Микола Оніщук: Дорогу осилить той, хто йде

Після відставки з посади міністра юстиції два з половиною роки тому Микола Оніщук продовжує активне життя, і як політик, і як правник. Він лишився з партією «Наша Україна» і навіть очолив її обласний осередок на Чернігівщині. Незважаючи на фінансові труднощі «НУ», пану Оніщуку вдалося зберегти всі районні осередки партії, а також кістяк чернігівських активістів. Не випадково після місцевих виборів 2010 року чимало «нашоукраїнців» стали депутатами місцевих рад. Паралельно екс–міністр заснував Інститут правової політики, який функціонує завдяки благодійним внескам та вибореним грантам. Наразі його дітище є науково–дослідницькою і експертно–аналітичною установою, діяльність якого зосереджується на сфері публічного права. Звідси генеруються ідеї, вносяться пропозиції для влади стосовно запровадження ювенальної юстиції, вдосконалення пенітенціарної системи держави, а також конституційних змін. Адже Микола Оніщук також є членом Конституційної асамблеї.

Нещодавно його зареєстровано ще й уповноваженим представником від партії «Наша Україна» у ЦВК. В ексклюзивному інтерв’ю «УМ» Микола Васильович розповів, чому «Наша Україна» йде до парламенту, якими є її шанси, а також чому треба голосувати саме за це патріотичне об’єднання. Пан Оніщук також назвав першочергові завдання, які стоять перед майбутнім складом Верховної Ради.

Ставка влади на адмiнресурс, а не фальсифiкацiї...

— Миколо Васильовичу, відомо, що ви планували висувати власну кандидатуру за мажоритарним округом на рідній Житомирщині. Але, врешті–решт, балотуєтеся за списком об’єднання «Наша Україна» під №18. Чому?

— Є дві причини. По–перше, я вважаю, що об’єднання партій, яке відбулося на патріотичній основі під егідою «Нашої України», є достатньо сильним сигналом для суспільства. Адже наш прапор, на якому виписані слова «євроінтеграція», «політичні та економічні реформи», демократичний розвиток та духовне відродження нації, має бути піднятий і потребує підтримки. Мої знання, мій правовий досвід можуть бути корисними для цього.

По–друге, основною проблемою виборів–2012 є активне використання адмінресурсу. Наголошую, цього разу визначальними будуть не порушення в день голосування, під час підрахунку голосів чи фальсифікації протоколів, а отримання чисельною армією провладних кандидатів очевидних переваг уже на довиборчому етапі. А це й переваги у використанні рекламних носіїв, і при розподілі бюджетних коштів на округи, і при будівництві доріг, і при проведенні зустрічей тощо. Такі переваги допомагають кандидатам від влади схилити на свою сторону виборців. Якщо врахувати, що більшість населення деморалізована й живе своїми щоденними побутовими проблемами, стає зрозуміло, що перемогти кандидатів від влади на округах буде вельми проблематично, беручи до уваги що вони щедро сиплють грошима, переважно бюджетними. Звідси моє рішення стати поруч із Віктором Ющенком під час виборчої кампанії саме в партійному списку.

Навiщо мiряти пальцем соцiологiчний вiтер?

— Як ви оцінюєте шанси Союзу патріотичних сил «Наша Україна» пройти у парламент?

— Брати участь у виборах є конституційним обов’язком будь–якої партії. Це суто правова вимога. Але головне не це, а те, що сьогодні в Україні є дефіцит чіткої артикуляції цінностей, завдань і рішень, які могли би забезпечити Україні історичну перспективу та соціальний прогрес. Дивлячись на велику гаму партій, які йдуть на вибо­ри, у мене не виникає відчуття, що вони мають сталі переконання щодо розвитку нації і країни, можуть забезпечити європейську перспективу, яка означає заможність нації, верховенство права, захист прав людей тощо. «Нашу Україну» критикують за те, що багато очікувань після помаранчевої революції не здійснилося. А про те, що нам реально вдалося зробити, забули. По суті, в умовах жорсткої політичної конкуренції мало місце політичне цькування партії, намагання в період кризи «повісити усіх собак» на Віктора Ющенка та «Нашу Україну». Але я впевнений, що громадяни дуже швидко переконаються, що одна справа декларувати свою прихильність до вирішення проблем людей, а інша — бути здатним виконати ці обіцянки. Приклад Партії регіонів у цьому сенсі є дуже наочним. Адже більшість їхніх передвиборчих обіцянок не виконані, життя людей не покращується, а погіршується.

І якими б сильними не були політичні вітри, якою б непослідовною була громадська думка, але «Наша Україна», можливо єдина серед інших сил, яка не змінила своїх бачень і орієнтирів щодо розвитку країни. На думку міжнародних експертів, основна вада України — це низька якість політичних еліт, які не є патріотичними. Водночас такого об’єднання патріотичних сил, яке виникло на базі «НУ», сьогодні складно знайти. Тому я вважаю, що суспільство усвідомить, хто саме твердо стоїть на своїй позиції і не змінює її залежно від політичної кон’юнктури. Це лише питання часу.

— Часу не так вже й багато, за два з половиною місяці день виборів...

