«Про такі вибори зараз можна лише мріяти»

Уже через 11 днів в Україні знову стартує улюблена політична забава — виборча кампанія. І хоча всі українці знайомі зі сценарієм цього «шоу», суттєві нововведення цьогоріч таки будуть: після десяти років небуття повертається «мажоритарка». І за наші голоси, крім партій, знову боротимуться конкретні кандидати в округах.

Експерти переконані: на «мажоритарку» кинуть достобіса грошей. Голова Комітету виборців України Олександр Черненко порахував, що на кожному із 225 округів буде принаймні по два–три кандидати, готових витратити 4–5 млн. доларів. На думку політолога Володимира Фесенка, передвиборчі витрати політиків принесуть зростання 0,5% ВВП.

А були часи, коли подібні «вливання» виглядали фантастикою. Тоді агітаційні листівки кандидати від демократичних сил друкували самотужки — вночі на власних друкарських машинках, ходили від дверей до дверей і навіть мислити не могли про якийсь підкуп виборців. Тепер такі депутатські спомини виглядають міфічними. Але так і справді було — у 1990 році, на схилі Радянського Союзу, коли обирався склад Верховної Ради УРСР ХІІ (І демократичного) скликання.

«Думав, ніколи депутатом не стану»

Юрій Гнаткевич, як і більшість народних депутатів «розливу 1990–х», згадує тодішню виборчу кампанію не без ностальгії. Адже до Верховної Ради у 90–му мали шанс потрапити всі, хто, за логікою радянської системи, бути там не міг. «Коли мене висунули кандидатом у депутати (а зробив це таємним голосуванням колектив Київського політехнічного інституту, де я очолював кафедру й Товариство української мови), то я був абсолютно впевнений, що ніяким депутатом не стану, — пригадує Гнаткевич, який балотувався у Києві, в Індустріальному в/о. — Думав, як висунули в депутати, так і «засунуть»: просто похо­джу, поагітую, поговорю з людьми про українську мову і погану радянську владу — і на цьому все закінчиться. Але склалося інакше».

Сучасній людині важко уявити, що можна було вести якусь агітацію без мобільного зв’язку чи навіть звичайних телефонів, комп’ютерів, принтерів, ксероксів, без залучення телебачення й інтернету. «У КПІ був єдиний ксерокс, — пригадує пан Юрій. — Мені намалювали агітаційну листівку, і чоловік, який завідував ксероксом і співчував нашому рухівському напряму, напівпідпільно розмножив ці листівки. Розклеював я їх сам, допомагали наші студенти–активісти».

«Загалом, можна сказати, що передвиборча кампанія обійшлася мені задарма. Лише одного разу я витратив 5 карбованців — якось мусив сісти на таксі, бо запізнювався на зустріч в одну школу з вчителями і персоналом. Але тоді це були великі гроші», — сміється Гнаткевич, нині депутат–БЮТівець.

Треба враховувати, що пан Юрій виграв усе ж не «просто так». На хвилі демократичного підйому кінця 90–х років у Києві та на Західній Україні, та й у деяких інших регіонах, «свіжі» демократи та рухівці «за умовчанням» мали рейтингову перевагу над кандидатами від скомпрометованої партійно–номенклатурної системи.

Тетяні Яхеєвій, яка тоді балотувалася і перемогла в одному з округів у Чернігові, навіть на таксистах пощастило зекономити: «Після того, як вивісили офіційні передвиборчі листівки, чернігівські таксисти мене впізнавали і возили безплатно. Ще й казали: раптом виникне потреба, то можуть за мене і морду побити».

Листівки кандидатка виготовляла саморобні: мала друкарську машинку — з неї й вела «поліграфічну агітацію».

Пригадує витрати на виборчу кампанію ще один член тодішньої «Народної ради» — Володимир Філенко, нині — нардеп від БЮТ (він пройшов до ВР по Харківській області, Зміївський виборчий округ): «Я витратив якісь кошти на чорно–білі листівки, плюс бензин на поїздки. Загалом виборча компанія мені обійшлася приблизно в 300 карбованців — це тоді було десь дві мої місячні зарплати».

«Демократичним силам протистояла ціла армія»

Але якщо в грошовому вираженні виборча кампанія–1990 обійшлася кандидатам дешево, то в сенсі нервів — аж ніяк. «Демократичним силам протистояла ціла армія від влади: обком, міськком і райком партії, додайте ще КДБ, який за всіма слідкував, міліцію, — згадує Тетяна Яхеєва. — Уся ця машина працювала ще й із колективами, виборцями. Постійно відбувалося «облічєніє врагов», велися розмови про те, який хороший комунізм, а ось деякі кандидати хочуть розвалить армію, Союз і залили все ріками крові. Аби протистояти цьому, потрібно було мати ідею, впевненість у собі, сміливість і нахабство».

Не гребували в ті часи й чорним піаром. «Всілякі плітки, брудні листівки — цього вистачало, — каже пані Тетяна, нині — голова партії «Україна соборна». — Про одного з кандидатів, пригадую, лікаря, понавигадували маячні, ніби він побив свою дружину, дітей мало не в дитбудинки здав. І такі листівки розвішувалися на стовпах».

Вистачало й погроз — бувало, й били кандидатів, тиснули на оточення, «передавали привіти». У випадку з доцентом, викладачем політекономії Тетяною Яхеєвою діяли більш хитро: «Вирішили настільки зайняти мій час, щоб мені було вже не до виборів. Я вела кампанію, коли в мене щодня було призначено 12 лекційних годин. Сподівалися, що мене хоч так «попустить». Але не спрацювало».

