Кочівник, захоплений Карпатами

Вінсент Мун — режисер­кочівник. У його рюкзаку є лише камера та речі першої необхідності. Уже три роки він мандрує світом і знімає документальні фільми про автентичну музику місцевих народів. Сам Вінсент родом із Франції. У Парижі він вивчав фотографію і режисуру та знімав документальні фільми з сучасними музикантами для відомого музичного проекту Take­Away Show. У 2009 році за стрічку про японську музикантку Кадзукі Томокава Мун отримав нагороду на Копенгагенському міжнародному фестивалі документального кіно. У 2011­му Вінсент розпочав новий проект під назвою Petites Plan?tes (Маленька планета), у якому зосередився на дослідженні природи звуку та прадавньої музики. Режисер уже встиг попрацювати в Аргентині, Чилі, Єгипті, Камбоджі, Ефіопії, Японії, Новій Зеландії, Бразилії, Ісландії. Особливістю його роботи є те, що Вінсент знімає своє кіно, не залучаючи жодних коштів, лише завдяки підтримці друзів з усього світу. В Україну режисер завітав на запрошення організаторів фестивалю короткометражного кіно Wiz­Art, що тривав із 26 по 29 липня. Мун увійшов до складу журі фестивалю, проте, крім суддівської роботи, уже встиг дещо відзняти в Україні, а також провести майстер­клас у Львові та Києві на тему «номадичного кіно». «УМ» поспілкувалася з режисером перед його від’їздом до Одеси.

«Мої фільми — як «Аватар»

— На майстер­класах ви розповідали про поняття номадичного кіно. Що це таке?

— Це дуже просто: номадичне кіно, від слова номад (у перекладі з англійської — «кочівник». — Ред.) — те кіно, яке робить кочівник (сміється). Насправді перші люди були саме кочівниками. Вони подорожували, керуючись циклом залежно від сезону. Минав час, перші цивілізації в Месопотамії почали будувати перше місто — так люди почали осідати на одному місці. У наші часи багато людей віднаходять для себе ідею кочування. Років десять тому я познайомився з новими технологіями, що дозволяли знімати кіно будь­де, завжди мати при собі камеру й подорожувати без зупину. Я був вражений! Зараз я на тому етапі, коли втілюю це враження в життя.

— Отже, ваша мрія — невпинно подорожувати, знімаючи?

— Для мене це особистий інтерес — перевірити, як далеко я можу зайти, знімаючи фільми без грошей, маючи при цьому лише пристрасть до життя, пристрасть відкривати для себе нові культури та нову музику. Особливо це актуально в умовах сучасного світу, який є дуже матеріальним. Ми звикли оточувати себе багатьма речами, які насправді нам не потрібні. Я просто залишив такий спосіб життя. У мене є рюкзак і кілька речей, які я вважаю найнеобхіднішими для того, аби робити те кіно, про яке мрію. Зараз я виношую в собі таку думку, що нові технології нам потрібні лише для того, аби відновити зв’язок із прадавністю. Я провів деякий час, досліджуючи так звану примітивну культуру, племінну. І думаю, що зараз це дуже цікаво і захопливо. Західна Європа, та і весь світ, свого часу абсолютно відійшли від цього, проте зараз я бачу, як поступово повертається цікавість до шаманізму та анімізму, такого простішого способу життя. Тому що ми потребуємо відновити зв’язок iз природою, відновити з нею гармонію. І деякою мірою, за допомогою нових технологій, ми це і робимо. Зокрема і я, знімаючи про це фільми. Можливо, звучить трохи дико, але це щось на кшталт фільму «Аватар», де втілена ідея нового людства в гармонії з природою із залученням нових технологій. Налагодити свій зв’язок із природою, при цьому не забуваючи те, через що ми пройшли, — ці елементи сучасності потрібні для того, щоб відтворити нову форму суспільства.

«Про Україну не знаю нічого — зрештою, про неї мало знає вся Західна Європа»

— Саме це покладено в концепцію вашого мандрівного проекту «Маленька планета»?

— Це не просто проект, це фактично моє життя. Я використовую кіно як модель, щоб зробити життя цікавішим. У мене багато питань, я намагаюся знайти свій шлях, і мій спосіб пошуку — це знімати фільми.

— Як обираєте країну для зйомок?

— Я навіть не обираю. Схема така: я знімаю кіно, викладаю його в мережу, люди дивляться мої фільми, дізнаються про мене, спілкуються і запрошують у гості. Це може бути країна, про яку я нічого не знаю. Я завжди погоджуюсь, повірте, цікаво всюди, неважливо, чи це якесь відоме місце, чи країна третього світу. У нашому світі так багато невідомого, то навіщо ж відмовлятись від можливості дізнатись більше.

— А як потрапили в Україну?

— Мене запросила Оля Рейтер, координатор проекту Wiz­Art. Я із задоволенням приїхав. Про вас нічого не знаю, зрештою вся Західна Європа знає дуже мало про Україну, такий ось недолік. Планую тут бути до кінця серпня.

— Що вже встигли зняти?

