Примітка: визначення читацької аудиторії цього матеріалу супроводжується позначкою «тільки для дорослих».
«Ти, брудна сучко, зараз я тебе трахну!» — розпатланий молодик не залишає підстав сумніватися у серйозності своїх намірів, однією рукою спрямовуючи дуло пістолета в груди переляканій жінці, біля якої лежить із простреленою головою чоловік, а іншою поквапливо розстібаючи ширінку на штанях. Дивлюся на годинник: восьма з гаком вечора, або, мовою телевізійників, прайм-тайм. Колись у цей час показували дитячу казочку... Та грець із ним, я ж не маленька, а людство вигадало таку чудову штукенцію, як дистанційне управління: клацнув кнопкою — і насолоджуйся чимось естетичнішим... Ой! Кулеметна черга наскрізь продірявлює закривавлені груди якогось нещасного (мабуть, поганий був хлопець), забризкуючи кров'ю й шматками м'яса дорогі готельні меблі (судячи із захвату, з яким сусідський хлопчина років шести наступного дня «розстрілював» на подвір'ї старенький «Жигуль», супроводжуючи «помсту» знайомою мені з побаченої напередодні сцени лексикою, той, хто стріляв, виявився хлопцем «хорошим»). Де мій рятівний пульт? «Знаєш, у чому сила, брате?»... Ні, це я точно не дивитимусь — там українців обіцяють «мочити» за Севастополь. Чи це в наступній серії? Байдуже, все одно щось кримінальне, хоча в куточку телевізора видно зелений кружечок — значить, дивитися можна всім і без обмежень. Гм. Вочевидь, мій романтичний настрій, якому заманулося переглянути щось добре й вічне на зразок «Віднесених вітром» або «Службового роману», у плани телевізійних мойр не вписується. Навіть «рятівна» реклама, де панночка в білому (колір невинності?) вже не закликає довірливо: «Візьми мене!», символізуючи чистоту й наївність горілки на березових бруньках (по-перше, всілякі «біленькі» повинні рекламувати після 23-ї, а по-друге, від послуг жертовної панночки виробники, здається, вже відмовилися), не рятує від засилля кримінально-сексуальних сюжетів. Парочка, яка аж надто палко лижеться (слово «цілується» тут якось не тулиться) на тлі цегляної стіни, виявляється, знайома всього-на-всього 5 хвилин. Вочевидь, така палка пристрасть, викликана напоєм певної марки, повинна спонукати мене спробувати цей чудодійний нектар і накинутися на першу зустрічну особу чоловічої статі...
Що, страшно? Та знаю, що не дуже — до «чорнухи», якою нас щодня годують рідні «ящики», ми вже звикли. А лякаємося тільки тоді, коли чуємо від сина-дошкільняти «компліменти» на адресу подружки по дитсадку, яка «найперша в групі б...» (так один із героїв російського серіалу розхвалював уподобану дівчину). Коли в якій-небудь «Ситуації» бачимо подробиці страшного вбивства, скоєного 14-річними підлітками за аналогією зі сценою з популярного блокбастера. Коли... вже пізно рятувати зруйновану психіку молодого покоління — новий «дженерейшн» уже існує, живе і розвивається за своїми правилами і поняттями.
А може, ще все-таки не пізно? Для чогось же вигадали систему позначок у правому нижньому кутку екрана, класифікацію фільмів, часові обмеження на їх показ тощо. Щиро кажучи, для авторки цих рядків практична користь цієї «трикутно-квадратної» системи так і залишилася незбагненною. Але все-таки варто бодай спробувати розібратися в тому, якою логікою керувалися автори цього нововведення і хто, власне, визначає, яка саме позначка повинна супроводжувати демонстрацію того чи іншого «кіна». Класифікувати кіно- та відеопродукцію, яка випускається в ефір, Національна рада з питань телебачення та радіомовлення зобов'язала телеканали ще минулого року. Фактично це рішення почало діяти з вересня 2003-го, хоча й досі його виконують далеко не всі телемовники. Згідно з відповідним рішенням Нацради, для визначення категорії фільму існують відповідні критерії, на яких варто зупинитися детальніше.
