Список красний не зірками

Дедалi менше часу залишається до виборів у Верховну Раду. Із наближенням волевиявлення дедалі більше українців розмірковують не над своїми політичними симпатіями, а над тим, чи голосуватимуть вони взагалі. За оцінками багатьох соціологів, майбутні вибори, незважаючи на всю свою значимість для держави, навряд чи породять сплеск громадянської активності. Причина банальна. Повністю відірвані від вітчизняних реалій політики остаточно втратили будь–який зв’язок із народом. Згадуючи про своїх громадян лише у часи виборів, тобто раз у п’ять років, наші можновладці успішно дискредитували самі себе, ставши чимось чужорідним для українців. Так чи інакше, але передвиборча гонка вже почалась, і нетерплячі «слуги народу» наввипередки кинулися роздавати продукти, зніматися у рекламах та залучати ще не політизованих постатей до своїх таборів.

Нічого прогресивного

Першими свій передвиборчий список оголосили комуністи, котрі, певно, ще за радянською традицією, прагнуть бути попереду планети всієї... Від представників «червоних» вже за традицією віє «совковістю». Кандидатами у депутати від комуністів, як і очікувалося, стали секретарі районних та обласних партійних комітетів, вірні справі Леніна та Сталіна і, звісно, слухняні своєму незмінному вождю Петру Миколайовичу.

Утім, за іронією долі, найбільш ідейні комуністи навряд чи голосуватимуть за Компартію. Політсилу Петра Симоненка давно і нещадно критикують за обслуговування інтересів влади, а не пролетаріату, голосування за зовсім не соціалістичні ініціативи та, зрештою абсолютну невідповідність своїх гасел та реальних дій. Втім, схоже, що такі закиди аж ніяк не бентежать уже не юних комсомольців, оскільки за останні роки до комуністів перейшла суттєва частина розчарованого електорату «регіоналів». Тож, за розрахунками політологів, прихильники тоталітарної ідеології на прийдешніх виборах подолають прохідний бар’єр. Утім, на цьому «тріумфальна хода червоних», швидше за все, закінчиться, оскільки Компартія України завжди була й буде «політичним динозавром», який повільно вимирає.

Перша п’ятірка влади теж обійшлася майже без сюрпризів. Очолив рейтинг Прем’єр–міністр України Микола Азаров. Слідом за видатним знавцем української мови крокує і решта вітчизняних владців, нічого нового, нічого прогресивного. Третім номером «Регіонів» став «сильний» віце–прем’єр Сергій Тігіпко, який на минулих президентських виборах «розсипав» обіцянки соціального захисту, але одразу після їх закінчення став автором найбільш непопулярних за всю історію України реформ. Наступним після «продавця банків» у списку влади розташувався один із головних енергетичних олігархів України і за сумісництвом секретар РНБО Андрій Клюєв. А замикає владну п’ятірку лідер фракції Партії регіонів у Верховній Раді Олександр Єфремов. Про цю людину можна говорити окремо і дуже довго, проте найкраще «ставленика Януковича» характеризують нецивілізовані методи роботи у парламенті, а також співавторство горезвісного «мовного закону», заради якого, як казав сам Єфремов: «Партія регіонів готова на радикальні дії»...

Єдиним «креативом» у списку «регіоналів» можна вважати їхній другий номер, співачку Таїсію Повалій. Народну артистку України включили до списку, що називається, «за гарні очі», аби хоч якось розбавити сумну та малопривабливу палітру владних обранців. Проте, наскільки таланти співачки можуть знадобитися у вітчизняній політиці, залишається хіба що здогадуватися...

Мабуть, справедливо буде зазначити, що не лише «регіонали» «грішать» уведенням до своїх фракцій далеких від політики людей. Радикали протилежного ідеологічного напрямку — Всеукраїнське об’єднання «Свобода» — давно вже поповнили свою політсилу актором Богданом Бенюком та спортивним коментатором Ігорем Мірошниченком, тож у публічних особах «свободівці» наразі не зацікавлені. Натомість серед людей Тягнибока побільшало не лише одіозних персон на кшталт Ірини Фаріон, а й деяких можновладців, у яких після підвищення рейтингів правої партії раптово прокинулись націоналістичні почуття.

