Східці до знань

У Києві працює унікальна школа, у якій дівчатка й хлопчики, хворі на дитячий церебральний параліч (зокрема й ті, які пересуваються на інвалідних візках), учаться у класах разом зі здоровими дітьми та нарівні з усіма «тягнуть» загальноосвітню програму. Батьки дітлахів із ДЦП навіть спеціально переїжджають до столиці з інших міст, щоб віддати своє маля до одного з 17 інклюзивних класів. Експеримент почався в 2006 році, а на сьогодні досвід школи № 168 уже рекомендовано освітянами до впровадження. Річ у тім, що в таких умовах діти­«візочники» починають вставати і навіть ходити! Єдина біда — нестача коштів на реконструкцію будівлі. У школі досі немає ліфта. А дитина на візку не може самостійно дістатися до кабінетів на другому та третьому поверсі по звичайних сходах. Тому впродовж навчального року учні старших класів щодня носять «візочників» на руках — і на урок, і з уроку. І так уже шість років! Зараз діти на канікулах, а працівники школи проводять традиційний літній ремонт. Учителі мріють про те, щоб держава нарешті виділила гроші на будівництво конче необхідного для інвалідів ліфта. Але схоже на те, що цьогорічний ремонт обмежиться лише фарбуванням, вимиванням приміщень та латанням дірок у даху...

Експеримент почався ще до кризи

До школи № 168 щороку приходить більше дітей із ДЦП, ніж планується. Так, минулого навчального року в школі було сформовано 16 інклюзивних класів замість 13 «планових». Річ у тім, що для більшості малят із цим діагнозом інклюзивна школа — чи не єдиний шанс знайти друзів, щодня спілкуватися з однолітками та здобувати досвід, який нізащо не отримаєш, сидячи вдома в чотирьох стінах. Іноді батьки приводять дітлахів на візках аж перед першим вересня, коли класи вже сформовані. Аналогічної ситуації чекають і цієї осені — батьки десь почули про школу, прийшли, попросилися. А директор не може відмовити, бере...

Як розповіла «УМ» завідувач відділу інклюзивної та спеціальної освіти управління освіти Оболонської райдержадміністрації Оксана Корольова, ідея постійно працювати у школі з дітками з ДЦП виникла так. В один із класів було записано дівчинку, яка пересувалася на інвалідному візку. Вона навчалася індивідуально: викладачі приходили до неї додому, проводили заняття, задавали «домашку», призначали контрольні. Зазвичай такі діти просто документально закріплені за певним класом. Учні, які щодня приходять до школи, знають, що в них є такий однокласник чи однокласниця, але не спілкуються з дитиною. Цій же дівчинці пощастило. Завдяки ініціативі класного керівника інші учні класу постійно приходили до дівчинки в гості, вітали з днем народження, приносили подарунки на святого Миколая. Діти розповідали останні новини, цікавилися тим, що відбувається в житті хворої дівчинки. Така дитина не була відірвана від колективу, не почувалася самотньою. Згодом вона закінчила школу із золотою медаллю, і вручити атестат прийшов весь її клас, батьки, директор школи, класний керівник.

Досвід був чудовий, тому вчителі вирішили продовжити роботу з такими дітьми. Педколектив був до цього готовий, тож на базі 168­ї школи вирішили започаткувати перший у районі експеримент із інклюзивної освіти. Сталося це у 2006 році, ще до початку кризи, тому район без особливих труднощів виділив кошти на перебудову одного крила першого поверху будівлі. Як пояснює директор школи Наталія Кравчук, для того, щоб діти могли пересуватися на інвалідних візках, мити руки, користуватися туалетом, довелося зробити пандуси, повністю переробили туалети, класні кімнати, закупили нові парти, умивальники, встановили в коридорах поручні, придбали автобус із підйомником для того, щоб возити дітей­інвалідів у школу і додому. Були продумані найменші дрібниці, навіть висота ручки дверей, відстань від підлоги до умивальника, щоб діти на візках могли дотягнутися.

Хочеш у туалет? Викликай волонтерів

Ще тоді був спроектований ліфт — бо як без нього пересуватися дітям­інвалідам? Але плани перекреслила криза. Грошей у бюджеті ледь вистачало на найнеобхідніше, були затримки iз зарплатами вчителям. Тож облаштування ліфта «відсунули» до кращих часів.

За словами директора школи, якби столиця виділила належне фінансування, то ліфт уже давно встановили б. Причому Київрада декілька років тому вже ухвалила рішення провести реконструкцію школи. Утім із того часу гроші ніхто так і не виділив. Влада змінилася, рішення залишилось, але коштів як не було, так і немає. У цьому році зі столичного бюджету школі виділяють лише мільйон гривень. На ліфт не вистачить, а гроші підуть на ремонт даху. «Починати треба з даху, бо він у нас так тече, що аж паркет піднявся на третьому поверсі, — пояснює Наталія Кравчук. — А коли нам дадуть гроші на ліфт, хто знає».

