Ангели на узбiччi

      Закінчився тріумфом одного фільму — «Свої» російського режисера Дмитра Месхієва. Журі на чолі з відомим режисером Аланом Паркером визнало його кращою стрічкою, водночас присудивши її творцям ще два призи — за кращу режисуру і за кращу чоловічу роль. Останній — нашому акторові Богдану Ступці, який, на жаль, не зміг приїхати ні на сам фестиваль (у день світової прем'єри стрічки був у Франції), ні на його закриття (цього ж дня закривав сезон театр імені Івана Франка і його керівник не мав права полишити колектив навіть задля такої події). Рішення журі цілком справедливе і навряд чи буде кимось заперечене. Підтвердження тому — призи «Своїм», які присудили журі Російської кінокритики (на чолі з Оленою Стишовою) та Федерації кіноклубів.

      Справедливим виглядає і присудження аргентинській актрисі Хіні Зорільї («Розмови з матір'ю», я писав про цю стрічку) призу за кращу жіночу роль. Дещо несподіваним виявився Спеціальний приз естонській картині «Бунт свиней» Яака Кільмі та Рене Рейнумягі — напевно, цікавим видався матеріал: початок юнацько-молодіжних протестних акцій за часів Михайла Горбачова. У конкурсній програмі дебютних фільмів «Перспективи» (її у Москві проводили вперше) головний приз дістався японській стрічці «Готель «Венера» Хідети Такахати. Ну а приз ФІПРЕССІ, себто журі кінокритиків (його очолював італієць Умберто Россі) здобув російський фільм «Час жнив», і це є так само закономірно: дебют у великому ігровому кіно, вочевидь, вдався досвідченому документалісту Марині Разбєжкіній.  Загалом склалося так, що цього разу росіяни були, вочевидь, сильнішими в конкурсній програмі. Бо ж і приз глядацьких симпатій вручили Володимиру Машкову за фільм «Тато»... Справді зворушлива історія, хоча й доволі знайома за п'єсою Олександра Галича «Матроська тиша» (саме за її мотивами і поставлено фільм). Абрам Шварц з українського міста Тульчина мріє про блискуче майбутнє свого сина. Той таки справді подає надії стати неабияким скрипалем. Хоча і він сам, і його ровесники у ті передвоєнні роки віддавали перевагу вуличним пригодам — їхнє життя тривало під відкритим небом. Одначе закадровий оповідач не полишає сумнівів: проект долі полягає в тому, аби вирватися з цього провінційного болотного існування, завоювати Москву.

      Єврейське щастя відомо яке, одначе невдовзі ми вже бачимо Давида (Єгор Бероєв) у передвоєнній Москві зразка 1939 року. На екрані вона точнісінько така, якою її зображали тогочасні листівки — блискуча, залита світлом, люди всі в білому, а будинки — в червоному, кумачевому. Це місто реалізованої мрії... Давидів батько збирав листівки з міськими пейзажами багатьох країн, куди він хотів би поїхати, одначе все складалося у скриньку надій — на те, що все те зможе побачити син. Москву він не тільки побачив, а й почав рішуче завойовувати. Студент консерваторії Давид Шварц скрізь перший... Минуле одрізано — раз і назавжди. «Я, — пояснює він закоханій у нього дівчині, — народився три роки тому, коли ступив на перон Київського вокзалу в Москві». Образ батька відрізати важче, одначе можна підрихтувати. І замість хитруватого й метикуватого, такого, що не завжди в ладах із законом, завідувача складом постає музика, диригент, котрий награє в місцевому кінотеатрі. Відтак поява батька у Москві є справжнім шоком для сина — постає загроза цілковитої руйнації іміджу, передусім власного. А з ним — нищення плацдарму для подальшого штурму майбутнього...

      У фіналі стрічки ми побачимо війну й пораненого Давида, котрий усвідомлює не просто провину перед батьком (той, уже розстріляний гітлерівцями, постає перед ним у символічному епізоді), а й свою моральну поразку — штурм життєвих висот ціною зради всього свого минулого виявляється річчю вельми сумнівною. Мелодраматична фабула, яку дещо псують фальшиві ноти, взяті виконавцем головної ролі, самим Машковим. У ролі провінційного батька він надто вже старанно грає національність свого героя, надто педалює сльозогiнність деяких поворотів історії. Та, як бачимо, саме така картина завоювала найбільші глядацькі симпатії. Мелодрама продовжує владарювати людськими серцями і, в разі достатнього драматургійного наповнення, проти неї ніхто не встоїть.

      Одначе «Тато» загалом виглядає певною моделлю, колодкою, за допомогою якої і роблять чимало сучасних російських фільмів. Їх можна віднести до відомого ще з ХІХ століття типу «роману виховання». Або ж «виховання почуттів» — не випадково таким частим є звернення до недавньої історії й процесів, що формували людську особистість. До прикладу, фільм «Ангел на узбіччі» (його представлено у великій ретроспективі нових фільмів російського виробництва, яку провели в рамках фестивалю під гаслом «Россия, которую мы обрели») дебютантки в ігровому кіно 42-річної Світлани Стасенко.