Опозиція — з потенційними «тушками»

А от у передвиборчих списках «Фронту змін», «БЮТ–Батьківщини» та кількох дрібних, непрохідних партій, які гучно називаються «об’єднаною опозицією», не знайдеш співаків чи спортсменів. У цих сил є власні «суперзірки», які, до того ж, сидять за ґратами, тож перший номер Тимошенко і п’ятий Луценка можна вважати суто формальністю. Натомість фактичним лідером цієї сили залишається Арсеній Яценюк, який, за словами багатьох колег по цеху, спить і бачить себе Президентом. Решту списку представляє ціла когорта журналістів та вже відомі постаті й олігархи різного калібру, які прагнуть будь–що повернутися до влади. На думку політологів, така політика «Фронту змін» та БЮТ ще більше зневірює людей та розв’язує руки владі, яка на цих виборах поставила за мету остаточно утвердити власні позиції. Коментуючи проблемність списків «об’єднаної опозиції», директор аналітичного центру «Третій сектор» Андрій Золотарьов заявив: «Усі питання щодо передвиборчого списку вирішувалися в колі чотирьох осіб: Яценюка, Турчинова, Мартиненка і Кожем’якіна, які його формували. Цей список залишив масу питань і проблем. Він не продемонстрував принципово нової якості політики, якої так чекали від опозиції. Крім того, у списку цих сил точно є потенційні «тушки». В такому форматі «Об’єднана опозиція» здійснює похід по старих граблях».

«Тушок» та одіозних постатей вистачає й у списках іншої опозиційної сили, політичної партії «УДАР» Віталія Кличка. І хоча до особистості видатного українського боксера більшість наших співвітчизників ставиться дуже добре, та про його почет те саме сказати не можна. Занадто вже багато перебіжчиків з інших політичних партій знайшли собі прихисток у широких обіймах боксера. До такої категорії людей сміливо можна віднести третій номер передвиборчого списку «УДАРу» екс–голову СБУ й політради «Нашої України» Валентина Наливайченка. Компанію ще донедавна «помаранчевому» можновладцю в політсилі Кличка складуть екс–міністр фінансів Віктор Пинзеник, екс–мер Одеси Едуард Гурвіц, колишній депутат, «нашоукраїнць» Борис Беспалий, відомий у минулому гучними скандалами довкола поділу кримської землі Сергій Куніцин та iн.

Бачачи засилля старих облич, українці небезпідставно побоюються, що за спиною українського чемпіона ховається банальний інтерес певних бізнесових кіл, а тому і не особливо балують його політсилу своїми симпатіями. Втім, мабуть, це відчувають і у самій партії, саме тому чимало місць у списку «УДАРу» було виділено письменникам, спортсменам, а також іншим публічним діячам. Проте якщо одній половині «ударівців» не довіряють через «підмочену» репутацію, то інша, як правило, повністю позбавлена досвіду в політиці, а тому навряд чи здатна вирішувати серйозні економічні та геополітичні проблеми країни.

Ще одна молода та «необстріляна» політсила, «Україна — Вперед!», вирішила перевершити всіх у намаганні зібрати якнайбільше відомих особистостей. Колись вірна соратниця Леді Ю, а тепер чи не найзапекліший її конкурентка Наталія Королевська понад усе прагне зайняти вакантне місце «королеви» української політики. Професійно подаючи мало не кожну свою появу на людях, лідерка партії «Україна — Вперед!» і справді може пишатися своїми PR–здібностями. Красива, молода, цілеспрямована, ну чим не нова Тимошенко?! А чого був лише вартий з’їзд її партії, на якому проголосили «наймоднішу п’ятірку» цьогорічної політики!

У полі біля села Буки на Київщині відбулося шоу, що за масштабом не поступалося концерту Елтона Джона на Майдані. Після виступу лідерки партії та низки наближених до Королевської осіб, ламаною українською з трибуни заговорив колись культовий футболіст Андрій Шевченко. На жаль, його виступ не справив особливого враження на однопартійців, які час від часу посміювались над кумедним акцентом спортсмена. І хоча новоспечений другий номер «України — Вперед!» останні п’ять років не проживав в Україні, а тому не має права балотуватися до парламенту, схоже, що людей, котрі включали його у свій список, такі правові дрібниці мало хвилюють.

