Малюк і Карлсон у лабетах формалізму

Культурний досвід минулих десятиліть — чи то в образі героїв улюблених книжок, а чи у вигляді самісінького «живого» життя, перелицьованого з сумної буденщини на ловкенькі літературні бувальщини — не на жарт хвилюють авторів цих книжок. Але якщо одні з них усе ще намагаються через силу пародіювати наше колективне минуле, то другі вже відчувають цілком «продуктивну» ностальгію за ним, індивідуальним і справжнім.

Так, наприклад, гоголівська птиця­трійка у романі­пародії «Птиця Карлсон» Володимира Березіна вправно замінена постмодерністським жестом автора на хитрого птаха­пузаня, що мчить бездоріжжям сюжетів зі світової літератури. Класична історія про Малюка і Карлсона розплетена на безліч оповідань iз життя цих кумедних героїв, клонованих уже у персонажів чужої прози. Саме таким невибагливим чином живуть бік­у­бік (та ще іноді з Фрекен Бок) у цій хвацькій фантасмагорії Малюк (чи то шпигун Малюков, що родом iз повістей Аркадія Гайдара, а чи друг Смока з оповідань О. Генрі) і Карлсон (який виявився сином тата Карла із «Золотого ключика»). Далі, як мовиться всюди, і ось уже мчить фантазія оповідача, який закидає у чужі сюжети цю солодку парочку, з усіма стилістичними зупинками на класичних станціях — від Шекспіра, Діккенса і Марка Твена до Толстого, Платонова і Бабеля, з чиїх творів залюбки потішився автор «Птиці Карлсон». І навіть культовий фільм «Місце зустрічі змінити не можна» інтерпретовано у цій блискучій пародії з малюком Володею Шараповим і Карлсоном Глібом Єгоровичем у головних ролях. І нічого з таким «постмодернізмом», виявляється, не поробиш. «Ех, Карлсоне! Птиця Карлсоне, хто тебе вигадав? — бідкається суто по­гоголівськи автор книжки. — Чи не так само й ти, життя, як нестримний Карлсон, мчиш? Куриться за тобою шлях, усе відстає і залишається позаду».

У новій книжці Андрія Аствацатурова, онука видатного радянського літературознавця­формаліста Віктора Жирмунського, галерея героїв інакша, усі вони якусь загадкову Скунс­камеру в Ленінграді його студентської юності шукають. Саме вона дала назву цій біографічній книжці. «Ви «Євгенія Онегіна» читали? — питають у цих героїв на іспиті в університеті. «А що саме з цього автора?» — уточнюють вони невинно. Хоч суто винних, чи пак алкогольних сюжетів тут також вистачає, і недаремно блукання місцевого люду від ларька до ларька у пошуках «смислу життя» тут називається «екскурсією золотим кільцем». Можливо, все через те, що наші спогади переплітаються з життям за вікном, і академічні знання стають частиною повсякдення? Утім скоріше вже «по волнам моєй памяті» рухається сюжет цієї ностальгійної книжки, що інтонаційно нагадує то кумедні скетчі й літературні анекдоти Вуді Алена, то скупі замальовки з натури Сергія Довлатова. «Кожного разу, коли я підношу до рота холодну пляшку пива, — зазначає автор, — я з гіркотою розумію, що весь цей пивний світ зник назавжди. Золоті кільця, що втратили над людьми владу, знесені шаленою хвилею 1990­х. А пивних нібелунгів, орків і гоблінів влада загнала геть з очей у задушливі камери барів і клубів». Хай там як, але давно відомо, що далеко не пиво згубило «загублене» покоління з веселої та сумної «Скунс­камери» Андрія Аствацатурова.

Що ж до ще однієї «викинутої» з радянської історії генерації, то про неї, описаної у «Фланері» Миколи Кононова, донедавна було відомо небагато. Те саме із самою книжкою, про яку, не враховуючи оцінок на кшталт «шок­інтимність» та «авторська сповідь», кажуть лишень, що після Михайла Кузміна прозу такого зразка російською ще ніхто не писав. Мовляв, вона постійно потребує роз’яснень, але ніколи відверто не висловлює любовних почуттів. На перший погляд це ніби як просто великий роман про маленьку людину «з минулого», яка потрапила прямісінько у повоєнне життя в СРСР. Виїздив наш юний естет разом з іншими емігрантами другої хвилі, яких заманили та й кинули в табори, щоб знали, як Родіну любити, а виплив, утікши з­під конвою, сам­один, сховавшись у місцевого лікаря, котрого жінка заскочила з коханцем, за що й заслали його до того самого німецького Заволжя. Проте таких самих «не таких» навіть у радянській глибинці виявилося чимало — і ніжних хлопчиків побіля громадських вбиралень, і спокушених ними суворих дядьків, які ховали похітливу душу за бо­йовими орденами. І хоч сам автор називає свій твір «романом ідей», але якихось інших, тим паче особливих, ідей тут нема. Бо хіба думки про воєнні настрої у Москві перед неминучою здачею ворогу, коли чоловіки деруть на вулицях портрети Сталіна і грабують крамниці, а жінки стоять у чергах до перукарні, аби причепуритися перед приходом німців — це «особливі» ідеї? Це навіть не бувальщина, як підкреслював Сергій Довлатов, це правда.