      Уже чималий досвід документаліста режисер використовує, і доволі ефективно, аби відтворити реалії початку 80-х. Часи так званого «застою». Бідні квартали, які повсюди діставали назву «Шанхай». Густий, смердючий побут. 12-річний Мишко захоплюється музикою, у першу чергу «Бітлами», грає на гітарі, співає і, звісно, мріє про світле майбутнє. Одначе компанія, з якою він має справу, робить свою чорну справу — у стані афекту підліток убиває людину і потрапляє за грати. 

      Наступний розділ — то вже 1987 рік. Михайло (Михайло Єфимов) виходить на волю. У розпалі горбачовська перебудова, все зрушило з місць, почало розмерзатися. Назад, у сімейне болото (мати вкотре вже з новим мужиком) юнак вертати не хоче. Він кидається у вир музики і доволі швидко здобуває успіх. У Москві, звичайно, — тут, як і в багатьох інших російських стрічках, звучить знайомий чеховський мотив: в Москву, в Москву, місце, де матеріалізуються мрії. І — успіх, можна сказати слава. Одначе минуле таки не відпускає. Воно переходить у день сьогоднішній своїм страшнуватим кримінальним ликом. Уже за кадром, постфактум, глядачам повідомлять, що Михайла пристрелили — то підпільний бізнесмен Косой (Геннадій Назаров) вирішив таким чином зробити зі співака легендарну постать і, відповідно, нажитися. У світі зміщених моральних координат людина є заручником навіть власного успіху. Мрія здійснюється, аби вбити, накрити честолюбця холодною могильною плитою.

      Характерним уявляється і фільм «Російське» 45-річного Олександра Велединського (досі — постановник двох короткометражок та співавтор сценаріїв популярних телесеріалів «Дальнобійники» та «Бригада»). Картину було заявлено у конкурсних «Перспективах». Знімали у Харкові... Як і герой машковського «Тата», чільний персонаж стрічки стартує з української провінції. У своє майбутнє він вірить, хоча й розуміє, наскільки це складно — пройти нагору. Тим більше що йдеться не про вигадану особистість, а про цілком конкретну людину — письменника і політбійця Едуарда Лимонова (Савенка). Саме за мотивами його харківської трилогії «Підліток Савенко», «Молодий негідник» та «У нас була велика епоха» і зроблено фільм.

      Знов-таки про «виховання почуттів». Як сказав сам Лимонов, «це історія підлітка, у якого протест ще не політичний, а тільки емоційний. У цьому віці люди є тотально чесними» (цитую за фестивальними матеріалами). Харків, 1959 рік. Едді (так звуть його приятелі) пише вірші і мріє про свою ровесницю Свєту. Умовляє: ну віддайся, скільки ж можна мучитись? Дівчина готова, одначе не зовсім: через ресторан. От хай він туди її поведе, а там видно буде. Тільки де взяти грошей? Едді грабує їдальню, та не складається — фінанси продовжують виспівувати романси, підгодовуючи й без того багату уяву підлітка. А тут ще він підловлює Світлану на стосунках з іншим... І ріже собі вени. Затим опиняється в психушці.

      Тут фільм набуває цілком горьківських інтонацій (нагадаю, колись Марк Донськой уславився екранізацією автобіографічної трилогії Максима Горького). Соціальне та психологічне дно — неповноцiнні люди, чиє середовище виписано й знято доволі виразно і достовірно. Одначе юний поет відкриває зненацька, що це те саме місце, де вже до нього побували видатні поети й художники: Володимир Гаршин, Велімір Хлєбніков, Михайло Врубель. Відтак це допомагає Едді відкрити в собі незвичайний, ні на що не схожий внутрішній світ. Формула Хлєбнікова «таких, як я, взагалі немає» видається хлопцю такою, що майже вичерпно пояснює причини тих колізій, які виникають в його житті. І він звертається до Бога, аби той закріпив таку інерцію поступу: «Зроби так, щоб моє життя було незвичайним! Щоб мене любили. Щоб я перемагав».

      Так гартувалася поетична сталь. Так вона виварювалась у домні буднів. Почути в собі неповторність і не зірватися в штопор. На думку авторів стрічки, в цьому й полягає одна з відмін російського характеру: незбалансованість. «Поет і хуліган... дуже російська риса. Зло і добро співіснують в одній людині, одне підживлює інше», — говорив режисер (цитую за прес-релізним матеріалом до фільму).

      От тільки з назвою картини довелося маскуватися — під час зйомок у Харкові на хлопушці замість «Русское» писали «Родное». Можливо, ще й тому, що Лимонов тоді сидів у в'язниці, московському Лефортово. А ще ж він є персоною «нон грата» в Україні — за антидержавні висловлювання. Хуліган він і є хуліган, з вихованням почуттів склалося, та не зовсім. Одначе ж помітний, одначе ж характер.

