Архаїчний архів

Будівля, що заховалася у дворику Солом’янської вулиці, аж ніяк не тягне на найбільшу в Україні архівну установу, що зберігає історичні документи сторічної давності. Принаймні такою була перша думка, щойно на очі потрапила споруда, обклеєна оголошеннями «Обережно, падає плитка». Центральний державний кінофотофоноархів імені Г. С. Пшеничного функціонує з 1932 року. Плин часу дав про себе знати, і тепер умови зберігання цінних медіа–матеріалів помітно погіршились, а держава взагалі припинила виділяти кошти на розвиток архівної справи.

Найбільше запитів — на відеодокументи

«На заробітню плату фінансування від держави йде у повному обсязі, а на розвиток архівної справи по бюджету на 2012 рік немає жодного фінансування, — розповідає «УМ» директор архіву Ніна Топішко. — Архів надає платні послуги, і тільки за рахунок цього ми можемо трішечки дозволити собі якісь кошти на розвиток».

Разом із начальником відділу використання інформації документів Іриною Славинською ми вирушаємо на екскурсію основними залами та дізнаємося про платні послуги, за рахунок яких архів виживає. «Все починається з читального залу, — розповідає пані Ірина, — а точніше, з картотеки». Доступ до документів архіву можуть отримати всі охочі. Проте найчастіше користувач може «помацати» лише копію, тоді як доступ до оригіналу надається у виняткових випадках.

Процедура така: у картотеці відвідувач знаходить необхідний документ. Якщо це кінофільм — наступним етапом буде його перегляд у спеціальній кімнаті в супроводі консультанта. «Наш співробітник надає консультації, встановлює закладки, за якими ці документи копіюються. Повністю копіювати фільм заборонено, на це потрібен дозвіл кіностудії», — зауважує Ірина Михайлівна.

Фонодокумент прослуховується у спеціальній звуколабораторії. Оригінальні фотодокументи взагалі практично ніколи не потрапляють до рук користувачів. Фотоальбоми можна переглянути лише у випадку джерелознавчого дослідження.

«Найчастіше до нас звертаються телевізійники,тому найбільше запитів — саме на відеодокументи, — ділиться Ірина Славинська. — Фотодокументи зазвичай шукають науковці для своїх робіт та досліджень, а ось фонозаписи використовують найрідше».

«Архів мусить ставати під реконструкцію. Немає відповідних умов»

Заходимо у сховища — місце, де дозволено перебувати лише працівникам архіву, та ще й у халаті і рукавичках. «Все це для того, аби забезпечити збереженість, — розповідає працівниця сховища Тетяна. — Сюди можуть занести і пил, і плісняву, і вологу».

У фотосховищі нам показують негативи, які тут можна знайти у всіх можливих розмірах, документи на склі та альбоми із фотопозитивами. Найцінніший заледве вдається втримати — такий великий альбом краєвидів Галичини 1919—1921 років. Раритет обтягнутий замшею, на обкладинці видніються сліди від металевого тризуба, що колись її прикрашав. «Хтось віддер уже», — зітхає працівниця сховища.

Кіносховище займає весь підвал. За словами керівництва, в архіві налічується близько 12,5 тисячi одиниць обліку кінодокументів. У кожному боксі — відділі архіву — підтримується температурний режим, між полицями стоїть спеціальний прилад, який фіксує кліматичні зміни. «Умови зберігання є незмінними і прописані в стандартах, — стверджує директор архіву Ніна Топішко. — Температура від +16 до +18 градусів, вологість від 40 до 60% , ні більше ні менше».

Серед полиць навмання витягуємо плівку зі стелажу і знаходимо документальну стрічку з назвою «Подарунок Блохіну, або В кіно і футболі розуміються всі» 1989 року.

Попри таку обережність у зберіганні, керівництво не приховує факту зношеності архівних приміщень. «Архів мусить ставати під реконструкцію. Немає відповідних умов, герметизації сховищ та притоку повітря, всі ці системи виходять з ладу».

Неподалік від нинішнього приміщення архіву триває будівництво. «Це нова будівля для архівних документів», — пояснює директор. Проте, за її словами, нове приміщення не замінить нинішнє, а лише прийме на зберігання незначну частину державного архіву.

Перейти на цифру. Але як?..

«Документи, до яких вже навіть «торкатися не можна», так само користуються попитом», — веде далі екскурсію пані Ірина. Зазвичай у них є своя цифрова копія. Питання оцифровування є як ніколи актуальним для архіву. Подібна програма почала реалізовуватись тут лише недавно.

За процесом переведення у цифровий формат магнітної плівки журналістам «УМ» вдалося поспостерігати особисто. Здійснюється це за допомогою архаїчного програвача 1980 року — стереомагнітофона на чотири доріжки з регулюванням швидкості та збалансованим двигуном. «Хоч апаратуру таку вже не випускають, але це професійне обладнання» — розповідає Євген Бажан, відповідальний за оцифровування аудіодокументів. Утім, зізнаються самі працівники, за нинішніми стандартами обладнання застаріле і скоро вийде з ладу. «Усе має свій термін придатності. Плівки будуть, а на чому їх оцифрувати?» — зітхає Євген Петрович.

