«Імпортний» монополізм

Дефіцит зовнішньої торгівлі, який перевищив позначку в 7,5 млрд. доларів, продовжує зростати, що свідчить про неефективність дій уряду iз захисту національного виробника. Чи не найбільш яскраво це проявляється у феросплавній галузі — є захоплення майже 55% українського ринку імпортерами, тоді як ще три року тому частка імпортної феросплавної продукції не перевищувала 10%. Лише минулого року в Україну ввезено феросплавів на 600 млн. доларів

Українська асоціація виробників феросплавної та іншої електрометалургійної продукції (УкрФА) неодноразово зверталася до Міністерства економічного розвитку та торгівлі України з проханням ужити заходів щодо припинення агресивного імпорту феросплавів в Україну, принаймні хоча б розпочати розслідування імпорту. Відповіді немає. Натомість у ЗМІ йде інформаційна кампанія проти українських виробників феросплавів.

Головна теза — металургійні підприємства начебто змушені імпортувати феросплави через «неринкову політику» українських заводів, а імпортна продукція дешевша за українську. При цьому буцімто високу ціну продукції українських феросплавних заводів пояснюють нібито технологічною відсталістю та не­ефективністю виробництва.

Насправді все виглядає інакше. За нормами витрат електроенергії (вона становить половину собівартості феросплавної продукції), українські виробники посiдають мiсце серед світових лідерів із заощадження. Наприклад, Нікопольський завод має норми витрат на 5–20% менше, ніж у європейських конкурентів.

Але конкуренті норми витрат нівелюються неконкурентними тарифами на електроенергію. Знаменно, що серед «експертів», які буцімто захищають ринкові відносини від монополізму українських виробників феросплавів, можна побачити голову спостережної ради македонського виробника феросплавів Skopski Leguri. Хіба можна його вважати особою, що не зацікавлена? І яка може бути вільна конкуренція, коли в тій же Македонії держава підтримує національного виробника за допомогою пільгових тарифів на електроенергію, що дозволило виробникам із цієї невеличкої балканської країни за останні п’ять років завезти до України 59 707 тонн феросилікомарганцю. Для порівняння — в Македонії феросплавники сплачують 0,048 євро за кВт–г, в Індії — 0,041 євро за ­кВт–г,­ у Норвегії — 0,03 євро за кВт–г. З іншого боку, Нікопольський та Стахановський заводи — 0,074 євро за кВт–г, а Запорізький феросплавний — 0,096 євро за кВт–г. Відверто цинічною є спроба довести, що тарифи на електроенергію за кордоном набагато вищі за українські. До того ж як приклад дехто називає Німеччину й Великобританію, які взагалі не виробляють феросплавну продукцію.

Стосовно ціни — незрозуміло, на кого розрахований виплеск інформації про начебто завищену вартість феросплавів українського виробництва для вітчизняних меткомбінатів? Фа­хівцям добре відомо, що українські феросплавні заводи визначають ціну спільно з нашими меткомбінатами шляхом переговорів. Власне, ціну розраховують на підставі формул, які враховують динаміку цін на сплави на міжнародних ринках (через відповідний коефіцієнт), заздалегідь об­у­мовлені знижки або доплати за хімічний та гранулометричний склад феросплаву, та ще й передбачають дисконт за обсяги купівлі. У свою чергу, міжнародні ціни беруть у загальновизнаних світових виданнях, таких як CRU Monitor Bulk Ferroalloys, Metal Bulletin. Хіба є більш об’єктивні методи вирахування ціни?

Резюмуємо: на жаль, різниця у захисті інтересів національного виробника в Україні й за кордоном очевидна. Поки що наша «підтримка» зводиться суто до боротьби проти вітчизняних феросплавних заводів, яка може призвести до монополізму імпортерів. Саме до цього веде ігнорування державою інтересів національного виробника — імпортери вже захопили більш ніж половину внутрішнього ринку феросплавів. І, схоже, не збираються зупинятися.

Олег Пилипенко