Отже, категорія I, вона ж загальнодоступна (без обмежень аудиторії) — на екрані їй відповідає зелений кружечок або коло. Як сказано на інтернет-сайті Нацради, фільми цієї категорії розраховані на глядачів будь-якого віку, включно з дітьми. Ці стрічки «максимально прийнятні для сімейного перегляду, оскільки порушують цікаві та зрозумілі теми більшості глядачів, незалежно від віку, інтелектуального рівня, світогляду та політичних переконань, соціального стану тощо». При цьому «реалії складної дійсності (смерть, страждання, горе, насильство тощо) подаються коректно, з максимальною умовністю». У «зелених» фільмах «немає сцен, які можуть негативно впливати на психіку людей, а особливо дітей: натуралістичного показу жорстокості й насильства, фізіології сексу, споживання наркотичних речовин тощо. Допускається естетизована демонстрація оголеного тіла, орієнтована на зразки високого мистецтва».
О, це вже цікавіше. Якщо, скажімо, я як максимум вважаю «естетизованою» демонстрацію Венери Мілоської, а моя подруга — як мінімум зображення оголеного атлета у стані найвищого збудження (зауважте, без показу «фізіології сексу»), то чи підпадають обидва наші визначення під «правило І категорії»? Як виявилося, не підпадає, бо ми з подругою не входимо до відповідної комісії, уповноваженої «видавати» фільмам ці самі категорії, але про це — трохи нижче.
Перейдімо до категорії II (перегляд неповнолітніми глядачами рекомендується разом з батьками або з відома батьків), яка позначається жовтим трикутником. Фільми, які підпадають під цю категорію, «можуть мати сцени з обмеженим ступенем насильства та жорстокості (бійки, застосування зброї без надмірного кровопролиття, нещасні випадки та катастрофи)». У стрічках «жовтого» розділу «допустимі епізодичні зображення оголеного тіла, сцен закоханості без сексуальної поведінки»... Стоп. Виходить, у фільмах першої категорії сцени закоханості не дозволяються? А як же «Попелюшка»? Таки й справді дітям таке дивитися не можна? Так, що там у нас далі? Ага: ...а також використання грубих слів та ненормативної лексики, якщо вона підкреслює належність персонажів до певних прошарків суспільства, присутня в оригіналі за задумом режисера і продиктована розвитком сюжету. Ці сцени повинні бути художньо виразними (!), їх необхідність має обумовлюватися логікою сценарію». Цікаво, невже існує хоч один режисер, який погодиться із тим, що численні «факи» в його стрічці не обумовлені логікою сценарію? «Можуть порушуватися проблеми нетрадиційних сексуальних відносин — за умови, якщо вони вирішуються коректно і тільки на вербальному рівні» — це вже без коментарів. «До цієї категорії відносяться також фільми з важливими для сприйняття сюжету сценами, що виходять за межі загальноприйнятної моралі, але мають художню цінність, створені в руслі сучасних течій та напрямiв кіномистецтва чи молодіжної субкультури». А тут коментувати щось просто складно. Принаймні моя розбещена уява може намалювати ТАКІ сцени, що «виходять за межі», але, безперечно, мають художню цінність, на які й трьох червоних квадратиків буде замало, не те що жовтого трикутничка...
А ось нарешті й червоні квадратики, які символізують категорію ІІІ — тільки для дорослих.
