Розгадана загадка Грузії

Коли залишаєш якусь місцевість, що особливо припала до душі, виникає спокуса забрати із собою її частинку. І бажано, щоб це була оригінальна, автентична й водночас не надто дорога річ. У випадку з Грузією вибір часто падає на прикраси, виконані в техніці перегородкової емалі (мінанкарі): сережки, браслети, кулони, хрестики (останні — подарунки унісекс). Яким же було розчаруванням почути, що популярна емаль не репрезентує традиційне грузинське мистецтво, оскільки секрет її виробництва було давно втрачено. Звісно, фразу, кинуту антикварами на відомому тбіліському ринку «Сухий міст», можна потрактувати як випад проти конкурентів. Проте в Музеї мистецтв ім. Аміранашвілі підтвердили: спосіб виготовлення перегородкової емалі після тривалого періоду розквіту вже у XV ст. зникає.

Особливості національного емалювання

Перегородкова емаль — давня техніка, відома ще в Давньому Єгипті, поширена була, зокрема, у Візантії та Київській Русі. Древньоруське мистецтво (репрезентативним прикладом якого є золоті колти ХІІ ст. із зображенням птиць) зникає після татаро–монгольської навали у ХІІІ ст. Грузинським емальєрам вдалося протриматися довше — гірські ландшафти стримували розбійницькі напади ворогів, й техніка перегородкового емалювання зникає тут у XV ст. На зміну їй приходять виїмчаста емаль (на поверхні металевої пластини «виймають» ямки), філігранна (узор складається з філіграней) й розписна емаль. У другій половині минулого століття в Грузії намагалися реанімувати рецепт давнього мистецтва. У Музеї мистецтв мене представили реставратору Ерміле Маградзе: художник десятиліттями працював над цим завданням і, як стверджують його колеги, відкрив секрет автентичної грузинської перегородкової емалі (батоно Ерміле надто скромний, щоб проголошувати подібні заяви).

«У 1950–х роках у Грузії з’явився інтерес до перегородкової емалі, — розповідає Ерміле Маградзе. — Було створено відповідну дослідницьку групу під керівництвом академіка Шалви Аміранашвілі, директора Музею мистецтв Грузії. Але вони не отримали потрібного результату. Секрет цієї техніки вдалося розкрити хіміку Іраклію Таруашвілі, але він помер у 1951 році й не залишив жодних записів, лише деякі медальйони». Сам батоно Ерміле почав працювати в цьому напрямi у 1970–х р. під керівництвом професора Гурама Абрамішвілі та Елене Кавлелашвілі. Що саме створювало секрет грузинської перегородкової емалі? «Йдеться про техніку обробки металу, кольори смальти, — відповідає художник. — Ті дослідження дали підставу стверджувати, що всі емалі отримували з місцевого матеріалу».

Батоно Ерміле стоїть на позиції, що перегородчасте емалювання не прийшло в Грузію з Візантії, а розвивалося тут як самостійне мистецтво від початку нашої ери: «Тут здавна були відомі техніки, котрі можна вважати предтечами перегородкової емалі. Це, наприклад, інкрустація кольоровим склом чи камінням. Такі артефакти зустрічаються по всій території Грузії, наприклад, у Західній Грузії — Колхіді — це V ст. до н.е.: браслети, сережки, пекторалі. Техніка перегородкової емалі зустрічається в Грузії ІІ ст. н.е.: на розкопках у Мцхета знайшли саркофаг царя Аспаруга з піхвами кинджала, прикрашеними перегородковою емаллю». Наступні знахідки датовані VI—VIII ст.ст., переважно це емалеві пластинки в іконах. А вже з ІХ ст. виготовляли високоякісні речі: ікони, медальйони, ювелірні прикраси. Центри, де працювали такі майстри, були при церквах. На жаль, свідчення того, скільки могла коштувати така робота, грузинська історія не зберегла.

Дороге задоволення

Що таке перегородкова емаль? Відповідь у самому терміні. Це коли до металевої основи (найкращий матеріал — золото чи срібло) припаюють тоненькі перегородки з відповідного металу, а утворені ніші заповнюють різними кольорами емалевих фарб, виготовлених із кварцового піску. «У давнину цей пісок добували різними способами. Найкраща емаль виходила з гірського кришталю, до якого додавали різні флюси (для нейтралізації кварцової особливості) й барвники, в основному металічні», — пояснює Ерміле Маградзе. Варка скла відбувалося за дуже високої температури — 1300—1400 градусів. Колір отриманої емалі залежав як від температури, так і від матеріалу, з якого її створювали. Наприклад, білий — з олова, синій — із кобальту, голубий — з міді.

