У Чорному саду гуляла...

Про те, що тут була війна, у столиці невизнаної республіки Нагірний Карабах — Степанакерті — нагадують плакати з нагоди 20–річчя звільнення Шуші й відсвятковане пишним військовим парадом 9 травня. А на те, що все може повторитися, натякає присутність значної кількості чоловіків у камуфляжній формі. Поза тим регіон живе звичайним життям: виростають нові будинки, центральні вулиці вражають неймовірною чистотою. Через кожні десять кроків — урни для сміття. У центральному парку ввечері грають фонтани з підсвіткою, а з динаміків поміж усесвітньо відомими хітами лунають пісні про Степанакерт і Хаястан (Вірменію). Там же — у парку — стоять таблички wi–fi (от тільки перевірити, чи дійсно є інтернет, якось не випало). Про кривавий конфлікт більше розкаже містечко Шуші, що під боком у Степанакерта. Руїни тут залишаються ще з 1992 року, відколи азербайджанські війська залишили місто, а за ними рушили азербайджанські біженці, які становили більшість місцевого населення.

«Очищено від мін»

Ми потрапили в Нагірно–Карабаську Республіку (НКР) з південного боку, дорогою з міста Горіс. Документи оформляли в Єревані у представництві НКР: для громадян держав–членів СНД потрібно отримати лише акредитацію. Це бланк, на якому від руки вписують імена тих, хто подорожує, кінцеву дату дії дозволу, перелік місць, які вони збираються відвідати (окремо зазначено попередження «за винятком лінії фронту» — відомо ж, що на ділянках, які прилягають до Азербай­джану, досі тривають перестрілки між вірменами та азербайджанцями). Процедура безкоштовна. Для власників паспортів США чи Євросоюзу так само потрібна акредитація, а також красива кольорова віза із символом НКР — знаменитою скульптурою «Бабуся і дідусь». Вартість візи — 3 тисячі драм (7–8 доларів США). Чесно кажучи, вперше в житті пошкодувала, що не треба подаватися на візу. Оформлення документів займає півдня. Можна спростити процедуру: на КП при в’їзді в Нагірний Карабах тим, хто не має відповідних документів, видають візитівку МЗС, де все можна оформити.

Враження, що їдеш в іншу країну, виникає одразу на виїзді з Горіса: ями, вибоїни, нерівне покриття зникають, дорога стає рівною й приємною для подорожі. Звідки такі метаморфози, пояснюють придорожні бігборди: на ремонт цієї частини шосе виділила кошти громада вірмен у США, наступної — Аргентини, свій внесок зробив і Католікос усіх вірмен. Мешканці Вірменії навіть трохи ображаються, що така потужна підтримка діаспори спрямована здебільшого на Нагірний Карабах. До слова, зрідка трапляються таблички «Очищено від мін». Але розслаблятися по дорозі не варто — шлях від Горіса до Степанакерта займає всього близько двох годин, от тільки постійні повороти вліво–вправо звивистими гірськими дорогами роблять подорож дещо тяжчою, ніж передбачалося.

За загальним виглядом, якимись внутрішніми відчуттями й асоціаціями, столиця НКР нагадала Рівне — це головне місто регіону, але аж ніяк не державного утворення. Усе в Степанакерті здається ляльковим (відповідно до масштабів): на одній площі й будинок уряду, й парламент, за кількасот кроків — стадіон, з іншого боку — центральний сквер, спуститися вниз по вулиці — й за 10 хвилин уже автовокзал. Провівши перші півдня у Степанакерті й Шуші, ми шість разів випадково перетиналися зі знайомою тайванською туристкою. Ніби наперекір усім кривавим подіям, місто випромінює спокій і умиротвореність.

Шуші: між азербайджанцями й вірменами

Шуші справляє менш позитивне враження. Хоча з установками на майбутнє й тут усе гаразд: вийшовши з «маршрутки», ми одразу потрапили до церкви, де саме завершувався обряд вінчання, дарма, що був вівторок. Сьогодні населення цього містечка — плюс–мінус три тисячі. Отже, вулиці малолюдні, концентрація населення спостерігається біля житлових будинків. Особливо багато малечі, яка обов’язково причепиться до туристів із фотокамерами зі стандартним привітанням–питанням: «Hello! How are you?» Далі діти збиваються у зграйку й відповідають на зустрічні запитання сором’язливим смішком.