Перегляд стрічок такого штибу дозволений тільки особам після 18 років, а належать до цієї категорії бойовики, трилери, містичні фільми, «специфічними атрибутами яких є сцени насильства, жорстокості, показ жахливого (часом патологічного) натуралізму», наявність яких, однак, усе одно «має бути виправдана логікою сюжету та втілена на екрані з певною умовністю (з використанням спецефектів, що виключають шокуючий натуралізм)». У фільмах цієї категорії можуть мати місце художньо виправдані епізоди надмірного насильства, в тому числі сексуального, зображення катастроф і жахів, відвертої оголеності (включаючи статеві органи), імітації сексуальних актів, вживання непристойної мови тощо. До цієї категорії належать також фільми, що мають вмотивовані сцени відверто антисоціальної поведінки».
Знову без коментарів. Хоча, якщо по-щирості, «червоні» критерії так тісно переплітаються з деякими «жовтими», що визначити, яку саме позначку присвоїти тій чи іншій кінострічці, може тільки справжній експерт. Саме такі експерти, як з'ясувалося з розмови із заступником голови Національної ради з питань телебачення та радіомовлення Віталієм Шевченком, і засідають у комісії при Міністерстві культури, яка видає прокатні посвідчення, а, отже, і відповідну категорію всім відео- та кінофільмам, які легально потрапляють на український ринок. Але які б кваліфіковані експерти не входили до цього поважного органу, усі вони — звичайні люди. А отже, і ставлення до тієї чи іншої кінопродукції у них може бути різним — звідси й несподівано відверті сцени та ріки крові у стрічці, яку ви, вгледівши «зелене світло», спокійно всілися дивитися разом із дітьми, і жодної «непристойності» (на ваш, звісно, погляд) у «еротичному трилері», оздобленому червоним квадратиком. «Комісія нечисленна, туди входять різні люди, які, до того, ж не обов'язково переглядають кожен фільм разом, — пояснює Віталій Шевченко. — Наскільки я розумію, практика така: якщо більшість членів комісії бачили стрічку і склали про неї приблизно однакове враження, інші її вже не дивляться, бо фізично ж неможливо все переглянути. Звісно, у визначення потрапляє багато суб'єктивного...»
Цікавий факт: серед «Переліку тем та ситуацій, з якими може бути пов'язана відмова в оформленні прокатного посвідчення», є, зокрема, й такі цікаві пункти, як, скажімо, «легковажність до венеричних захворювань». Себто якщо у відвертому («червоному») фільмі демонструють еротичну сцену, не зосереджуючи увагу глядача на процесі одягання презерватива (а як інакше проявити «нелегковажність» до «поганих хвороб»?), стрічку можуть заборонити, попри всю її «естетичну та художню цінність». Або такий пункт, як «прояви жорстокості щодо тварин, рослин» (!)». Прощавайте, добрі радянські фільми про сибірських лісорубів...
Із класифікацією нібито розібралися. Але на язиці знову крутиться капосне запитання: а яка від неї користь? Усі ці трикутнички-квадратики нібито покликані захищати наших дітей від тих самих видовищ, які, як було сказано вище, розбещують тендітні душі юного покоління. Ага, звісно — та кожна «нормальна», тобто логічно мисляча дитина, тепер першим ділом шукатиме у телепрограмі що? Правильно — фільми, відзначені солодким, бо забороненим квадратиком. Батьки ж іноді сплять, ходять на роботу в нічну зміну, зрештою, просто не переймаються тим, чим займається їхнє нібито вже давно заснуле чадо о пів на дванадцяту ночі... Про те, що іноді стрічки, які й дорослим незручно переглядати, наше телебачення демонструє ледве не одразу після вечірньої казочки, взагалі краще не згадувати. Висновок: якщо комусь ті заповітні позначки й потрібні, то це хіба бабусям та дідусям, які закидають телекомпанії, а разом з ними й редакції газет та журналів обуреними листами з приводу «голих дівок», «непристойних анекдотів», «пошлостєй на екранє» тощо. Ну й добре: не подивиться така бабуся «страшне» кіно з червоною познакою і збереже собі кілька зайвих нервових клітин. А діти... діти в наші часи знають таке, про що ми з вами й досі можемо не здогадуватися.