Вітчизняні та світові експерти одностайні у думці, що такий популізм українських партій навряд чи призведе до якихось позитивних зрушень у нашій державі. На думку директора фонду «Демократичні ініціативи» Ірини Бекешкіної, наявність відомих людей у передвиборчих списках суттєво не збільшить рейтинги політичних сил. Зокрема, в одному зі своїх інтерв’ю вона заявила: «Коли партії почали активно включати відомих людей до своїх списків, ми зробили опитування з цього приводу. Виявилося, що люди не такі дурні і вони зовсім не вважають, що Верховна Рада — це місце для співаків і футболістів. Шкоди від цього не буде, але й суттєвих переваг політикам це також не додасть. Чому ця тенденція продовжується? Бо багато людей не визначилися з підтримкою, є велика недовіра до політиків і політичних партій. Тому хочеться знайти якусь чарівну паличку, щоб відновити цю довіру, або хоча б отримати більше прихильників».

Коли у Кремлі побоювалися української влади

Яким може бути вихід із «глухого кута» української політики?

Відкидаючи всі емоції та керуючись винятково фактами, ми можемо дійти доволі несподіваних висновків. Мало хто сперечатиметься, що за всі часи нашої Незалежності Віктор Ющенко був єдиним Президентом України, який послідовно проводив проукраїнську національну політику. Так само безглуздо було б заперечувати, що держави Західної Європи сприймали Україну як перспективного ділового партнера, а не як дику пострадянську республіку. Звісно, відносини з Росією за часи президентства Ющенка переживали не найкращі часи, проте тоді у Кремлі побоювалися української влади, натомість тепер її зневажають. «Помаранчева» ідеологія народилася на Майдані і нізащо не дозволила б залишити у Криму російський Чорноморський флот, підписати кабальні «Харківські угоди», відмовитися від української мови або допустити будь–яку іншу здачу національних інтересів, яка сьогодні вже встигла стати нормою. Втім, як писав видатний давньогрецький історик та філософ Плутарх — «зрадники передусім зраджують самі себе», і ще невідомо, яким чином сьогоднішнім можновладцям у майбутньому «відгукнуться» їхні боягузливі дії.

Щодо економічного розвитку нашої держави, то ні для кого не секрет, що найбільшої шкоди їй завдали корупціонери та пристосуванці, які першими покинули «Нашу Україну», одразу після втрати нею реальної влади. Натомість ці люди, які звикли перебувати в чиновництві ще з часів Кучми або навіть Кравчука, швиденько розбрелися по інших партіях, очистивши від своєї присутності «помаранчеву» політсилу. Нині в лавах «Нашої України» залишилися лише ті люди, для яких влада ніколи не була головною ціллю, адже всім іншим і досі бути «помаранчевим» просто невигідно. Більше того, заснувавши «Союз патріотичних сил», Ющенко акумулював довкола «Нашої України» Українську народну партію, Конгрес українських націоналістів та понад 30 громадських організацій, серед яких «Просвіта», «Меморіал», Спiлка офіцерів України, «Українська народна молодь», а також інші молодіжні, громадські організації патріотичного спрямування. Тобто, зібравши винятково тих людей, що не намагаються «пропіаритися», а насправді переймаються майбутнім Української держави та нації.

Першим номером «Союзу патріотичних сил»,  як і очікувалося, залишається лідер «Нашої України» Віктор Ющенко. Закиди пролунали з приводу четвертого номера списку, прес–секретаря В. Ю. Ірини Ванникової. Проте вона не Андрій Шевченко і не Таїсія Повалій. Ванникова — професіонал у медійній сфері. Десять років роботи телеведучою на каналах «1+1» та СТБ, а у 2006 році — прес–секретар Президента України. З 2010 року Ірина пішла за Ющенком i працює в «Нашій Україні».

У списку Ющенка — два Герої України. П’ятий номер — голова політради «Нашої України» Сергій Бондарчук, який взявся піднімати «Нашу Україну» в найважчі для партії часи. Замикає першу десятку Герой України, народний депутат Григорій Омельченко, генерал–лейтенант, учасник миротворчих місій, де був українській контингент. До решти списку «Союзу патріотичних сил» входять перевірені часом партійці, не «показові» патріоти, а також інші особисті вороги Володимира Путіна. Тут немає популізму, зате є спільна мета. Така атмосфера колись вирувала і на Майдані в розпал Помаранчевої революції, проте відновити віру людей на цих виборах буде набагато важче.

Зрозуміло одне: українці мають пробудитися від свого занадто тривалого сну, адже якщо сьогодні ми змарнуємо черговий шанс та не повернемо собі владу, то вже завтра наші діти можуть прокинутися не в Україні.

Євген ІГНАТЕНКО