Оаза на берегах Прута

Першопоселенці Микуличина (найдавніша письмова згадка про село датується 1412 роком), звісно ж, по–науковому не могли оцінити весь спектр благодаті землі, яку тоді облюбували. Та інтуїція їх не підвела. Уже в ХХ столітті дослідники, озброєні надчутливими фізичними та хімічними приладами, підтвердили, що розташована на висоті 700—750 метрів над рівнем моря тутешня місцевість уздовж річки Прут відповідає найвищим світовим стандартам для кліматичних низькогірних курортів.

Від ерцгерцога — до пролетаря

Якщо їхати з півночі на південь, то відстань від Івано–Франківська до Микуличина — 76 кілометрів. Село починається відразу там, де закінчується Яремче. Звідси центральна микуличинська вулиця (вона одночасно — й частина дороги державного значення) простягається вздовж Прута на цілих 14 кілометрів. За цим показником Верховна Рада України, як зазначено в ухваленій нею цьогоріч Постанові щодо святкування 600–річчя заснування Микуличина, визнала його найдовшим селом в Україні. Вочевидь і за площею — 160 квадратних кілометрів — це давнє гірське поселення претендує на лідерство в неофіційному національному реєстрі найбільших сільських населених пунктів. А трохи менше століття тому, до 1927–го, поки мешканці розташованих ближче до Говерли Татарова й Ворохти (нині також відомих туристичних центрів) не відокремилися в самостійні громади, Микуличин взагалі займав територію в 435 квадратних кілометрів і поступався лише небагатьом містам тогочасної Європи.

Нині село, де проживає 5 тисяч осіб, окрім густонаселених долин довкола центральної вулиці, має 54 присілки. Деякі з них віддалені від сільради на понад десять кілометрів углиб гір і з цивілізаційних благ мають лише електричне світло.

Та рекордними масштабами неповторність Микуличина не вичерпується. Він, як і сусідній Татарів, лежить на тектонічному розломі земної кори. Тому тут по–особливому відчувається цілюща енергія надр, що разом із насиченим ефірними сполуками й фітонцидами повітрям утворює виняткову природну ауру.

Цей феномен був відомий ще ескулапам Австро–Угорщини. Тож не дивно, що на відпочинок сюди з’їжджалася знать з усієї Центральної Європи. «У квітні 1912–го в Микуличині побували майбутній престолонаслідник Австро–Угорщини ерцгерцог Карл Франс Габсбург, який невдовзі став цісарем Карлом (1916—1918 роки) і його дружина княгиня Зіта. Для високого гостя тут влаштували полювання на готурів (глухарів), — стверджує яремчанський краєзнавець Світлана Флис. — Село, в якому діяло чимало відпочинкових закладів і здравниць, славилося лікуванням овечою сироваткою. Між іншим, саме тут у 1879 році відкрився перший на Гуцульщині класичний ресторан. У 1901 році львівське товариство «Народна Гостинниця» орендувало в пароха о. Тадея Галайчука віллу поблизу залізничного вокзалу і відкрило там український готель, де працювала бібліотека з читальним залом».

Світ — паралельний буденності

За часів соціалізму Яремчанську курортну зону, до якої належить і Микуличин, автобусами й потягами масово навідували скромні радянські трудівники, які не гребували сяким–таким харчем із казанів громадського харчування та будь–яким дахом над головою. Під знаком невибагливості відпочинкова інфраструктура протрималася тут до останніх днів існування СРСР, досягнувши повного занепаду наприкінці вісімдесятих — початку дев’яностих років минулого століття.

«Туристична галузь у нас почала стрімко розвиватися років десять тому, коли запрацював гірськолижний курорт Буковель, — пояснює микуличинець із діда–прадіда, економіст за освітою Василь Скірчук. — Близькість Буковеля, потрапити на який більшість бажаючих може лише через Микуличин, посприяла тому, що в нас обабіч центральної вулиці почали з’являтися вишукані садиби зеленого туризму та кав’ярні. Цей вид бізнесу відразу набув популярності. Аби заробити первинний капітал і знайти власну нішу у відпочинковій індустрії, наші люди почали виїжджа­ти за кордон на заробітки. Повертаючись додому, вони будували на своїх обійстях щось цілком оригінальне, тому в сучасній архітектурі села майже немає схожих споруд».

Один з найоригінальніших об’єктів місцевого зеленого туризму — гостинний двір «Гуцулочка». Звернувши з гомінкої вулиці у навстіж відчинені ворота, відразу ніби потрапляєш у паралельний буденності світ. Від несподіванки аж дух перехоплює: подвір’я, встелене природнім смарагдовим килимом, гармонійно прикрашають чотири ошатні «смерекові» котеджі, місток через журливий потічок Бурсучин, симпатичні дерев’яні фігури гуцула, ведмедів та домашньої живності. «То все мій чоловік Юрій змайстрував, — привітно пояснює під пташине щебетання господиня садиби Іванка. — У наших котеджах комфортно можуть одночасно розміститися 15 осіб. Стараємося всім догодити. І гості це цінують. Маємо постійних клієнтів не тільки з різних регіонів України, а й — з Москви, Німеччини, Польщі, Швейцарії».

