Майстер і «Гуцулочка»

Звідки шанувальники народного мистецтва знають Юрія Цепецавера, і сам майстер достеменно пояснити не може, хоча його різьбярський почерк, передусім завдяки сакральним виробам, уже знають за межами України. Не надто переймається він й особливостями своєї творчості. «Які там секрети? Роблю, та й усе, — у погляді майстра зблискують добродушно–іронічні іскорки. — Де береться те натхнення — сам не знаю. Коли в руці тримаю різець — для мене нічого іншого на світі не існує. Виходжу з цього стану вже тоді, як робота набуває завершеного вигляду. Та проходить якийсь час — і знову все повторюється».

Від «Гуцульського весілля» — до місійного хреста

Мабуть, кожного народженого в горах Всевишній наділяє хоча б дещицею якогось таланту, аби не просто добував собі в особливому середовищі існування кусень хліба, а робив це поважно й красиво. Принаймні історія родоводу Юрія Цепецавера наводить на таку думку. Його дід по маминій лінії — Михайло Федорчук — був у довоєнні часи знаним в окрузі столяром: виготовляв вози, колеса, господарський реманент, а ще — делікатні, декоровані гуцульським орнаментом, столи, скрині та шафки–креденси. Мама, Анна Михайлівна, ткала барвисті килими й гарно вишивала. І хоча всі ці вироби не претендували на показ у музеях чи на виставках, а призначалися для щоденного вжитку, в них навіть далекі від мистецтвознавства люди відразу помічали вишукану неповторність.

Народився Юрій Цепецавер на околиці великого гуцульського села Микуличин, в «мікрорайоні» Горби, 24 квітня 1964 року. У малолітньому віці в нього прорізався непереборний потяг до образо­творчого мистецтва — малювання та різьби по дереву. Уже в дорослому житті — теж самотужки — розвинув свої здібності до такого рівня, що йому почали довіряти найвідповідальніші завдання, зокрема створення композиції «Гуцульське весілля» у відомому прикарпатському ресторані «Лісова казка».

Та особливо яскраво талант уродженця Горбів розкрився в часи духовного відродження Гуцульщини. Винятковою філігранністю і чистотою різьблення відзначаються виготовлені ним хрести з рельєфним зображенням Ісуса, встановлені біля церков Пресвятої Трійці, Святого Дмитрія та інших храмів у довколишніх селах. «У 2005 році до мене звернувся відомий подвижник отець Василь Вороновський зі Львова (на жаль, уже покійний) iз проханням виготовити розп’яття для місійного хреста, під яким 33 роки по всьому світу відбуватимуться паломницькі місії за єдність християн України, — розповідає майстер. — Цю роботу з Божою поміччю я виконував надзвичайно ретельно і по її завершенні відчув піднесення, яке не можна передати словами».

Справжні росіяни — у захваті

Працюючи над сакральними речами, Юрій не забував і про земні турботи. Із дружиною Іванкою вони мріяли створити на своєму обійсті, що дісталося у спадок, затишний куточок для туристів, котрі люблять зупинятися в цій чарівній місцевості Карпат. Тут віддавна жили Іванчині родичі — шановані в селі люди: дідусь понад півтори сотні разів виконував почесну місію старости на весіллях, а бабусі–повитусі мешканці ледь не половини величезного села завдячують появою на світ.

Довкілля тут справді створене для відпочинку та оздоровлення. З одного боку — сучасна автодорога, з іншого — річка Прут, де в спекотну погоду можна освіжитися в прохолодній гірській воді, та заліснена гора Борсучина — природна комора грибів і ягід. «Ми приймаємо туристів уже чотири роки, — розповідає Іванка. — А перед тим довго працювали, аби зібрати кошти для будівництва. Спершу торгували в сувенірній крамничці на Яблуницькому перевалі біля ресторану «Беркут», їздили на заробітки за кордон. Тепер маємо смерекові котеджі, де одночасно можуть облаштуватися півтора десятка приїжджих. У кожному будиночку — всі побутові зручності, зокрема й блок–кухня. Стараємося всім догодити, аби кожен відчув гостинність і колорит Гуцульщини. Маємо постійних клієнтів не тільки з різних регіонів України, а й з Москви, Польщі, Швейцарії, Німеччини».