Із переведенням у цифру відеоматеріалів ситуація так само напружена: відповідний апарат коштує 450 тисяч гривень, і архів має такий пристрій тільки в одному екземплярі. «У нас є обладнання, яке оцифровує лише плівки на 35 мм, натомість усі випуски новин припадають пилом, оскільки знімались вони на 16–міліметрову плівку», — розповідає начальник відділу використання інформації документів.

Архів, по суті, не має відповідного апарата, який би зміг зберегти чи не найцінніші історичні кінодокументи — випуски новин. Немає також і затвердженої на державному рівні програми з оцифровування архівів. Тож у ЦДКФФАУ діють за власною програмою, розробленою працівниками архіву.

Проблема з оцифровуванням не лише не сприяє збереженню документів, а й шкодить співпраці архіву із засобами масової інформації. «Зараз усі провідні телеканали мають сучасну техніку. Вони передають свої матеріали до нас в архів, і ЦДКФФАУ має забезпечити не лише їх збереження, а й переведення на нові носії, — аби була змога й надалі їх зберігати, конвертувати, використовувати ці дані в будь–яких програмах. Натомість у нас просто немає відповідного технічного оснащення. Дуже відстаємо у цьому плані», — скаржиться директор архіву Ніна Олександрівна.

«Журналісти самі створюють історичні прогалини!»

Наповнення архіву гальмується за рахунок такого малого відсотку співпраці зі ЗМІ. Як виявилось, факт цей є навіть деякою мірою незаконним. «У нашій країні існує закон, за яким усі засоби масової інформації мають надавати примірник власних фотодокументів до нас в архів. На жаль, в Україні він існує лише на папері», — зазначає директор архіву. До прикладу, подібний закон є і в Росії, проте там порядок його виконання дієвіший. Умови передачі документів до архіву прописані в ліцензії. Ігноруючи закон, російські ЗМІ ризикують втратити ліцензію. «Ми самі зацікавлені в тому, аби не було «білих плям» в історії, адже утворюються вони за рахунок ось такої байдужості, — коментує пані Ніна. — Журналісти люблять скаржитись на такі історичні прогалини, але ж вони самі їх і створюють!»

«Цифра — тимчасова. Головне — оригінал!»

Хай там що із сучасними технологіями, та головним завданням для архіву залишається саме збереження оригіналу. «Цифрові носії — вони тимчасові, — запевняє Євген Бажан. — Диски в нас не вважаються носіями. Згодом з’являться нові способи зберігання інформації, і ми знову будемо переганяти матеріали». Плівку, за його словами, неможливо підробити, на противагу цифровому варіанту, де на будь–якій секунді можна стерти чийсь голос або прибрати з відео якусь фігуру. Саме тому кожна процедура переведення документа у цифровий формат супроводжується створенням спеціальної комісії, яка підтверджує автентичність матеріалу.

Попри невтішні умови, робота ЦДКФФАУ зі збереження та популяризації історії не припиняється. Зокрема, наприкінці 2010 року в рамках програми «Архівні зібрання України» побачив світ каталог кінодокументів, що хронологічно продовжує попередні чотири видання. Надзвичайно малий наклад, всього 100 примірників, компенсується тим, що каталог, як і решта видань ЦДКФФАУ, оприлюднений на офіційному веб–сайті установи — tsdkffa.archives.gov.ua. Тут працівники архіву зібрали інформацію про кіножурнали, документальні фільми, спецвипуски, кіно– і телесюжети виробництва 1966—1975 років. Видання відображає діяльність державних і політичних діячів, розвиток народного господарства, науки і культури України. Це цікава знахідка для всіх небайдужих до історії.

НА ЗБЕРЕЖЕННІ

Відеопривіти з ХІХ століття

За даними архіву, він зберігає близько 460 тисяч одиниць обліку, серед яких фотодокументи, кіно– та аудіозаписи.

Самому ЦДКФФАУ — 80 років, цього року, значить, — ювілей. Але матеріали він має ще датовані ХІХ століттям.

Найбільш раннім відеозаписом є кіносюжет про коронацію російського царя Миколи ІІ 1896 р. Серед фотораритетів — репродукції фотопортретів Шевченка, знімки учасників оборони Севастополя під час Кримської війни 1853—1856 рр., перший негатив–оригінал на склі (1898 р.), на якому зафіксовано будівництво доменної печі металургійного заводу у Макіївці. У фонотеці архіву зберігається безцінна колекція грамплатівок Zonophone Record 1900—1914 рр. — часу, коли грамофонні платівки лише виходили на міжнародний ринок аудіоносіїв.