Ця шанована в селі родина, зокрема її глава — талановитий майстер–самоук Юрій Цепецавер, котрий вирізьбив розп’яття для місійного хреста, що 33 роки «ходитиме» світом задля єдності християн–українців, заслуговує окремої публікації, тож про нього розповімо в подальших номерах «УМ».

Успішно беруться «за старе»

Нині в селі діє 55 офіційно зареєстрованих садиб зеленого туризму, 35 магазинів, кафе, ресторанів та готелів. Із настанням холодів, коли епіцентр активного зимового відпочинку в Україні переміщується до Буковеля, різко зростає кількість приїжджих і в Микуличині. Тоді «зеленою» стає майже кожна друга з 2 277 тутешніх осель. І свіжа копійка не дзвенить хіба що в кишені лінивого.

Кмітливі микуличинці й без порад професійних маркетологів зрозуміли, що вигоду від туристів можуть мати не лише власники спеціально облаштованих садиб та закладів харчування. За «старе» вже беруться послідовники традиційного для гуцулів тваринництва, передусім ті, хто, як тут кажуть, живе верхами, тобто високо в горах. Хоча і в цій сфері діяльності багато що доводиться починати з нуля. І не тому, що горяни за останні два десятиліття зледачіли в очікуванні туристичної манни небесної. Здавати молоко за здирницькими тарифами заготівельникам їм значно прикріше, ніж «рівнинним» селянам. Косити й сушити траву доводиться віддалік від власних обійсть і в не надто сприятливих для цього кліматичних умовах, а потім треба ще й платити чималі гроші за перевезення сіна додому. Молоко в нас, бідкаються гуцули, виходить справді золоте. Проте і його виробництво стане рентабельним, якщо вдало «впишеться» в туристично–рекреаційний сільський ланцюжок.

Свій сир — до свого пива

Як можна ефективно відро­джувати полонинське господар­ство, землякам особистим прикладом демонструє уродже­нець Микуличина, генерал–майор слу­жби цивільного захисту у відставці, депутат обласної ради Василь Яремчук. На полонині «Зелений яр» він започаткував розведення породистих кіз та виготовлення делікатесного сиру. І хоча цей микуличинський продукт ще не набув слави Бюше де Шевра — знаменитого на весь світ козиного сиру французького виробництва, та вже має своїх шанувальників. Не в останню чергу завдяки взаємовигідній співпраці з тутешньою броварнею «Микуличин», яка варить пиво кількох популярних сортів під брендом «Гуцульське». «До свого пива ми пропонуємо козині сири та бринзу, виготовлені з тутешньої екологічно чистої сировини, — розповідає власник броварні, микуличинець Василь Мотрук. — Це — смачно, корисно й по–європейськи гігієнічно, на відміну від укоріненого в ментальності українців такого пивного атрибуту, як в’ялена чи копчена риба. І багатьом наша пропозиція подобається».

Пан Василь пробував себе в різних видах бізнес–діяльності — торгував деревиною, робив меблі, малював і продавав, навіть за кордон, картини, поки не попробував у Чехії тамтешнього пива. Позаяк знаменита Гуцульщина в ХХІ столітті не мала свого пивного виробництва, він вирішив заповнити цю прогалину. Придбавши імпортну міні–броварню та оригінальну австрійську рецептуру, Василь Мотрук майже 6 років присвятив пошуку неповторного смаку власного пива. Саме такого результату вдалося досягнути в 2008–му. Поєднавши завезену з Євросоюзу натуральну сировину з джерельною карпатською водою, медом із власної пасіки і гуцульським завзяттям Василь Мотрук навчився варити пиво, яке нині вважається однією з найпривабливіших візиток Микуличина.

Планів у мешканців села — громаддя. «Позаяк основну ставку ми робимо на зелений туризм, як найсуттєвішу статтю доходів селян, то в перспективі зосередимо зусилля на розвитку сфери послуг, передусім — дозвілля, — розповідає молодий та енергійний війт Любомир Стефанюк. — Не секрет, що багато хто з відпочивальників, окрім побутових зручностей, автентичної кухні та гірських мандрівок, потребує розваг, яких ми сьогодні, на жаль, запропонувати не можемо. Тому цьогоріч мусимо звести стіни й накрити дахом сучасний культурно–відпочинковий комплекс. А далі шукатимемо інвесторів для його якнайшвидшого завершення. Отоді вже буде набір пропозицій на будь–який смак. А поки що готуємося до святкування ювілею — 600–річчя нашого рідного села, яке відбудеться 21 вересня, в день Різдва Пресвятої Богородиці».