Але позначки позначками, а питання про те, чим насичений наш телеефір, залишається. Ви, скажімо, в курсі, що непристойні, примітивні й розбещені в сексуальному плані хохли — це національне лихо, яке впало на голови цивілізованих москвичів, а кляті «укрАінки» заполонили вулиці білокам'яної, збиваючи з путі істинної нормальних російських мужиків, масово нав'язуючи їм оральний секс, адже з «хохляцьким нарєчієм» влаштуватися в Москві важко, а виправити цей вроджений дефект заробітчанкам із Хохляндії вдається лише таким оригінально-сексуальним шляхом)? Скажете, якийсь маразм і маячня сивої кобили? Нічого подібного: усе вищенаведене — це теза, зведена до аксіоми в одному з випусків популярного серед молодіжної телеаудиторії України шоу. Як це не прикро, але саме юне покоління активно поповнює коло прихильників скандальних «Вікон» Дмитра Нагієва, про які, власне, і йдеться. Ця передача й без того викликала безліч питань у захисників суспільної моралі, а після того, як сюжет, у якому аудиторія російської телестудії закликала обмежених хохлів (саме так, не українців, а хохлів, у крайньому випадку — «укрАінців») забиратися до своєї Хохляндії, вийшов фактично у прайм-таймі українського (!) телеканалу, проблема засміченості нашого ефіру постала з новою силою. Як і запитання: хто повинен слідкувати за тим, аби «ящик» поводився в межах пристойності й не сприяв дегенерації «нашого майбутнього»?
Відповідь виявилася невтішною. Виявляється, за нинішніх умов таких «Вікон» на кожному телеканалі теоретично може бути безліч, оскільки регламентувати зміст телевізійних передач ніхто не зобов'язаний. Знову-таки, звучить абсурдно, але якщо кінострічку, скажімо, можна заборонити до показу, не видавши їй прокатне посвідчення за порушення морально-етичних норм, то продемонструвати екстрім-шоу з, умовно кажучи, відрубуванням пальців і шаленими оргіями, може будь-який телеканал. Не те щоб йому за це нічого не було, але принаймні один раз вплинути на психіку глядача вийде без проблем, адже до виходу в ефір ніхто «чужий» каналові зі змістом програми не знайомий. Більше того, іноді подібні «бомби» залишаються непоміченими вже й після того, як прозомбують українського глядача. Як доводить приклад скандального випуску нагієвсього шоу, якби ті «Вікна» не побачила журналістка «Телекритики» й не написала про них обурену статтю, ніхто з відповідальних за чистоту ефіру їх міг і не помітити.
«Могло бути й таке... — погоджується Віталій Шевченко і зізнається, що фактично ніхто з членів Нацради цього випуску не бачив. — Щодо «Вікон», то ми вимагаємо від «Нового каналу» пересунути цю передачу на пізніший час. Минулого року ми вже мали проблеми з цими «Вікнами» й Нагієвим, і після тяжких розборок їх перенесли в часовий проміжок після 21-ї години, хоч як «Новий» цьому не опирався. Але вже після цього набрав чинності закон «Про захист суспільної моралі», — поганющий, але таки закон, якого, отже, треба дотримуватися, — відповідно до нього навіть значно моральніші, естетичніші за цю передачку фільми телеканалам довелося пересунути аж на ніч, після опівночі. А «Окна» спокійнісінько продовжували йти, і до них не можна було застосувати якісь санкції з однієї простої причини: відповідно до положення, затвердженого Кабміном, фільми експертна комісія Мінкульту передивляється, а передачі вона переглядати не зобов'язана. Свого часу ми просили Кабмін, оскільки саме він утворював цю міжвідомчу комісію при Мінкульті, внести поправки до положення, аби воно стосувалося не лише фільмів, а й програм, але... Між іншим, із фільмами теж не все гаразд. От, скажімо, якщо взяти серіал. Зараз багато таких продуктів транслюються паралельно з виробництвом, тобто на той час, коли треба видавати телесеріалу прокатне посвідчення, відзнято якийсь десяток серій, і зйомки тривають. Звісно, комісія не може чекати, доки вони завершаться, а потім переглядати все «мило». Тому подивляться першу-другу серію — і все. А що буде в тому серіалі далі — хтозна. Звичайно, це проблема. Між іншим, у популістському законі про захист суспільної моралі передбачено створення ще якогось подібного органу. Який і досі не створений, а якщо й буде, то хтозна, чи з більшою користю, ніж нині діюча комісія».