Чимало архаїчних правд так само у збірці оповідань «Видошукачка» Софії Купряшиної, і всі вони, здається, з того самого благословенного часу, коли ще жартував Аркадій Аверченко і мудрив Інокентій Аненський, з яким автор передмови порівнює стиль письменниці. Наприклад, оповідання «З ґречних порад», які нагадують «Пантеон порад молодим людям» вищезгаданого короля гумору: «Вихованій нареченій не слід бути хвойдою. Вона не повинна сидіти, широко розсунувши ноги у м’ятих портах, і курити, струшуючи попіл тремтячою рукою. Вона не повинна вживати слова, заборонені цензурою: «А, бляха, прийшов, педераст, ну заходь, вип’ємо спочатку...», і по тому не варто незайманій юнці та нареченій неввічливо тертися обличчям об порти нареченого і казати, хриплячи: «Ну що, поросятко, бляха, ходи сюди, я тобі відсмокчу...». І хоч далі маємо суцільну групівщину, але це й не дивно для авторів з 1990­х років, які обов’язково наслідують Сорокіна з Пєлєвіним. Особливо, як у Купряшіної, одне з оповідань якої нагадує «Зигмунда в кафе» останнього зі згаданої постмодерної пари: «Ми прийшли з Паулем до ресторану під виглядом кореспондентів, сіли на стільчики, стали чекати». Цікаво, що саме оповідання («У ресторані») зі збірки «Видошукачка» вельми характерне для аскетичного попервах стилю пострадянського покоління — від блукаючого ґрунтівця Дмитра Данилова в його збірки «Чорний і зелений» (яка вийшла у тій самій серії, що й книжка Купряшиної) до репортажних оповідань Захара Прилєпіна. Завважмо також, що весь цей футуризм мислення і лаконізм мовлення — від лукавого Лимонова, якого наслідують апологети не самого лише «нового реалізму» на зразок Сергія Шаргунова і згаданого Прилєпіна. І не дивно, що оповідання «Нахабник­2» Купряшиної про п’ятирічного малюка у гумаках, светрі до колін і пілотці із зіркою хоч і непогане, але класичної довершеності йому бракує. Там, у радянському кіно, якщо згадаємо, батька у малого героя вбили — це раз, і, по­друге, якщо вже почала авторка вивергати устами дитини побутові непристойності а ля Зощенко, то треба було, щоб він на дорослого раптом перетворився, сварячись і пританцьовуючи, а не додому його гнати. «А що вдома... Самі лише сокири та ножі в зад... А у вас дня народження немає? А то б я з’їв торт із свічками і кремом. Я коли був післязавтра на дні народження — стільки з’їв і випив! Вісім пляшок вина — як мама. Але я не блював. А вона блює».

І ще цікаво, чи вся ця безпробудна буденщина, а також поголовні збочення в якості соціальної складової даної романтики, — вони визначають «національну» свідомість авторки, а чи це бездумний постмодерний стьоб, як у Віктора Єрофєєва? Хай там як, але в Купряшиної постійно маємо натяк на спиту інтелігенцію, яка в особі мами малого нахаби випрошує в сусідки­аристократки гроші на пляшку, несподівано обіцяючи: «Книжка вийде — бля буду, віддам». Словом, зібраний тут угар, що нагадує недорікувату Валерію Нарбікову, звичайно, крутіший за ультрашокову Анну Козлову, але краще за все почути градацію з вуст героїні самої авторки: «Серед місцевих розмов: «У мене татко — моряк», «А в мене — військовий» дикувато лунала моя похвальба: «А ми з таткою гребемося». У такий спосіб, як бачимо, навіть родинне минуле такої прози — не кажучи вже про історичне коріння — будучи «повне сперми і жартів», як у збірці «Видошукачка», перетворюється на звичайнісінький балаган і пародію середньої руки, недовгої пам’яті та зовсім короткого ума.