Усi, хто вперше ступає на територію гостинного двору «Гуцулочка», не стримують посмішки, побачивши відразу за воротами привітного, під два метри зростом, дерев’яного чолов’ягу з барткою, «одягненого» в автентичні гуцульські строї. Трохи далі — два кумедні ведмеді з рушницею, декоровані альтанка, криниця та котеджі, оздоблені вишуканим орнаментом із дерева.

Проект гостинного двору, включаючи й ландшафтний дизайн, розробляли господар Юрій Михайлович із синами Тарасом i Михайлом. Доньки Мар’яна та Іванка допомагали мамі створювати в помешканнях домашній затишок. Пік туристичного сезону, як зауважують господарі, зазвичай припадає на Різдво. Минулої зими перед Святвечором цілий котедж займали гості з Москви. Вони від душі дякували за побачені обряди, різдвяні страви та віншування гурту місцевих колядників. На відміну від «язиконутих» колесніченків—ківалових, корінні росіяни, обіцяючи приїхати ще, не приховували свого захоплення традиціями галичан і милозвучністю української мови. Діяльність «Гуцулочки» — не тільки вдалий комерційний проект, а й щоденна ненав’язлива популяризація української України.

«Навіщо нам чужі ведмеді»

За чотири роки набутого у новій справі досвіду Юрій та Іванка Цепецавери осягнули багато премудростей. Передусім довелося звести до мінімуму домашнє господарство — залишилися лише кролики. Інакше, кажуть, ні там ні сям ладу не буде. Зелений туризм — особливий вид діяльності, в якому природжену доброзичливість і щирість господарів не замінять ніякі найпрестижніші тренінги. З цим у наших нових знайомих — повний порядок. Пані Іванка запропонувала спробувати рибну юшку, яку ґазда власноруч приготував зранку для «внутрішніх потреб», але навідалися несподівані гості, i страву дня відразу подали до столу. Уже після першої ложки смачного варива стало зрозуміло, що пан Юрій — не тільки досконалий різьбяр, а й вправний кухар.

— Мабуть, якщо запитаю про особливості приготування юшки, то почую, що ніяких секретів тут немає — була б добра риба, — натякаю на першу відповідь про особливості творчої манери співрозмовника. — Рибу під боком у себе ловите?

— Та де там — купуємо, — відповідає. — Не той тепер Прут, і риба не та. Колись у цій річці водилася аж поросла мохом форель довжиною до метра, а тепер — лише дрібнота. Шкода таку й ловити. І Прут міліє, хіба що після рясних дощів стає загрозливо повноводним.

— Ведмеді не навідуються в гості, адже поруч — віковічні гірські ліси?

— Навіщо нам чужі ведмеді — у нас свої є, дітки люблять біля них фотографуватися, — посміхається майстер. — Справжні ведмеді в гості не приходять, але в лісах живуть. Коли з Іванкою ходили по гриби, бачили свіжі ведмежі сліди. Звірів не варто боятися, просто треба розуміти, що в природі вони для чогось створені, й поважати їхнє право на безпечне існування.

Четвертий, ще не обжитий котедж на обійсті Цепецаверів, то вже власність доньки із зятем, котрі починають власну справу в туристичному бізнесі. Перспективи — обнадійливі. «Швейцарці зупинялися на відпочинок і казали, що природні умови у нас нічим не гірші, ніж на знаменитих швейцарських курортах, — додає Іванка. — Якщо підтягнемо інфраструктуру до їхнього рівня — будемо стовідсотковою Європою».