Маріацький костел — такі зменшені копії дозволяють незрячим уявити архітектуру храму. Фото автора.
Коли говоримо про туристичні принади Польщі, то перше, що спадає на думку, — Краків. Це старовинне місто, яке колись було столицею польської держави, має багату історію і дивовижну архітектуру. В роки Другої світової Краків майже не зазнав руйнувань, тож сьогодні може похвалитися пам’ятками, вік яких сягає далеко вглиб століть. Нині це місто на Віслі теж виконує функції столиці, щоправда, скромнішого «королівства» — Малопольського воєводства. Щороку Краків відвідує 8 мільйонів туристів. Водночас воєводство докладає максимум зусиль, аби туристи не обмежувалися самим Краковом, а й відвідували інші цікаві місця Малопольщі. А їх, як переконалися українські журналісти, тут не бракує.
Якщо добиратися з Києва до Кракова залізницею, то доведеться провести в потязі цілу добу. Тому обираємо зручніший варіант — нічним потягом до Львова, звідки летимо літаком лоукостової компанії Eurolot. Якщо заздалегідь забронювати квитки, то політ коштуватиме всього 30 євро. Отже, о 13.00 вилітаємо зі Львова і о... 13.00 прибуваємо в Краків — завдяки різниці в часі з Польщею в одну годину ми «телепортувалися», майже не витративши часу на дорогу. Пощастило з готелем — наш «Виспянський» розташований практично біля кордонів старого міста — серця Кракова. Тож починаємо знайомство з ним практично від дверей готелю.
Усі шляхи туристів вузькими вуличками міста, де практично єдиний транспорт — екскурсійні міні–авто та запряжені кіньми карети, — стікаються на головну площу Ринок. Порівняно недавно вона пережила масштабну реконструкцію — тут міняли покриття. Та спочатку поглянути, що там, під площею, взялися археологи. Адже її рівень лише за останнє тисячоліття виріс метрів на два. Доказ тому — костел святого Войцєха (XI ст.), до входу в який треба спускатися глибоко вниз східцями. А раніше ж виходив просто на майдан!
Як i очікували, археологічні знахідки посипалися, мов із рогу достатку. Одних лише поховань довкола місцевих костелів учені відкопали 222. Серед них були й відьомські — кого запідозрювали в чарах, ховали обличчям донизу із зав’язаними за спиною руками.... За знайденими останками вчені зуміли реконструювати вигляд деяких середньовічних краків’ян. Красенями їх назвати важко, але ці люди були міцними і здоровими, про що свідчить стан кісток і зубів. Чоловіки та жінки мали зріст 170—175 см, були світловолосими і блакитноокими. Харчувалися здебільшого овочами, фруктами та рибою, якої було вдосталь у Віслі. Завдяки цьому довго жили — по 70—75 років!
Розкопки на площі Ринок тривали аж п’ять років. І все, що було видобуто із землі, стало основою нового мультимедійного музею, розташованого під площею. У музеях зазвичай тихо, але не в цьому! Тупіт кінських копит, вигуки торговців, стукіт ковальського молота — ці звуки були звичними для головного майдану Кракова, де вирувало велике торжище. Здається, що й сам опиняєшся в серці старовинного міста. Особливість цього музею ще й у тому, що він дозволяє й самому побути в шкурі древнього краків’янина, наприклад, зважити товар, грюкнути молотом — експонатами тут можна користуватися.
Сучасна площа Ринок не менш галаслива, ніж її прабабуся. Довкола розташованого в центрі пам’ятника Адаму Міцкевичу зазвичай яблуку ніде впасти — мов мухами, обліплений він людьми і голубами. Навіть місцевим мітингувальникам місце знайшлося. Цікавимося, чого не вистачає мешканцям такого красивого міста. З’ясовується, що того ж, чого і нам, киянам: заборони на вирубку парків i будівництва доступного житла, а не тільки елітних котеджів, якими обростає місто...
Нашу розмову перериває музика з вежі Маріацького костелу, головного храму міста. Сурмач, який щогодини грає на чотири сторони світу, вже став символом Кракова. Втім щоразу музика якось нелогічно переривається. Це пояснює старовинна легенда. У XIII ст., коли місто потерпало від набігів татар, на вежі вартував сурмач — у випадку небезпеки він мав попередити мешканців міста. І коли якось на світанку він помітив, що місто оточують вороги, став щосили сурмити. Ворожа стріла перервала ту мелодію, яка сьогодні стала ще й позивними Польського радіо...