— Карпати! Я був там три дні і планую змонтувати відзнятий матеріал у сорокахвилинну стрічку. На мій погляд, є лише дві теми, які можна знайти і зняти всюди, — це їжа і музика. І в Карпатах вони були просто невід’ємні, не було трапези без пісні, а жодна пісня не обходилася без їстівного або питного супроводу. У Києві встиг відзняти гурти «Древо» та «ДахаБраха». Згодом я їду в Одесу, хочу зробити фільм про дух цього міста. А потім у Крим, на пошуки караїмських поселень, татарської музики та шаманів.

«Щойно я навчуся грати на музичних інструментах — і це зруйнує для мене магію музики»

— Ви зазвичай знімаєте одним дублем, а також обираєте доволі незвичні місця для виступу музикантів, здебільшого просто посеред вулиці. Розкажіть, як відбуваються зйомки?

— Я намагаюсь якомога менше планувати, так цікавіше. Не будую якихось конкретних сподівань чи вимог стосовно того, що хочу бачити, це просто стається. Це життя, цей процес невпинний, і я просто намагаюсь вловити його камерою. Тут головне потрапити у потрібну мить. Наприклад, я знімав литовську співачку Аліну Орлову, яка виконує свої пісні, акомпануючи собі на піаніно. Фільм починається з того, що вона просто сидить і малює, співаючи. Це не те, щоб я їй сказав «малюй!», просто запропонував робити щось таке, що їй до вподоби. Саме тоді вона мала при зустрічі зошит, бо по дорозі в метро малювала, тому коли я увімкнув камеру, Аліна просто відкрила зошит і почала малювати та співати. В цьому вся суть — треба просто відпустити музикантів у «вільне плавання» та довіритися власній інтуїції.

— У вас рухлива камера, ви постійно в русі, знімаєте, скажімо, не лише музикантів, а й глядачів. Особливо цікаві плани виходять з­за спини музиканта...

— Приємно, що ви звернули на це увагу. Так, я люблю захоплювати увесь простір, не лише музикантів.

— Також я звернула увагу на те, що ви полюбляєте деталізувати у зйомці вираз обличчя музиканта.

— Людські емоції фільмувати завжди цікаво. Я завжди фокусуюсь на виразі обличчя і на жестах, іноді можу навіть не зосереджувати увагу на тому, як грають, скажімо, але при цьо­му зосереджую камеру на обличчі.

— У вас хороше відчуття музики. Граєте на якомусь інструменті?

— Так, я граю на камері. Поки що вона не видає жодних звуків, але... (сміється). Моє прагнення до музики виходить з того, що я про музику не знаю нічого. Як тільки я знатиму, як грати на гітарі або як створювати будь­які інші звуки — це зруйнує всю магію для мене. Моє задоволення від життя полягає в тих речах, яких я не знаю. У сучасному суспільстві, у якому ми маємо змогу знати про все, дуже приємно чогось не знати.

«Найбільше вразили жінки в Карпатах»

— Що з останнього відзнятого вразило вас найбільше?

— Однозначно, жінки у Карпатах. Я знімав, як співає жіночий ансамбль. Ми були у звичайній сільській хаті, вони сиділи за столом. Традиційно, було багато їжі та горілки. Я, власне, тоді добряче випив, не міг відмовити бабусям (сміється). Ці старенькі бабці, коли вони співали, то було стільки краси і сили, стільки зворушливих нот, надзвичайно потужна енергетика. Я був дуже зворушений, майже плакав. Навіть не знаю, про що вони співали, але це і не важливо, зрештою.

— Була б різниця, якби до ваших проектів були залучені гроші?

— Думаю, що так, але це не те, до чого я прагну. Усі фільми я роблю сам, заручаючись підтримкою місцевих людей і без грошей. Я працював у проектах, де крутилися гроші, які контролювали ці проекти настільки, що я мало не втратив себе як режисер. Думаю, я не зовсім добре ладнаю з грішми як із таким собі феноменом сучасного світу. Мені зручніше працювати з людьми, вони пропонують мені свою допомогу, співпрацю. І так легше, тому що я первинно не маю ніяких контрактів. Були випадки, коли ми домовлялися про зйомки, але музиканти мені пропонували контракт. Я відмовлявся: ви мені або вірите, або ні.

— Багато було таких музикантів?

— Ні, не дуже. Але, скажімо, в Ефіопії я мусив платити мало не кожному музикантові, якого знімав, у них до цього було зовсім інше ставлення. По­перше, країна ця надзвичайно бідна. Вони не приймали того факту, що їхню музику я зніматиму задарма й задарма викладатиму в інтернет, вони грають лише за гроші. І навіть якщо я кажу, що у своїй справі не маю ніяких стосунків iз грошима, виявилось, що в мене грошей більше, ніж у них.

— Є щось таке, що вам сподобалось в Україні найбільше, щось, що ви хотіли б залишити собі, не обов’язково матеріальну річ?

— Найгарніше, що я тут побачив, — це гори і люди, яких я там зустрів. Думаю, я і так достатньо у вас взяв. Тобто я приходжу до вас iз нічим і прошу вас поділитися чимось своїм дорогим — вашою музикою. Це найцінніше, що я можу отримати.