Що за душею в ДЮФШ?

Байдужість Еріка Матуку, який, приховавши своє «темне» єврокубкове минуле, «підставив» київський «Арсенал» у Лізі Європи, змусила знову згадати про пересиченість футбольного простору України легіонерами. Вітчизняні вболівальники, споглядаючи гру заробітчан з–за кордону, раз по раз запитують: а чим гірші наші футболісти в порівнянні з такими матуками, котрим у гонитві за легкими грошима начхати на інтереси українських клубів? Навіщо набирати байдужих легіонерів, якщо можна скласти команду зі своїх вихованців, які, пройшовши горнило клубної школи — як Мессі, Іньєста та Хаві в «Барселоні», з повною самовіддачею захищатимуть честь і прапор своєї футбольної альма–матер? І ось тут ми підходимо до проблем українських дитячо–юнацьких футбольних шкіл.

Шестирівнева система підготовки — як у Європі

Відколи в життєдіяльності вітчизняних ДЮФШ з’явилися системність та структурність, минуло вже дванадцять років. Із 2000–го український дитячий футбол, який після розпаду СРСР і сам опинився в розваленому стані, живе за чіткими правилами, продиктованими документами Федерації футболу та Професіональної футбольної ліги. ФФУ та ПФЛ зобов’язали клуби вищої та першої ліг фінансувати діяльність своїх футбольних шкіл із шістьма навчальними групами різних вікових категорій.

Приблизно в той самий час в Україні стартував грандіозний проект під назвою «Дитячо–юнацька футбольна ліга», де зараз змагаються 318 команд — а це близько 8 тисяч футболістів віком від 14 до 17 років. А віднедавна у нас проводяться ще й національні чемпіонати серед 19– та 21–річних, які покликані допомогти юніорам зробити крок у доросле життя.

«У нас існує багатоступенева, шестирівнева змагальна система, яка забезпечує підготовку футболістів від рівня юнака до рівня гравця основного складу команди прем’єр–ліги. Окрім того, є п’ять міжобласних центрів розвитку юнацького футболу, де принаймні двічі на рік проводять збори з метою відбору найталановитіших 14– та 15–річних гравців для юнацьких національних збірних. А ще «Кубок надій», який також сприяє додатковій селекції талановитих футболістів. Загалом, на мій погляд, у жодній країні колишнього СРСР немає такої розвиненої системи підготовки молодих гравців», — розповідає в коментарі «УМ» Володимир Чорно–Іванов, заступник голови комітету національних збірних команд ФФУ.

Україна має аж вісім юнацьких збірних різних вікових груп. Як відзначає Чорно–Іванов, система їх підготовки відповідає європейським стандартам стосовно кількості та якості заходів для збірних команд.

За все потрібно платити

Проте високі оцінки, яких удостоїлася Україна від УЄФА в царині юнацького футболу, стосуються лише організаційної складової, тоді як у питаннях реалізації запланованого маємо серйозні проблеми. Інакше кажучи, на виході з ДЮФШ отримуємо не зовсім конкурентоздатних футболістів, з огляду на перенасиченість вітчизняних клубів легіонерами.

«Ми зробили елементарну річ — зобов’язали клуби виставити на змагання шість своїх юніорських команд. Але далі ми повинні переходити від кількості до якості. І якщо в регламенті англійської прем’єр–ліги аж 20 сторінок присвячено футбольним академіям, де чітко розписано про необхідну кількість полів і навіть кілометраж від будинку до школи, то ми такими документами похвалитися не можемо», — пояснює Володимир Чорно–Іванов.

У свою чергу ФФУ дійшла висновку, що з сезону 2015/2016 у «заявці А» клубів ПЛ із 25 футболістів має бути вісім доморощених. Очевидно, щоб наповнити свій резерв якісними кадрами «власного виробництва», клубам доведеться переглянути підхід до роботи своїх шкіл.

На думку посадовця Федерації, не надто високий рівень виконавської майстерності сьогоднішніх випускників ДЮФШ пов’язаний з відсутністю достатньої кількості тренувальних полів, недосконалістю тренувальних методик та недостатнім рівнем знань тренерів, які працюють з дітьми.

