собор Генуї церквою Санто–Стефано. Минулого року тут був із пастирським візитом блаженнійший Святослав (Шевчук), предстоятель УГКЦ.
Блукаючи Генуєю, автори цих рядків зустрічали співвітчизників–заробітчан кілька разів. Із двома жінками років 50, які йшли набережною з автовокзалу, розговорилися. Пані Ольга — з Чернівців, пані Надія — з Житомира. В Італії вже давно — шість і дев’ять років, відповідно. Обидві працюють під Генуєю, доглядають за літніми жінками. В місто приїхали на зустріч із подругами з української громади. «Я раніше дуже мріяла повернутися в Україну, — каже пані Надія, яка в Лігурії з 2003 року. – А торік приїхала в Житомир, побула два місяці… І зрозуміла, що поки не готова залишити Італію. Тут жити дешевше, при тому що зарплати набагато більші. Я заробляю 900 євро і з них щомісяця півтисячі передаю додому, бо живу в домі господарів, де за житло платити не треба. А за політику нашу так переживаю навіть тут, що вдома, мабуть, валідол щодня жменями ковтала б…»
Пані Оля, яка досі пам’ятає, як нелегко їй було спершу в Італії, поки не знала мови й шукала роботу, все ще сподівається повернутися на Батьківщину: «Але якщо Янукович залишиться при владі, то не хочу. Якби ще тільки якось дітей сюди перетягти...»
Генуя знаменита не лише своїми мореплавцями, а й музикантами (тут народився Ніколо Паганіні, є його музей) та, звісно, банкірами. Адже банківську систему як таку придумали саме генуезці — найспритніші гендлярі Середньовіччя.
Колись центральною площею міста була площа Банків, на якій було відкрито першу в Італії товарну біржу. Тепер це мало помітна й нічим не примітна п’яцца. А от чепурний палаццо Сан–Джорджіо на великій і просторій площі Карікаменте біля порту і досі залишається помітною пам’яткою міста. Свого часу цей будинок із фрескою на фасаді, де святий Георгій убиває змія, був резиденцією першого європейського банку.
Головна «променадна» вулиця Генуї — страда Нуова, вона ж вулиця Джузеппе Гарібальді — є об’єктом культурної спадщини ЮНЕСКО й вирізняється з–поміж навколишніх історичних вуличок неабиякою чистотою. У другій половині XVI століття за право забудувати цей, тоді новий, район змагалися найбагатші родини Генуї, і на земельних аукціонах зрештою перемогло п’ятеро з них.
Зараз на страда Нуова розташована міськрада, а також численні банки й музеї, з–поміж яких найвідомішими є палаццо Россо і палаццо Б’янко із зібраннями творів майстрів Генуезької школи та їхніх фламандських натхненників, передусім Рубенса та Ван Дейка.
Генуезькі батьки Феодосії й фортеці в Судаку
Вдале розташування нинішньої Генуї — у бухті, під відрогами гір, які захищають од вітру, — ще за часів античності оцінили рибалки, які влаштували тут свої поселення. Після греків у цій місцевості отаборилися лігури, які під час Пунічних воєн виступили на боці Риму. За що й постраждали від вояків Карфагену — їхнє селище у 209 році до н.е. було зруйновано.
Потім на місці майбутньої столиці Лігурії хазяйнували остготи, візантійці та ще чимало тимчасових господарів, аж поки у Х сторіччі не почався розквіт порту, а з ним — і майбутньої Генуезької республіки, яка сформувалася приблизно на початку ХІ століття.
Завдяки активній участі у Хрестових походах, під час яких Генуя, сильна своїм флотом, захопила чимало міст і земель, республіка розквітла та зміцніла, створивши серйозну конкуренцію ще сильній тоді Пізанській та Венеціанській республікам.
У Генуезької республіки було чимало колоній не лише у Середземному, а й у Чорному морі — Каффа (Феодосія), Судак (де досі збереглася Генуезька фортеця), Готія (Гурзуф, Партеніт, Ялта, Алушта), чималий шматок Грузії (переважно Абхазії) тощо.
