Для народних майстрів, без яких важко уявити ярмарок, з кожним роком у Сорочинцях залишається дедалі менше місця. (УНІАН.)
Так, відчувався тут і національний колорит, і український дух. Як і раніше, серед велелюддя рясніли вишиванки та віночки на головах чарівних панянок і поважних пань. Своєрідним «хітом» продаж стали навіть умовно вишивані... шкарпетки з вибитими на них орнаментами по 20—25 гривень за пару. Самовіддано розважали публіку фольклорні самодіяльні колективи, які співали й пританцьовували навіть під дощем. Малеча залюбки вчилася танцювати гопака. Найсміливіші дітлахи зліпили свої перші в житті вареники й посмакували ними. А от на святі сала дегустували його тільки... словесно, з «приправами» у вигляді пісень, жартів, конкурсів. Бо ж воно й справді наминати цей натурпродукт краще, коли надворі мінус, а не плюс 30 за Цельсієм.
Без сумніву, в десятку влучили організатори ярмарку, започаткувавши «Сорочинську майстерню». Якщо раніше народні умільці давали свої майстер–класи розрізнено, як екзотику, то тепер багатьох із них зібрали під одним дахом величезного намету, який одразу став Меккою передовсім для дітей та їхніх батьків. Тут можна було власноруч виготовити традиційну ляльку–мотанку, гончарний посуд, дерев’яну ложку, подарункову свічечку... А дослідниця народних традицій і майстриня, кандидат історичних наук Олена Щербань вчила творити одразу дві ляльки — мотанку і «ту, що можна з’їсти». Останню дехто ще й куштував, оскільки йшлося про призабуті вже різдвяні пряники у вигляді «барині», «панянки», «вершника на коні» тощо. Такі, як випікали у рідній для пані Олени Опішні й 100, і 200 років тому, та неодмінно продавали на всіх ярмарках. На нинішню ж вона привезла виготовлену за старовинними рецептами смакоту та металеві форми для неї.
Прикро, та вже традиційною стала «ложка дьогтю» у ярмарковій бочці. Як і в минулі роки, на українському дійстві щедро частували російськомовною «попсою». Причому, якщо раніше лунала вона переважно з торгових і розважальних точок приватних фірм, то тепер «пробилася» вже й на основні сценічні майданчики, в тому числі й «фольклорні». Цьогорічний ярмарок став «історичним» ще й тому, що на ньому вперше від найповажнішого гостя–посадовця Української держави присутні не почули жодного слова українською. Тож у багатьох склалося враження, що прибув він не на єдиний в Україні ярмарок з офіційним статусом Національного, а на подібне «мєропріятіє» десь у, вочевидь, ріднішій йому Калузькій області Росії. Окремі дотепники навіть зауважували: а може, Микола Янович просто забув, що на Полтавщині, яку він називав «серцем України», російська мова ще не стала «регіональною»...
Відчувалося, що й у баченні перспектив Сорочинського ярмарку керівник уряду далекий від реалій. Адже нібито щиро хоче, щоб він «із такого фольклорного ярмарку перетворився на сучасний типу, наприклад, Ганноверського». Цю заяложену «ганноверську» тезу на Полтавщині відкинули більше десяти років тому, переконавшись у безперспективності будівництва повітряних замків у сільській глибинці. Сьогодні ж подібні прожекти виглядають іще примарнішими. Хоча б тому, що для появи в Україні міжнародних ярмарково–виставкових центрів «типу Ганноверського» треба спочатку досягти рівня економічного розвитку «типу німецького». І водночас такого ж рівня демократії, відкритості суспільства, антикорупційного «порогу» тощо. Зараз же наша держава під керівництвом очолюваної Віктором Януковичем і Миколою Азаровим владної команди перетворюється на цілковиту протилежність усьому тому.
...Знайому читачам нашої газети за розповіддю про минулорічне дійство у Великих Сорочинцях Марію Рибарук з уславленого своїми народними майстрами села Космач на Івано–Франківщині власкор «УМ» знову зустрів «на підступах» до ярмарку того ж таки четверга в обідню пору. Себто якраз перед приїздом сюди глави уряду. Зажурена жінка, як і десятки «сестер і братів по нещастю», сиділа біля своєї розкладачки з товаром, накритим скатертиною. Розкладати його і продавати за межами ярмаркової території категорично забороняли повпреди ярмаркому та міліціонери. Майстриня, як завжди, привезла сюди свої чудові роботи — вишиванки, рушники, серветки та інші дивотвори ручної роботи, але...
«Добралися сюди у вівторок, тож у перший день ярмарку фактично не торгували, — зазначила пані Марія. — У середу нам не давали робити цього, бо на офіційне відкриття приїжджав керівник облдержадміністрації. У четвер так само почали «ганяти» із самого ранку, бо чекають Азарова. Кажуть, можливо, дозволять тільки після того, як Прем’єр поїде. Але ж, даруйте, минає вже третій день ярмарку, а я поки що ледь не з–під поли продала тільки одну вишиту блузку. Якщо міліціонери «пастимуть» нас і в п’ятницю та суботу, не вторгую навіть на дорогу додому». До речі, за ті ж таки вишиванки ручної роботи майстриня просила від 250 до 350 гривень. Подібні ж у містечку майстрів на території ярмарку продавали від 500 гривень. Але туди жінка, як і більшість її земляків, не прагнула через непідйомне «містове». Останнє складалося з так званого «оргвнеску» в розмірі 1500 грн. і 250 грн. за квадратний метр торгової площі — загалом виходило не менше 2500 грн.