Хвилин десять пішої прогулянки від центру — і ви біля мурів Вавеля — резиденції польських королів i головного костелу єпископату. У цьому храмі ще в 1320 році відбулася перша королівська коронація. Відтоді всі правителі Польщі тут присягали на вірність державі і тут же знаходили свій останній спочинок (одразу після коронації монарх вибирав собі місце, де буде похований). У цій королівській усипальні привертає увагу й сучасна могила з білого мармуру, що потопає у квітах і запалених лампадках, — тут поховані трагічно загиблі в авіакатастрофі Лех Качинський i його дружина.
Проте Малопольське воєводство — це не тільки Краків. Зараз регіон робить усе, аби про його туристичні можливості дiзналося якнайбiльше потенцiйних гостей. «Туристи знають, що таке Краків, але не розуміють що таке Малопольща. Ми хочемо поєднати Малопольщу й Краків у єдине ціле, щоб у туриста вони асоціювалися одне з одним, — каже керівник Малопольської туристичної організації Лешек Зегзда. — В Європі є приклади таких регіонів, які є маркою, брендом. Наприклад, Мюнхен і Баварія в Німеччині, Барселона і Каталонія в Іспанії, Флоренція і Тоскана в Італії. Хочемо, щоб такою маркою став і наш регіон».
Отже, після Кракова вирушаємо поповнювати свої знання про Малопольщу. Зупинитися маємо в Закопаному, містечку біля підніжжя Татр, яке славиться своїми гірськолижними курортами і термальними басейнами. Але дорогою на нас чекає «ліричний відступ» — сплав Дунайцем (не плутати з Дунаєм!), однією з приток Вісли. Як на зло, небо затягує хмарами, починає мжичити дощ. Оскільки дорога планується довга — 12 км річкою, у місцевій сувенірній крамничці розкуповуємо целофанові дощовики. Хто довірився парасолькам — згодом дуже пошкодував: вони зовсім не рятували від зливи, яка вперіщила, щойно ми відпливли від берега.
Сплав Дунайцем заслуговує окремої розповіді, він існує тут iз 1932 року. Цим бізнесом займаються тільки чоловіки з п’яти довколишніх сіл. А щоб стати «капітаном» (або, як тут кажуть, «флісаком»), треба поплавати шість років: спочатку три роки звичайним учнем, а потім ще три набувати річкового «стажу». Як правило, сплавом займаються цілі династії. Наприклад, у нашого «капітана», вбраного у вишиту камізельку та кептар (це уніформа всіх місцевих сплавників), плавав дід, потім батько, а тепер уже й він сам має учня. Загалом же ліцензію на такий вид діяльності мають не більше 550 осіб.
Плавзасіб, яким відбувається майже двогодинна мандрівка, більше нагадує пліт. Річка в цих місцях не скрізь спокійна і місцями дуже глибока — до 20 метрів завглибшки. Утiм наш флісак заспокоює, що відколи існує ця атракція, жодного трагічного випадку з туристами не було. А коли нарешті розпогодилося й ми змогли вилізти з–під своїх «плащ–наметів», зрозуміли, чому щороку Дунайцем сплавляють не менше 250 тисяч туристів. Краєвиди довкола — неймовірні, річка постійно петляє між мальовничими горами Пенінського каньйону. А флісак ні на мить не замовкає, розповідаючи місцеві байки та легенди. До речі, Дунаєць є кордоном між Польщею та Словаччиною, тож, причаливши до правого берега, вже опинитесь у сусідній країні.
Закопане зустрічає 16 градусами з позначкою плюс, хоча в Кракові нас доймала спека. Тут завжди прохолодніше, адже це найвище місто в Польщі (понад 1 км над рівнем моря). Он і на верхівках гір помічаємо білі плями — там ще й досі лежить сніг. Завдяки оптимальним кліматичним умовам свого часу Закопане було улюбленим дачним містечком, так зване «лєтнісько», польської інтелігенції. Зараз це цілорічний курорт, куди приїздять туристи з усього світу. Найбільше, за даними Малопольської турорганізації, приїздить українців і росіян. Завдяки останнім, які звикли відпочивати з торбами грошей, цей раніше дешевий курорт за останні 10—15 років став не по кишені багатьом полякам.
На місцевому ринку вас здивує неймовірна кількість «кожухів» — тобто дублянок. Цей гірський регіон розводить багато овець i худоби. Тож вичинка шкур та пошиття дублянок, дуже, зазначу, якісних, — традиційне тут ремесло. За 200 євро цілком можна придбати непогану вдяганку на зиму. «Це дуже дорого», — застерігають нас знаючі люди. Це ж, мовляв, Закопане! В сусідньому селі чи містечку дублянку можна купити взагалі за смішні гроші!