— Проект Союзу патріотичних сил виходить далеко за межі виборчої кампанії. Завдання партії — збирати під свої крила свідомих, пояснювати свою позицію суспільству незалежно від того, яким буде для нас результат на виборах. Звісно, наявність фракції у Верховній Раді дає вагомий інструмент для практичної реалізації позиції партії. Щодо наших шансів, скажу так: дорогу осилить той, хто йде. Сидіти в кабінетах і пальцем міряти вітер, у тому числі соціологічний, це може й треба, але це не відповідь на серйозні виклики, перед якими стоїть сьогодні українське суспільство. Адже конкурентність країни падає, її позиції ослаблюються, наявна проблема дефіцитів усіх рівнів. Отже, наша участь у виборах — це ще й реакція на ці виклики. Я не маю ілюзій, що нам вдасться переконати все суспільство за кілька місяців. Можливо, почують не всі, але по цій дорозі необхідно рухатися.

Чи потрiбен Українi «шлях на схiд»

— Як ви вважаєте, майбутньому складу парламенту, які завдання потрібно вирішити у першу чергу?

— Таких завдань надзвичайно багато. У соціальній сфері, перш за все, варто переглянути доктрину пенсійної реформи. Адже вихід на пенсію і тривалість життя фактично збiглись. Тому потрібно покращувати умови життя людей, забезпечувати гідну старість. Вирішення потребує і проблема справедливого розподілу благ і контролю за використанням бюджетних коштів (бо зараз ми рухаємося у зворотному напрямку). Капітали, які вивозяться за кордон, не обкладаються податком взагалі, а це приблизно 450 млрд. грн. Ці кошти поза формуванням дохідної частини держбюджету. Варто скасувати і штучні, необґрунтовані привілеї держслужбовців (зокрема, народних обранців, суддів, прокурорів та інших), забезпечити рівний режим у пенсійному забезпеченні всіх категорій населення. Адже так звана пенсійна реформа цього питання так і не вирішила. Треба запроваджувати і систему прогресивного оподаткування: чим більше людина заробляє, тим більше має платити до бюджету. Іншими словами, новий склад парламенту має повернутися обличчям до людей.

Потрібні рішучі кроки щодо розвитку економіки. А це і забезпечення рівного доступу будь–якого суб’єкта підприємницької діяльності до ресурсів, подолання монополізму, який душить середній клас, підвищення конкурентності української продукції, повернення привабливого інвестиційного клімату в країні. Бо нині рівень іноземних інвестицій щомісяця скорочується. Також варто переглянути питання щодо позаблокового статусу України, адже нам не запропоновано жодних замінників, які б забезпечили безпеку нації. Хіба ми маємо надсучасне озброєння, контрактну армію? Ні. Тому позаблоковий статус нашої держави — це, м’яко кажучи, безвідповідальне рішення.

Варто також нормалізувати стосунки з ЄС. Адже нині обраний курс «драх нах остен» (шлях на схід) є безперспективним. І я маю на увазі не лише Росію, а й і Китай, і Малайзію. Бо там хочуть із нами дружити доти, доки ми купуємо їхні товари, проекти, робочу силу. А це є фінансуванням добробуту іншого народу.

Тому роботи в нової Ради більш ніж достатньо, але чи буде вона здатною усвідомити це, чи буде сформовано більшість, яка адекватно реагуватиме на ці виклики? І чи буде спроможною ця більшість домогтися прийняття цих рішень? За кілька місяців ми отримаємо таку відповідь.

Україна має стати парламентською республiкою

— Ви особисто як народний депутат кількох скликань, екс–міністр юстиції та відомий правник, які пріоритети для себе ставите в разі обрання до ВР?

— У правовій сфері я виокремлюю окремі блоки, які, на мою думку, є надзвичайно актуальними для зростання країни. Насамперед, ідеться про відправлення правосуддя. І тут треба ставити питання про здійснення змін до Конституції, що мають радикально змінити цілу низку явищ у судовій системі (детальніше про це читайте у попередньому номері «УМ» в матеріалі «Анкета про Феміду». — Авт.). Украй важливо завершити реформу кримінальної юстиції; ухвалити нову редакцію закону про прокуратуру, привести статус прокуратури до загальновизнаної європейської моделі; розробити й ухвалити закон про органи досудового слідства, змінити статус слідчого і не робити з нього якусь супернезалежну процесуальну фігуру, народжену радянською каральною системою, бо насправді він є лише шукачем доказів, звичайним держслужбовцем. Варто також створити орган iз гарантіями незалежної діяльності щодо розслідування кримінальних справ стосовно прокурорів, суддів, держ­службовців високого рангу.

Ще один важливий напрямок — реформа політичної системи держави. Я вважаю, що через конституційний процес нам необхідно віднайти кращу систему стримувань і противаг, рухатися в напрямку розвитку парламентаризму, тобто наблизитися до вже адаптованих і широко застосованих форм правління в ЄС.

— Пропонуєте повернутися до моделі, що існувала у 2006—2010 роках?

— Сутність парламентських форм правління полягає в тому, що вони дозволяють уникнути дуалізму в організації влади. Адже більшість у парламенті ухвалює закони, а сформований нею уряд забезпечує виконання цих законів. Відомо, що у Європі вже практично не існує президентських республік, лишилася хіба що президентсько–парламентська модель у Франції. Але моделі з сильною владою президента є проблематичними для держав із несталою демократією, адже ризики щодо зосередження влади в руках однієї особи дуже великі.

У 90–ті роки, не маючи власного досвіду державотворення, ми Конституцію по суті списали з уявних моделей, зокрема, з моделі П’ятої республіки Франції. Але тепер ми вже майже 21 рік незалежні й маємо власний досвід.