До цього слід додати проблеми з додаткової платнею за навчання в дитячо–юнацьких закладах, навіть у тих, що належать професіональним футбольним клубам. Що вже казати про звичайні ДЮСШ, не пов’язані з профі–клубами. Батько 11–річного Сашка, який уже чотири роки займається в одній із київських футбольних шкіл, розповів «УМ», що щомісяця у фонд закладу доводиться віддавати близько 200 гривень. Якщо ж батьки хочуть, аби син узяв участь у міжнародному турнірі, потрібно сплатити 400 доларів. Ті ж діти, чиї батьки не мають таких грошей, — сидять удома.

Хай там як, але, попри щомісячні додаткові витрати, тато Сашка переконаний: «Можливо, мій син і не стане другим Мессі чи Роналдо, але ми з дружиною знаємо, що він проводить час не в підворітті з пивом чи наркотиками, а займається у футбольній секції».

Попри неприйнятність такої ситуації, у ФФУ сьогодні «не можуть грюкнути кулаком по столу й заборонити займатися поборами». Хоч і визнають: така ситуація становить загрозу для українського футболу. «Якщо тренер включає гравця до складу команди за гроші, то майбутнього в такого футболіста немає. Як тільки ми «відчіпляємо» футболістів, чиї батьки не можуть сплачувати «спонсорські» кошти, ми цим самим підписуємо смертельний вирок українському футболу», — резюмує функціонер Федерації Чорно–Іванов.

Президент Федерації футболу Львівської області Ярослав Грисьо в коментарі «УМ» пояснює ситуацію дещо з іншого боку: «Справді, дитячі тренери нині отримують не ту зарплатню, яка мала б бути. Я б не називав грошові внески батьків поборами. Адже це самі батьки йдуть таким шляхом — мають можливість і дотують тренерів. Тренери, у свою чергу, перестають бути незалежними, тому й немає продуктивності в роботі».

Директор ДЮФШ охтирського «Нафтовика» Сергій Горох додає нюансів: «Офіційних внесків ніхто не робить. Наші тренери мають стабільну зарплату — в цьому питанні активно допомагає президент клубу Андрій Полунін. Проте за рахунок батьків ми маємо змогу виїжджати на деякі міжнародні змагання, оскільки сам клуб не може профінансувати участь в усіх турнірах. Але цей момент узгоджується на батьківському комітеті: якщо батьки й тренери знаходять спільну мову, ми їдемо на турнір».

А тренуватися де?

Не менш важлива проблема, що, як і «благодійні» внески, заважає якісній підготовці українських футболістів, — це слабка матеріально–технічна база. «Із формою, інвентарем, тренерським складом — усе гаразд. Умов для роботи немає через брак полів. Тренуємося на полях, які належать військовій частині та місцевому технікуму, їхнє керівництво йде нам на поступки. А граємо домашні матчі на орендованому полі в місті Тростянець, що за 20 км від Охтирки», — Сергій Горох знайомить «УМ» з особливостями функціонування школи «Нафтовика».

Проблеми з тренувальними майданчиками мають не тільки ДЮФШ команд першої ліги. «Навіть не всі клуби ПЛ мають якісні тренувальні поля», — каже Володимир Чорно–Іванов.

За словами Ярослава Грися, негаразди з матеріально–технічною базою в Україні були завжди. «Ті стадіони, на яких колись можна було займатися всім, зараз перебувають якщо не в приватній власності, то належать певним організаціям, які або не пускають на стадіони взагалі, або пускають за гроші», — розповідає керівник львівського футболу.

На думку очільника ДЮФШ «Нафтовик», без спільних зусиль центрального апарату та місцевих інстанцій поліпшити тренувальні умови не реально. При цьо­му у ФФУ відзначають, що побудувати поле — не проблема. «Головне питання — хто за ним стежитиме. У 2004 році за підтримки Федерації було зведено багато футбольних майданчиків. У якому вони зараз стані? Пристойний вигляд мають ті, що мають господаря, — зауважує пан Чорно–Іванов. — Тож, аби держава не втрачала те, що вкладатиме в розвиток ДЮФШ, мають бути створені аматорські клуби».

Водночас, на думку функціонера ФФУ, локомотивом прогресу дитячо–юнацького футболу мають стати професіональні клуби, котрі як магніти притягуватимуть до себе молодих футболістів.