Поки ж учителі й діти викручуються як можуть. Волонтери­старшокласники носять дітей­інвалідів та їхні візочки по сходах на другий, третій поверх. У школі існує графік чергування: хто кого приносить на який урок, коли забирає з уроку. І хоч заняття не з легких, старшокласники вважають за честь допомагати слабшим. Відмов не існує, навпаки, хлопці вважають, що бути волонтером — дуже почесно. Тому ненадійному «шнуркові» таку справу не довірять. Утім усі вважають: із ліфтом було б краще. Адже одна річ, коли серед уроку дитина на візку може сама поїхати в туалет, інша — коли для доправлення її в «кімнату зі зручностями» треба викликати волонтерів. Бо якщо урок на третьому поверсі, це велика проблема. Туалет для інвалідів є тільки на першому поверсі, а ліфта немає...

На уроці вчитель стає «рукою» хворого школяра

В інклюзивних класах за сусідніми партами сидять звичайні діти і хворі на ДЦП (часто на інвалідних візках). Усі вони на рівних навчаються за однією загальноосвітньою програмою. Щоправда, в таких класах змінюються методи та форми подачі інформації. Так, у кожному інклюзивному класі ведуть урок не один, а два вчителі. «Один пояснює матеріал, а другий — залежно від того, наскільки важке порушення у дитини­інваліда — допомагає або відкрити книжку, або взяти ручку, або писати. Часто дитині слід допомогти підійти до дошки, встати з місця. Є різні випадки, — розповідає Оксана Корольова. — Навіть є хлопчик, замість якого на уроці пише вчитель. Звісно, педагог пише по буквах під диктовку школяра, не вкладаючи в написання власні знання, просто для економії часу. А вдома хлопчик виконує всі завдання сам, у спеціальному зошиті з великими клітинками. Крім того, на уроках у цій школі застосовується більше наочності. Сухе пояснення чи фраза «прочитайте це в підручнику» тут не спрацьовує. Тому вчителі готують багато яскравих прикладів, додаткових матеріалів, застосовують мультимедійну техніку. Буквально кожен п’ятий урок тут проводять за допомогою комп’ютера, проектора, інтернету».

Для того, аби кожен учень успішно засвоював програму, не відставав, із «особливими» хлопчиками та дівчатками, дуже багато займаються після уроків, у другій половині дня. Із дітьми додатково працюють психологи, логопеди, інструктори ЛФК, реабілітологи, інструктори з інвалідного спорту тощо.

Лікарі кажуть: «диво»

Крім того, всі діти спілкуються одне з одним, граються разом, діляться секретами, товаришують, сваряться, миряться... Хворі дітлахи не почуваються покинутими, нікому не потрібними, самотніми — у них життя вирує. І неясно, що саме впливає на «візочників» — чи заняття ЛФК, чи перебування в колективі дітей, які стрибають і бігають, але в школі вони одужують.

«Навіть лікарі розводять руками. Кажуть, що це чудо, яке вони не можуть пояснити, — каже Оксана Корольова. — Але факт залишається фактом: абсолютно всі діти, які в 2006 році прибули до школи на інвалідних візочках, за цей час почали або ходити, або стояти на ногах. А ще є позитивний результат для здорових дітей. Знаєте, до початку експерименту в школі були діти, які бешкетували, стояли на обліку в міліції. А після 2008 року не було жодного «приводу» в міліцію, жодної скарги. Може, тому, що школярі щодня бачать, з якими труднощами стикаються діти на візочках, як важко їм буває зробити просту, елементарну річ. Здорові діти відчувають, що вони сильні, що не можна цю силу обертати проти слабших. З’являється співчуття, бажання допомогти. У школі вчать дітей бути не споживачами, а навпаки, допомагати іншим, дбати про тих, хто поруч. І це не слова, а реальні вчинки».

ФАКТ

Хоча школа повинна приймати дітей тільки з Оболонського району, учні «просяться» і з інших районів столиці. Ну як тут відмовиш? Є навіть ті, хто живуть за межами Києва. Наприклад, одна дитина мешкає за 63 кілометри від столиці. Більше того, батьки з інших міст, дізнавшись про унікальну школу, знаходять способи віддати туди малюка. Наприклад, є п’ятеро дітей, батьки яких спеціально переїхали до Києва з інших міст! І живуть на Оболоні, щоб водити дитину в загальноосвітню школу.

ДО РЕЧІ

Згідно з проектом реконструкції школи №168, не доведеться робити велику «дірку» посередині будівлі. Шахту виведуть назовні, облаштують невелику прибудову, переходи в коридори. Крім того, на вищих поверхах треба буде обладнати туалети так, щоб діти на інвалідних візках могли ними користуватися. Також слід зробити поручні, вирівняти пороги, переробити двері. На весь цей обсяг робіт, як нам розповіли в районному управлінні освіти, треба витратити близько шести мільйонів гривень.