Найпопулярніша пам’ятка Шуші — так звана Верхня мечеть ХІХ ст., красива будівля з арками й двома мінаретами. Незважаючи на те, що архітектурну пам’ятку охороняє закон і на її ремонт буцімто виділяють кошти, вона має доволі занедбаний вигляд. Про недавнє мусульманське минуле Шуші нагадують залишки ще кількох мечетей, прикритих зеленню густих чагарників. Неподалік — каркас покинутого напівзруйнованого багатоквартирного будинку, у деяких кімнатах ще збереглися шпалери чи кахлі на стінах. Враження моторошне... А от у сусідньому кварталі зведено новий житловий будинок, і залишається гадати: ті руїни залишили спеціально, як нагадування про війну, чи просто ще не дійшли руки розібрати. До речі, як у Шуші, так і в Степанакерті часто трапляються інформаційні карти про реконструкцію чи будівництво певного об’єкта (школи, готелю, будинку), як правило, там же зазначено, що спонсором реалізації проекту є такий–то пан.

Інша візитівка Шуші — фортифікаційний мур, що довгим міцним ланцюгом огортає місто. Вийшовши з тіні зруйнованих будинків, тут якось вдається абстрагуватися від відчуття повоєнної розрухи. Перед тобою у всій красі постає гористий, густо зарослий лісом Карабах (до речі, слово «Карабах» із тюркської перекладається як «чорний сад»), і, мимохідь кинувши погляд на ажурний балкончик старого будинку, думаєш — як чудово тут, певно, було жити у ХІХ ст., коли місто процвітало як торговий і культурний центр.

У Шуші також є туристичний інфоцентр, як у столиці. У ньому можна безкоштовно отримати прекрасно оформлені англомовні буклети з картою Нагірного Карабаху й базовою інформацією, куди й за чим варто їхати. На титульній сторінці зазначено — Karabakh. A Hidden Treasure («Карабах. Захований скарб»). І дійсно так — ця земля багата на історичні пам’ятки, має неповторну природу (як пише карабаський блогер Артур Васканян, він за фотографіями може відрізнити гори й ліси Мартунінського, Мартакертського й інших районів, і я йому вірю) і сильну ауру унікального маленького раю, загубленого десь на Кавказьких просторах.

Ще одне мотто Нагірного Карабаху — «Колиска християнства». Історію християнського вчення тут розпочинають апостолом Тадеєм, який проповідував на землях древнього Арцаха (самоназва Карабаху). А церква Амараського монастиря, датована IV сторіччям, є однією з найстаріших у світі.

Багатство — у генофонд

Але перлина Карабаху — церква Гандзасарського монастиря. Хоч вона і не така стара — збудована у ХІІІ сторіччі, — проте вирізняється чудовим декором в екстер’єрі: мереживний портал із жар–птицями при вході, барельєфи чудо–звірів і хрести на стінах. А під склепінням чого лише немає — тільки б не втомитися задирати голову: зірки й квіти, рослинна й геометрична в’язь, баранячі голови, святі навколішках, фігури чи то херувимів, чи сирен, чоловік, що сидить по–турецьки й тримає храм над головою, розіп’ятий Христос і Богоматір із Дитям. До слова, впливи Сходу вчуваються і в суспільстві. Згідно з результатами опитування серед молоді, хлопці зазначили, що дівчатам, крім того, що не дозволено курити й пити алкоголь, варто обмежити захоплення інтернетом й не носити коротких спідниць. І надмір макіяжу теж не вітається.

Але повернімося до прекрасної церкви Гандзасар у не менш цікавому селі Ванк, відомому тим, що його підтримує багатій Левон Айрапетян, уро­дженець цього поселення. Це він відреставрував храм і монастирський комплекс, збудував дитячий садок і школу, обладнану комп’ютерами. Цікавинками Ванка є готель «Титанік» (у вигляді корабля) й міні–зоопарк (гарчання лева чути навіть під час спуску з гори, де стоїть церква). Ексцентричний бізнесмен–меценат, який переконаний, що Вірменії й Арцаху треба будь–якими шляхами не допустити витоку генофонду, влаштував у 2008 році весілля 700 карабаським парам, і кожна новостворена сім’я отримала 2 тисячі доларів та корову. За наро­дження дитини виплачують ще 2 тисячі доларів, за друге маля — 3 тисячі, третє — 5, четверте — 10, п’яте — 20, шосте — 50, сьоме — 100 тисяч доларів. «Усе для того, щоб ми могли найближчим часом довести кількість населення Карабаху до 500 тисяч (станом на 2005 рік населення республіки становило 146 тисяч. — Авт.). Це дозволить забезпечити нашу безпеку», — повідомив свої плани Айрапетян в інтерв’ю «Співрозмовнику Вірменії». Сам бізнесмен є головою ради директорів ВД «Собєсєднік». Чи варто додавати, що бізнесмен–меценат є напівлегендарною особою у НКР.

Карабахці всіма способами намагаються змінити імідж НКР як небезпечної окупованої території. Перший крок потенційні туристи можуть зробити, відвідавши сайт karabakh.travel, який працює в режимі трьох мов — англійської, вірменської, російської. Незабаром, обіцяють в Управлінні туризму НКР, Карабах з’єднають із Вірменією дорогою, що виходить на Севан.