А ще ж їм, «західнякам», треба заплатити майже 2 тисячі за дорогу до Сорочинців і назад, чимось харчуватися, десь жити цілий тиждень. «Оцих 4–5 тисяч прямих витрат ми просто не «потягнемо», — продовжує Марія Рибарук. — Організатори з ТОВ «Сорочинський ярмарок» казали нам, що вартість «містового» вони залишили минулорічною. Але ж саме минулого року вона «підскочила» фактично утричі. Доки треба було платити 750 гривень, я ж платила... Раніше хоч домовлялися про торгівлю за межами ярмаркової території з певною вигодою для Сорочинців із головою сільради, а цього року він передав нам, нібито через те мав серйозні неприємності. Та й узагалі, мовляв, на цьому «нашому» місці запланували автостоянку».
До розмови приєднується земляк пані Марії з Косівського району, майстер із виготовлення художніх виробів зі шкіри Мирослав Бейсюк. «Ми готові були зібрати з людей гроші, щоб компенсувати ймовірний прибуток від такої стоянки, — говорить пан Мирослав. — Говорили також про можливість поповнити скарбничку місцевої школи–інтернату, але нас ніхто не хоче слухати. Натомість організатори розпускають чутки про «жадних і хитрих гуцулів, які не хочуть платити». Не згадують тільки про те, що не хочемо платити тільки таких «захмарних» сум, які просто не окупимо. До речі, поруч із нами «за бортом» ярмарку опинилися й майстри з Полтавщини, Київщини, інших міст України. За моїми спостереженнями, більшість «завсідників» ярмаркового містечка майстрів є звичайними підприємцями–перекупниками, або нашими колегами, яким більше потрібна реклама їхньої продукції на майбутнє. Тим же, хто власними руками цілий рік виготовляє свої вироби, бо іншої роботи в наших селах просто немає, на ярмарку треба заробити бодай якусь копійку, щоб прогодувати родину. Коли ж усе зароблене віддаси людям, які, по суті, приватизували загальнонаціональний бренд, то за що жити самому?».
Мешканку Великих Сорочинців Ольгу Радченко зустріли на центральній ярмарковій алеї якраз тоді, коли вона намагалася сфотографувати своїх «охоронців»–міліціонерів мобільним телефоном. Жінка хоче продати з рук три вишиті власноруч рушники дивовижної краси, але... також «не положено». «Мені сказали, що тут має проходити Азаров, тож, мовляв, забирайтеся звідси геть, — обурена Ольга Михайлівна. — Оце три міліціонери ходять і ходять за мною з восьмої ранку. То я вже сказала їм: сфотографую вас, хлопці, а сусідка виставить ці фото в інтернет, щоб через півгодини і в Америці знали, як ви ганяєтеся за пенсіонеркою, інвалідом другої групи, яка торік поховала чоловіка й тепер не має грошей, щоб поставити пам’ятник на його могилі. Бо ж сама одержую 944 гривні пенсії й живу тільки на таблетках. Вишивала ці рушники ночами, щоб хоч якось заспокоїтись, а тепер доводиться плакати від такої «гостинності» нових господарів ярмарку на нашій батьківській землі».
Із такою ж «бідою» підійшла до журналіста й землячка жінки Галина Рябко. Свої рушники від міліціонерів та контролерів вона ховає в кошику. Боїться, що можуть іще й забрати той скарб, який вишивала довгими зимовими вечорами, бо навесні та влітку доводиться займатися хазяйством і городом. «Мені 54 роки, до пенсії тепер ще далеко, а роботи у наших Великих Сорочинцях удень з вогнем не знайдеш. Раніше працювала дояркою, а тепер доводиться «перекваліфіковуватися» й на вишивальницю. У мене чоловік «чорнобилець». То невже ми оце з подругою найбільше тому Азарову заважаємо?». За таких обставин особливо цинічними виглядало ярмаркове словоблуддя столичних та обласних можновладців про підтримку малого бізнесу, особливо на селі, де, за їхніми словами, «розвиток підприємництва дасть змогу створювати нові робочі місця, сприяти збереженню українського села».
Майстриня Олена Щербань поділилася з читачами «УМ» одним із рецептів приготування «баринь». «У нас в Опішні для «різдвяного» пряника беруть 200 грамів масла чи маргарину, — ділиться бабусиним рецептом пані Олена, — кладуть туди три яйця, збивають ту суміш зі склянкою цукру й усе змішують. Потім додають чайну ложку соди і «гасять» її лимоном (можна й оцтом, але він не так розпушує тісто). При бажанні присмачують ванількою й обов’язково — ложкою меду. Підсипаючи борошна, старанно замішують тісто, щоб воно вийшло м’якеньким. Далі його розкачують на столі, формою вирізають ляльку і фарбують її. Чим фарбувати? Найкраще — соком моркви або буряка. Після того, як уже «вдягнену» в потрібний колір «бариню» чи «панянку» спечете, залишається тільки збитими білками з цукром вималювати контур — ось і лялька готова».
Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>
Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>
Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>
Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>
Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>
У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>