Перший успішний результат роботи дослідники отримали у 1991 році. А через десять років Ерміле Маградзе та Елене Кавлелашвілі (сьогодні — куратор скарбниці Музею мистецтва Грузії) створили майстерню «Емерве» й почали навчати молодих майстрів. Тепер їхні учні працюють у ювелірному домі «Марілісі». На їхньому сайті можна побачити фотографії виробів iз перегородковою емаллю, в основному церковні предмети (медальйони, чаші): «Це зробив батоно Ерміле», — захоплено відгукується один з його учнів, нинішній працівник майстерні, Важа Чітішвілі. Проте як учитель, так і учні рідко займаються виготовленням перегородкової емалі — така робота дорого коштує. «На створення однієї невеликої речі йде кілька місяців. Фарби створюють вручну, на відміну від робіт сучасних виробників емалі, які закуповують смальту в Європі. Також у справжній техніці глибина емалі становить 2–3 мм. Тому її вартість не 70 ларі, як у сувенірних крамницях, а 7 тисяч ларі», — зауважує Ерміле Махрадзе.

Давню перегородкову емаль можна побачити в Музеї мистецтв. Традиційну техніку тут представлено здебільшого медальйонами із зображенням святих (саме церковні речі, як правило, найкраще переживають історичні пертурбації). Філігранність роботи вражає — кількасантиметрова людська фігурка складена з тоненьких жилок металевих перегородок, які в сукупності створюють малюнок тіла й одягу. Однією з найбільших цінностей музейної експозиції та найбагатшим артефактом, що представляє техніку перегородкової емалі, є триптих ХІІ ст. Хахулі (Хахульської Богородиці, котра отримала своє ім’я за місцем похо­дження в Південній Грузії, тепер це територія Туреччини). Обличчя й руки Богоматері викладені з емалі, саму ікону прикрашають емальовані медальйони VIII—XII ст.ст. «Є вироби ХІХ ст., але це значно дешевша розписна емаль, вставлена росіянами замість викраденої дорогої перегородкової», — пояснює Ерміле Махрадзе. Розписна, а також філігранна емаль у Грузії набули поширення у XVII—XVIII ст.ст. Прекрасний екземпляр пізнього емалювання — діадема княгині Катерини Чавчавадзе, дружини мегрельського князя Давида Дадіані, прикрашена вставками з розписної емалі (зберігається у цьому ж музеї).

Сучасні емальєри

У Тбілісі є багато крамничок, де можна купити прикраси з емалі: це і дорогі бутіки на центральній туристичній вулиці Шардені, скромніші в запитах сувенірні крамнички і ювелірний центр на залізничному вокзалі. На перший погляд, більшість виробів — однакової якості, хоча кажуть, що в деяких використовують просто бите скло.

Ека Папуашвілі, художниця, яка останні вісім років освоює професію емальєра, пояснює, що емаль створює за допомогою фарб, закуплених у Франції, Австрії, Японії. Але кожна срібна заготовка — чи то сережок, чи медальйона — створена відповідно до її власного дизайну її братом. Перегородки у таких виробах не припаюють, а просто викладають із срібних ниток, так що глибина емалі становить один міліметр. Обпалення фарби відбувається при температурі 800 градусів, процедуру повторюють кілька разів, щоб смальта лягла рівномірно й була гладкою.

За словами майстрині, такий вид прикрас не надто популярний серед грузинів, основні споживачі — туристи. «Покупці таких виробів в основному іноземці. Для грузинів це трохи задороге задоволення, — пояснює Ека. — Ціна виробу залежить від кількості срібла та насиченості малюнку». Так, у її колекції найменший дитячий кулон у вигляді метелика коштує 20 ларі, сережки — 30—50 ларі, перстні — від 30 ларі, підвіски — 30—50 ларі.

Отже, секрет розкрито, й тепер нам відома різниця між «справжньою» та «несправжньою» емаллю. А питання «купувати чи не купувати?» вирішується просто: сходити в музей i побачити артефакти з перегородковою емаллю, а потім звернутися до хорошого майстра — і все ж купувати, тільки не забути поцікавитися матеріалом та технікою виробництва. Бо небесна прозорість i зелена глибінь грузинської емалі — це один iз найкращих подарунків Грузії.