На репродукції — картина «Хата діда Миколи».
На перший погляд, творчий замисел художника з Вінниці Володимира Козюка оригінальністю не вражав. Митець усього лише вирішив здійснити низку подорожей у різні куточки Поділля в пошуках старих хат під солом'яними стріхами, які ще подекуди збереглися, і намалювати цикл їхніх «портретів». Проте коли проект набув закінченої форми і вийшов «на люди» у вигляді тематичної персональної виставки «Останній штрих минулого тисячоліття», яку відкрили у художньому залі обласного краєзнавчого музею, він не міг не зачепити ностальгійних струн у багатьох душах.
«Це те село, з якого я вийшов», — довірливо і трішки сентиментально сказав мені на вернісажі один з друзів. Він і не здогадувався, що майже дослівно повторив мої власні думки, викликавши в пам'яті по-дитячому яскраві картини того, як колись перешивали снопи на хаті нашої сусідки, баби Марії. Але коли то було — в 1963-му? Чи в 1965-му? І чи залишилися досі де-небудь умільці, вдатні перешити хату, вивести верх так, щоб потім дощі не затікали? Либонь, відійшли вони разом зі старими хатами, яких залишилися одиниці, тому на кількох картинах зображено будівлі, явно покинуті мешканцями, з напівпроваленими стріхами, із зяючими пусткою вікнами. Справді — останні архітектурні штрихи минулого.
І виписав їх Козюк зі справжньою любов'ю: одні білими корабликами тонуть у літньому буйнотрав'ї, ховаючись під кронами ясенів, інші занишкли посеред зимової тиші, обкладені кукурудзинням, аби не так вихолодали. А щоб ні в кого із відвідувачів не виникало сумніву, що зображене є не плодом уяви художника, а в нього існують реальні прототипи, автор доповнив малярську експозицію документальним фоторядом, у якому їх легко впізнати. Врешті, і від самих назв полотен — «Хата баби Васьки», «Хата баби Фросини», «Хата діда Миколи» — віє справжньою людською добротою.
«Знаєте, років через п'ятнадцять-двадцять ці картини будуть на вагу золота. Тому що самих хат не зостанеться, малювати не буде з чого — залишиться тільки пам'ять про них». Ця фраза прозвучала в післявиставковому обговоренні у вузькому художницькому колі і мимоволі підштовхнула до думки, що корені мистецького успіху криються, певно, не в екстраоригінальності, а в умінні відчути глибинний дух народу і те, як він долає час. Саме це навдивовижу точно відчув Володимир Козюк.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
