Портвей художника в юності

Свого часу автор цього роману був відомий спробами сконструювати з підручного жанрового матеріалу щось на зразок «альтернативної історії». У принципі, вийшло непогано, і «Дефіляда в Москві» чи «Конотоп» Василя Кожелянка залишаються безперечними доказами цієї стилізаторської діяльності. Сам він згодом нібито повернувся в обійми критичного реалізму, але в останньому своєму витворі «Діти застою» вкотре занурюється у царину недалекого минулого.

Цього разу палке бажання автора систематизувати епоху, створивши портрет чергового «втраченого» покоління, вкотре виказує у ньому професійного журналіста репортажного кшталту. Тож не дивно, що у «Дітях застою» на суто життєвому матеріалі та обивательському рівні каталогізується безліч соціокультурних складових з історії України за її австро–угорських, радянських, а також незалежних часів. Так, наприклад, головний герой цієї буковинської оповіді «зростав якраз у ті часи, коли каву остаточно витіснив чай, багатомовність — суржик, а затишні, повні різноманітного добра крамниці — великі гастрономи й універмаги з лункими від порожнечі полицями». Подальша історія, переказана у романі таким самим телеграфно–пунктирним стилем, іноді нагадує конспект ненаписаної епопеї: «Незалежна Україна постала через чотири дні, націонал–демократи владу не взяли, влада залишилася в руках колишніх комуністів–гекачепістів, що перехопили деякі гасла націонал–невдах, а також узялися за ціни, зарплати і пенсії».

З одного боку, згаданий лаконізм, коли одним рядком характеризуються цілі класи з радянської таблиці видів, — це цілком доречний і загальноприйнятий публіцистичний прийом — не громадити купу сторінок про інтелігенцію, «відому своєю аномальною пристрастю до читання художньої літератури», а навести яскравий приклад. Скажімо, порівняти Солженiцина з Лимоновим, тобто, даруйте, дуб із пальцем, сполучивши одне розглядуване явище з iншим, добре відомим читачеві. Або всупереч високочолим геополітичним розважанням просто пояснити на тих самих трьох пальцях, що «молодіжна субкультура пізнього застою, названа пізніше «петеушною», зародилася на шляхах міграції молодих трудових резервів України із Заходу на Схід — і назад».

Загалом годі чекати від цього твору докладного викладу історії України новітніх часів, оскільки як публіцист її автор обмежився коротким переліком знакових історико–політичних явищ, до яких, між іншим належать і марки цигарок, і ціни на горілку, і назви культових музичних гуртів. «Щодо звинувачень у «неохайності», «скорописі», то це — особливості моєї манери письма: дрібниці мене не цікавлять», — виправдовувався свого часу Кожелянко. Саме у такий «конспективний» спосіб у романі розповідається про «золоту добу застійного соціалізму» — період життя в Радянському Союзі від придушення Празької весни до початку Афганської війни — причому в контексті місцевих реалій і на прикладі окремо взятого героя. Школа—військо—інститут з точки зору «буржуазного націоналіста» плюс пиятика—кохання—бізнес і Майдан на закуску. Як бачимо, цілком класична модель народознавчої практики з опису історії, і героєві–оповідачеві «навіть не треба було сколесовувати Україну: досить подивитися на рідний Джерелів, аби пересвідчитися, наскільки загруз «його» народ у байдужості, апатії, зневірі».

Що ж до решти ідейних надбань, то в романі «Діти застою» скасовується ще один міф «альтернативної історії», який стосується літератури прикарпатського краю. Так, ведучи паралельну сюжетну лінію про життя і смерть ватажка антирадянського підпілля, автор вкотре нагадує про те, що західноукраїнська культура (як і решта архаїчних культур) завжди була закорінена в усній народній творчості. І жодних чужорідних рефлексій про світ і засоби його інтерпретації, окрім фольклорного, тамтешнє письменство ніколи не знало. Натомість, як слушно зауважує автор роману, «крім співати блатних пісень, курити «Біломор» і дрочити на голі карти, хлопці привозили з Донбасу в Джерелів уміння складно і красиво брехати». При цьому мається на увазі уміння «фантазувати про своє сите, безтурботне і головне — хвацьке життя», а не нескінченний переказ біблійних апокрифів, який зазвичай практикувала прикарпатська література «метафізичного реалізму», з якої, проте, вийшли «Діти застою».