Особливість Закопаного — в його архітектурі, авторство якої приписують зодчому Станіславу Віткевичу. Саме він, узявши за основу сільські хати горян, винайшов нинішній закопанський стиль: дерев’яні будинки на високому кам’яному фундаменті, з дивовижними дахами–мансардами, щедро оздоблені різьбленням. Гуляти вуличками містечка — суцільне задоволення, адже тут що не хата — то шедевр. Сьогодні ці будиночки — своєрідний бренд містечка, а будувати щось у «незакопанському» стилі офіційно заборонено.
Навіть досить сучасний ззовні костел Фатімської Богоматері всередині оздоблений традиційним для регіону деревом. Додам, що спорудили його власним коштом самі закопанці, як подяку за порятунок Папи Івана Павла, на якого в 1981 році було скоєно замах. Відомо, що Папа дуже любив гори, стоптав їх уздовж і впоперек. Він не раз бував у Закопаному, поважав місцевих мешканців. Горяни відповідали йому взаємністю — вони вважали його святим ще при житті. Вже будучи в поважному віці й духовному статусі, Папа, буваючи в Польщі, обов’язково облітав свої улюблені гори й Закопане на гелікоптері.... Ми ж змогли помилуватися цим містом з гори Губалувка, куди нас доставив гірський трамвайчик, хутко подолавши 1330 метрів до оглядового майданчика.
У передостанній день нашої подорожі Малопольщею знову повертаємося ближче до Кракова — в містечко Бохня. Чому тут можна повчитися, так це мистецтву з давно покинутого промислового об’єкта робити туристичні атракції. Вчені стверджують, що 20 мільйонів років тому тут грало хвилями море. А коли висохло, залишило пiсля себе величезні поклади солі. Видобувати її в Бохні стали ще в 1248 році й копали довгих 800 років. Нині ця шахта не діє, але помережане довгими ходами підземелля під містом залишилося. З 1995 року пройти шляхами древніх солекопів можуть і звичайні туристи.
Ліфтом, який колись возив під землю шахтарів, опускаємося вглиб. Подорож у темній кабінці, яка скрипить і похитується, — не надто приємна. Тож коли бачимо світло й усміхненого працівника копальні в уніформі, почуваємося впевненіше. Ми — на глибині 248 метрів. Далі, а шахта заглиблюється вниз загалом на 340 метрів, туристів не пускають.
Проте й існуючої траси завдовжки 200 метрів цілком достатньо для незабутніх вражень. Адже в підземеллі є не тільки що побачити, а й де відпочити. Тут вам і дискотека, і хостел на 400 ліжок, і спортзал, і ресторанчик, й ігрові майданчики — ціле підземне містечко. Ми навіть стали очевидцями якогось квесту — кілька команд змагалися за приз, виконуючи в копальні різні завдання. Є в цьому підземеллі навіть повноцінний діючий храм святої Кінги, покровительки солекопів, де вражають фігурки святих, майстерно вирізані просто з брил солі. Храму — 270 років, на свята тут відбуваються служби. До речі, храмів і капличок у шахті колись було аж 36! Тут солекопи могли не тільки помолитися, а й запалити від свічок свої олійні лампи. Ті часто гасли під землею, а без світла вибратися з шахти було неможливо.
Та ще більше вразили нас інтерактивні спецефекти, встановлені в шахті наприкінці минулого року. Скажімо, стоять перед нами двійко італійських торговців, які продавали в середньовіччя бохнійську сіль. Звичайні, на перший погляд, манекени. Ми слухаємо розповідь гіда, аж раптом один із них... кліпає очима. Перша думка — привиділося. Аж «лялька» починає говорити! Обличчя і міміка торговців настільки реальні й живі, що ми починаємо жваво клацати фотоапаратами. Утiм фото облич не вдаються. Лише придивившись пильніше, розуміємо, в чому річ: обличчя — своєрідний екран–маска, на який проектується зображення! Гід лише непомітно пультом «вмикає» їх. А коли наша провідниця пані Беата розповідала про роботу середньовічних випалювачів метану, шахту раптом струсонув потужний вибух, а під її склепіння зметнувся вогонь. Дехто аж присів від несподіванки! Звичайно, вибух — лише комп’ютерна імітація. Але ж яка переконлива!
Додам, що до Бохні приїздять не тільки по розваги. На горі, над шахтою, діє реабілітаційний центр, де за допомогою цілющої солі лікують хвороби дихальних шляхів, опорно–рухового апарату та алергії.