До речі, закон про захист суспільної моралі — це ще одна окрема і дуже невесела історія. «Цікаво, що коли цей закон обговорювали, усі чомусь зійшлися в тому, що він поганий, — розповідає Шевченко. — Але ніхто не наважився сказати непопулярну річ: ми цей закон не приймемо, бо він недосконалий і потребує доопрацювання. І фактично за німою згодою згаданий законодавчий акт фактично не діє тільки тому, що не створено передбачену ним комісію. А оскільки вона не працює, то немає ніякої конкретики щодо того, як застосовувати цей закон по відношенню до його порушників, бо немає органу, який констатував би порушення... Знову ж таки, ситуація зовсім ненормальна».
Та сказано, що історія «окрема» — значить, окрема. Отже, про «моральний» закон, згідно з нормами якого заборонити можна будь-яку стрічку — від казки про Фініста Ясного Сокола до «17 миттєвостей весни», поговоримо якось іншим разом...
Коли Валентина Руденко, радник Президента Віктора Ющенка, у 2006 році на великій нараді у Секретаріаті (тоді так називалася президентська адміністрація) казала, що Росія готується до війни з Україною, інші відповідали, що це її суб’єктивний погляд. >>
Із минулого квітня, коли врешті-решт прийняли закон про суспільне мовлення, активно обговорюються питання перетворення у нову за суттю і змістом, не залежну від влади структуру державної Національної телекомпанії, видимою частиною якої для широкого загалу є ефіри Першого Національного. >>
Депутат кількох скликань, нині керівник Комітету Верховної Ради з питань свободи слова й інформації Микола Томенко для оприлюднення свого ставлення до телевізійних політичних ток–шоу і їх ведучих активно використовує блогосферу. Він різко негативно ставиться до того, що громадянин іншої країни Савік Шустер веде, по суті, передвиборчі програми, що заборонено законом, і закликає податківців прискіпливіше слідкувати за доходами телевізійників–заробітчан. У розмові з Миколою Володимировичем ми вирішили з’ясувати, чи такі досить радикальні судження й оцінки в інтернет–просторі трансформуються в офіційні депутатські запити й ініціативи. >>
Якщо інформацію про життя в Україні черпати з ефірів телеканалів, можна вважати, що влада тільки те й робить, що дбає про «маленьких» українців, і живемо ми чи не найкраще у світі. Насправді ж маємо суціль економічні й політичні проблеми, а свобода слова засобів масової інформації здебільшого перетворилася на піар можновладців. Чому нас, м’яко кажучи, дезінформують і чи можна боротися з інформаційними маніпуляціями — з цими питаннями ми звернулися до медіа–експерта Наталії Лигачової. >>
Минулого тижня Верховна Рада 345 голосами призначила на посаду голови стратегічного перед виборами парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Юрія Стеця. З народним депутатом–медійником, кандидатура якого стала компромісом для провладних й опозиційних сил, говоримо про можливості відстоювати права опозиційних журналістів та майбутні парламентські вибори. >>
Запроваджувати День україномовної преси недоцільно — так написала від імені Президента України Ганна Герман у відповіді на звернення Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса. Звернення було датоване 25 листопада 2011 року, «Україна молода» писала про цю ініціативу. Відповідь радника Президента — керівника головного управління з гуманітарних і суспільно–політичних питань АП датована 3 січня. Те, що пані Герман не вклалася у визначений законом термін відповіді, — дріб’язок у порівнянні з висловленою позицією влади. >>