1407 року в Генуї, за даними деяких дослідників, було засновано перший у світі банк – Банко ді Сан–Джорджо. На чолі цієї фінансової установи стояли чотири консули, які перебували в дружніх або родинних відносинах із провідними родинами генуезької аристократії, тому банк фінансував генуезькі колонії.
Після того, як у морській Меліорійській битві 1284 року генуезці розгромили флот головного конкурента — Пізанської республіки, їхня перевага на Середземномор’ї стала беззаперечною. Проте економічна криза в Європі наприкінці ХІV століття та тривала війна з Венеціанською республікою підточили сили Генуї, а внаслідок зростання моці Османської імперії генуезькі купці втратили торговельні шляхи в Егейському морі.
Французька окупація у 1499—1528 роках добила місто остаточно. Проте невдовзі її взяв під своє покровительство іспанський адмірал Андреа Доріа, який, об’єднавшись з імператором Карлом V Габсбургом, вигнав французів. І Генуезька республіка знову ненадовго відродилася — цьому сприяли капітали багатих генуезьких сімейств, які фінансували багато починань Іспанської корони.
Але кінець був уже неминучим і остаточно настав у 1797 році, коли Геную окупували війська Наполеона, включивши її до складу Лігурійської республіки. 1805 року, під час Італійської кампанії Наполеона, припинив своє існування і знаковий Банко ді Сан–Джорджо.
І лише після об’єднання Італії наприкінці ХІХ столітті Генуя знову розквітла, а до середини ХХ століття повернула собі славу одного з головних портових міст Європи.
У Генуї є своя власна мова — лігурійська, або лігурська. Її вважають або однією з галло–італійських, або діалектом італійської. Лігурською розмовляє близько мільйона осіб – не лише в Генуї та на Генуезщині, а частково в Монако та Ніцці, трохи на Корсиці та деяких інших середземноморських островах.
Чому сміявся смажений Лоренцо
Як і належить європейському місту з великою історією, з різних боків генуезького середмістя стоять старовинні ворота — там, де раніше були проїзди крізь міські стіни. У Генуї таких споруд із високими кам’яницями є п’ять. Найвідоміша — ворота Порта Сопрана (в перекладі — «високі»), що за кілька десятків метрів від «будинку Колумба». Свого часу крізь них проходила вулиця, яка з’єднувала Геную з Римом.
Однією з головних архітектурних пам’яток Генуї є кафедральний собор, за легендою, заснований у ІІІ столітті святим Лаврентієм (Лоренцо), ім’я якого нині носить храм. Хоча сам собор новіший, зведений на вказаному святим місці вже на початку 1100–х і перероблений на початку 1300–х років.
За однією з версій, генуезці обрали Лаврентія своїм покровителем, оскільки на іконах цього мученика зображують із грошима в руках. Загинув святий Лоренцо жахливо — у 258 році його живцем засмажили на жаровні. Архідиякон був не без гумору: замість благати мучителів про пощаду — ще й кепкував із них: мовляв, «з одного боку я просмажився вже добре — якщо хочете їсти смачну печеню, переверніть уже на другий бік». Цю сцену докладно зображено на розташованих усередині собору гобеленах.
У капелі Івана Хрестителя собору Сан–Лоренцо зберігаються справжні мощі святого Івана, роздобуті генуезцями під час котрогось із хрестових походів.
На площі перед собором любить збиратися молодь, а сусідня вуличка Сан–Лоренцо є осередком художників та інших митців, які продають свої творіння із зображеннями історичних місць Генуї.
Неподалік від собору, на площі Матеотті, розташована ще одна цікавинка Генуї — Палаццо Дукале, він же Палац дожів або Герцогський палац. Колись у цьому величному комплексі площею близько 35 000 кв. м була резиденція уряду Генуезької республіки. Тепер там Палац культури, де проводять різноманітні виставки.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