* * *
На жаль, газетного місця не вистачить, щоб розповісти про всю Малопольщу — батьківщину Папи Івана Павла II і його улюблених тістечок–«кремувок», край гір, древніх замків, дерев’яних церков і величних костелів. Красиві місця регіону, мов разки намиста, нанизуються один на один. Недарма туристичним символом Малопольщі є коралове намисто — яскраве, тепле і живе, яке так і хочеться приміряти...
У Кракові вам обов’язково покажуть Казімеж — місто в місті, де колись мешкали євреї. На берегах Вісли вони оселилися наприкінці XIV сторіччя завдяки польському королю Казимиру Великому. Останній запросив селитися євреїв у Кракові невипадково: місту потрібні були гроші на розвиток, і король одразу зметикував, де їх узяти. Правда, впродовж століть (до 1800 року) євреї жили у своєрідній резервації — Казімежа був оточений великим муром, за межами якого представникам богообраного народу селитися не дозволяли. А на 1939 рік євреїв тут мешкало більше 60 тисяч.
Та з початком Другої світової війни настає трагічна сторінка Казімежу. Після приходу нацистів усіх євреїв переселяють у гетто, звідки був один шлях — у концтабір або, якщо пощастить, на фабрику Оскара Шиндлера, оспіваного у фільмі Стівена Спілберга. Одначе реальна історія була зовсім не такою красивою. «Я не стану ідеалізувати цей образ, — каже наш гід Ніна Горіна. — Оскар Шиндлер любив лише три речі — гроші, жінок, алкоголь. Усю війну він тільки те й робив, що розважався. Відома фабрика дісталася йому від євреїв — двоє підприємців, щоб зберегти свої життя, переписали її на Шиндлера. Потрапити сюди на роботу можна було лише за гроші й коштовності. Коли людей із гетто стали вивозити в Освенцім та інші концтабори, 1200 осіб, які в нього працювали, Шиндлер зумів врятувати — він відправив їх у Моравію, звідки був родом. Після війни Шиндлер утік в Аргентину, де його знайшли врятовані євреї». Вони утримували власним коштом свого збанкрутілого рятівника до кінця його днів. За свої ж гроші й поховали в Єрусалимі...
Зараз на фабриці Шиндлера, де випускали посуд, — музей. З автентичних речей, які пам’ятають Шиндлера, залишилися тільки ворота. Фабрика розташована за кілька хвилин їзди від площі Героїв гетто — тут у війну збирали місцевих євреїв перед відправкою в концтабори. Зараз площа заставлена десятками металевих стільців. Це символічне нагадування про те, як під час виселення євреїв із будинків викидали меблі, аби жодна жива душа не заховалася...
Сьогоднішня єврейська община Кракова нараховує не більше 200 осіб. Це здебільшого старі бабці, які не побажали емігрувати в Ізраїль. А Казімеж давно став звичайним районом міста.
Назву «Під високими Татрами» я не випадково винесла в заголовок. Саме так називається дитяча книжечка про вождя пролетаріату Володимира Леніна, що її читала в дитинстві. Її зміст добре не пам’ятаю, от її обкладинка зафіксувалася в пам’яті — «дєдушка Лєнін», спертий на костур, замріяно стоїть на тлі гір. У Татрах Ілліч і справді був під час еміграції в 1914 році. І мав усі шанси звідси не повернутися — його заарештували та засудили до смертної кари. Вирок ось–ось мав бути виконаний, але втрутилася мешканка Закопаного Марія Буніна, дружина відомого польського поета Яна Каспровича (у 1921—1922 роках, до речі, ректора Львівського університету) і племінниця російського письменника Івана Буніна. Вона була значно молодшою за свого чоловіка, але вплив на нього мала величезний. Тож легко переконала його поклопотати перед владою за свого земляка. І поету таки вдалося видерти Ілліча з лап смерті!.. Після революційних подій 1917 року вся російська рідня Буніної була заарештована, а майно родини відібране. Коли про це дізналася Марія, вона написала Леніну листа, де нагадала, що саме їй він мусить завдячувати життям. Ілліч, слід віддати належне, на «прошеніє» своєї рятівниці відреагував. Буніних випустили з в’язниці, їм навіть повернули деяке майно. З охопленої війною Росії вони згодом виїхали до Закопаного, де провели залишок життя і поховані.
Отак маленьке курортне містечко в Польщі відіграло не останню роль у ході світової історії. «Про це я розповідаю тільки російським туристам, — каже гід Ніна Горіна. — Європейцям постать Леніна мало цікава». Ми ж жартуємо: якби не молоді гарненькі дружини, які крутять своїми чоловіками, історія могла б піти зовсім іншим шляхом. Єдина ж сьогодні згадка про Леніна в Закопаному — молодіжний хостел Good Bye Lenin.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