      Словом, йдеться про те, що в російському кіно нині домінує установка, яка де в чому нагадує радянське кіно кінця 50-х — початку 60-х. Як і тоді, опісля доволі різкого зламу в житті суспільства заходилися дивитися на світ під кутом зору дитини або ж людини, що тільки-но входить у світ. Очевидним є бажання вдуматися в те, яким чином відбувається формування нових (чи переоцінка старих) цінностей. Очевидним є й те, що росіяни нині почуваються нацією, котра вирішила доволі рішуче освіжити своє світовідчуття. Хай не обманює нас зовнішня, позірна консервативність путінського режиму — еліта пішла вперед, і народ це підтримує. Кіно ж бо є фіксатором процесів, що відбуваються у колективному підсвідомому (як і «надсвідомому»). Подумаймо, як виглядаємо на цьому тлі ми, українці. Чи не надто архаїчно, чи не провінційно? Це не риторичне питання — однозначної відповіді не даси, потрібен докладний (і чесний!) аналіз. Зрозуміло одне лишень: що кіно у нас на межі зупинення, знищення. І кому це потрібно? Добре, що Богдан Ступка знімається в російських фільмах, істотно посилюючи їх потенціал. Одначе нині йому, акторові світового класу й потуги, практично нічого запропонувати в Києві — такого щоби відповідало його запитам і його класу. Чи ж не печально?

      У «Перспективах», де, повторюю, було представлено дебютні роботи, загальну увагу звернув на себе фільм «Окупація. Містерії» 32-річного білоруса Андрія Кудиненка. Картину заборонили для показу в Білорусі — надто, мовляв, криваво і надто не відповідає національним традиціям відтворення народно-партизанської війни. Справді не відповідає. Стрічку складають три новели. В «Адамі і Єві» бравий партизан Штиркін забирає до лісу юного Адама (його мати ще й хабара дає, аби те трапилося). Разом вони навідуються до чоловіка, котрий дезертирував з лісу задля життя з коханою жінкою. Котра є чимось на зразок сексуального вампіра... Друга новела під назвою «Мати» оповідає про те, як мати, в якої гине дитина, знаходить пораненого німця і виходжує його, вигодовуючи його молоком своїх грудей. Аби згоріти пізніше в полум'ї... А в третій оповідці, «Батько», малолітній син так прагне знайти собі вітця, що мимоволі стає зрадником матері...

      Як бачимо, християнські мотиви, втілені, одначе, надто вже нетвердою режисерською рукою. Складний, багатоплановий проект виявився не під силу постановнику. Хоча сама по собі сміливість говорити про речі найвищого світоглядного порядку варта заохочення.

      Так, заняття режисурою все ще вимагає особистої мужності. Це вже про афганського режисера Сіддіка Бармака, чий фільм «Усама» було показано в ретроспективі «Навколо світу» (фільм був i у Києві, на нашій «Молодості»). Про талібський тоталітаризм, особливо немилосердний до жінок. Історія дівчини, котра, попри всі хитрощі, втрапляє до рук старого мулли... Знята в жорстко документальній стилістиці, картина не дарує надії: цей світ надто жорстокий, його належить кардинально міняти. Інакше достойне життя матимуть тут одиниці.

      Далеко не про все побачене вдалося розповісти. Згадаю ще про минулорічного переможця Каннського фестивалю — фільм «Слон» американця Гаса ван Сента. Раджу подивитися цю на диво елегантно зняту стрічку. За описами в пресі можна було зрозуміти, що це така собі публіцистика щодо того, як недобре розстрілювати ближніх. Справді, йдеться про те, як двоє учнів коледжу розважаються за допомогою вогнепальної зброї. Тільки ж чи було те насправді? Драма людей, їхнi наміри і почуття розміщуються між небом і землею — тут якась вселенська тривога, космічний світ, прекрасний і довершений, що застиг на межі катастрофи. Один необережний рух — і все полетить у тартарари...

      Цей діагноз підтвердив і новий російський фільм «Нічні чати», який показали на закритті фестивалю. Перший телевізійний канал в особі Костянтина Ернста дуже радів появі стрічки режисера Тимура Бекмамбетова. Важко поділити його почуття. Окрім несамовитого виття, гримкотіння, музики на найвищих регістрах та якогось мороку з кров'ю та печеним м'ясом, нічого не лишається в пам'яті від цієї стрічки, в якій, як сказано в анотації, «маги і чарівники... захищають москвичів від нашестя темних сил». Та ні, отаке кіно і є тим самим нашестям. Спаси і збережити нас од такого «захисту» і прихисту. Коли автори що й хотіли довести, то тільки що можуть не гірше від Голлівуду. Ну, довели, а далі що? Чи не пустка?