Вийти в пресу незручним для влади кандидатам було нереальним завданням у ті часи. Максимум, що дозволялося всім без винятку, — надрукувати передви­борчу програму в місцевій газеті. А крім того, єдиним способом достукатися до виборців були зустрічі з трудовими колективами — їх була зобов’язана влаштовувати влада. «Але час проведення цих зустрічей дуже часто свідомо приховували. І далеко не всі кандидати мали можливість виступити перед людьми. Бувало, я випадково дізнавалася про якісь збори, — каже Яхеєва. — Але підґрунтям моєї виборчої кампанії була ще й активна лекційна робота в трудових колективах міста протягом декількох років. Її лейтмотивом стала поелементна ілюстрація гнилості радянської системи. Це, певною мірою, забезпечило мою впізнаваність як кандидата в депутати й звело нанівець старання влади».

Не дрімала Компартія і на Західній Україні, де сплеск національної свідомості був особливо бурхливим. Радянський політв’язень Степан Хмара, який балотувався того року у Львові, пригадує: «Партійна номенклатура активно намагалася використати господарсько–адміністративний тиск. На підприємствах намагалися вплинути на колективи, обіцяли подачки, додаткові доплати до зарплат. Непрямий підкуп був, але не в таких формах, як зараз».

Вибори–90 стали справжнім ходінням у народ для кандидатів. «Це було фізично важко, бо доводилося проводити сім–вісім зустрічей щодня — у клубах, школах, на фермах, підприємствах», — каже Володимир Філенко. Він тоді перебував у «Демплатформі» Компартії і пригадує, що і його кампанія проходила не без тиску: «Догани оголошували, районна компартійна газета цькувала. Але все одно — у порівнянні з нинішнім тиском, це був ривок демократії».

Найдемократичніші вибори

На демократичності ви­борів–90 наголошують абсолютно всі нардепи першого скликання. «Про такі вибори зараз можна лише мріяти, — каже Юрій Гнаткевич. — Для прикладу: конкурентом у другому турі в мене був голова райвиконкому. На виборах були задіяні всі його люди, в тому числі й лічильна комісія. Він міг сфальсифікувати вибори, але не зробив цього. Тоді це й на думку не спадало».

Думку про чесність останніх парламентських виборів у Радянській Україні поділяє і Володимир Філенко: «Велика частина людей, яка тоді працювала в Компартії, у виборчих комісіях, мала совість, не нахабніла й діяла відповідно до волевиявлення громадян. Можу послатися на конкретно мій випадок: у другий тур я вийшов із відривом від супротивника на 630 голосів. А відрив між першим і четвертим місцем був 800 голосів. За нинішніх фальсифікацій це було б неможливо».

Саме завдяки цьому, переконані ветерани, склад Верховної Ради І скликання був толерантним, хоч і різновекторним. «У 1990 році, що дуже важливо, представники демократичних сил пройшли від кожної області. Не було такого регіону, звідки б не прийшли сумлінні, моральні, високоінтелектуальні люди», — каже Степан Хмара.

«Тоді була певна географічна градація кандидатів: на заході обирали дисидентів, політв’язнів, які повернулися з тюрем, — згадує Юрій Гнаткевич. — Київ активно голосував за рухівців. Багато було в парламенті секретарів райкомів — особливо активно їх підтримували в Центральній Україні. Але, треба зауважити, що й вони не за гроші купували свої посади. Серед них було багато порядних людей, вихідців із народу, а не «бандюків», як зараз. Було багато колишніх бригадирів, голів колгоспів. А з Донбасу приходили до Верховної Ради здебільшого «червоні директори». Було багато й колишніх «афганців».

На цьогорічні вибори особливих надій у політичних старожилів немає. Саме через це вже не збирається балотуватися і Юрій Гнаткевич: «У мене немає мільйонів доларів на те, щоб стати депутатом. А чесно тепер перемогти неможливо — зараз до влади прийшов космополітичний олігархат і «пацанат».

Від такої політичної ситуації, переконаний Степан Хмара, страждає передовсім ви­борець: «У 90–х роках у народу був вибір. Це були рівні вибори, і люди бачили, кого обирають. Нинішня система є абсолютно шахрайською».

ДУМКА ПРОФЕСІОНАЛА

«За ці роки «технології лукавства» сильно виросли»

Нинішній виборець ностальгує за «мажоритаркою», переконаний відомий політтехнолог Сергій Гайдай. «Виборцям хочеться багато про що питати в політиків, тестувати їх. Причому варіант, коли в зал для агітації зганяють робітників із заводу, вже не пройде. Це приносить лише негатив. Іти доведеться у квартири, у двори. Доведеться пити чай із виборцями і розмовляти на сходових клітках. Для багатьох політиків цей формат новий і в багатьох питаннях стресовий. Одна справа — перебувати в ефірі на телебаченні, зовсім інша — за день провести десяток зустрічей із людьми в селах», — каже Гайдай.

Звісно, виборчий процес за ці роки сильно змінився. «Бо виборець подорослішав. Йому тепер недостатньо просто лозунгів та ідей, як було в 90–х. Йому вже потрібна доказова база. Двадцять років тому не було таких потужних громадських комунікацій: тоді ти міг у кожному селі чи містечку говорити й обіцяти різні речі — для кожної цільової аудиторії. Сьогодні так не вийде. Бо наступного дня це вже будуть обговорювати в іншому місці, писатимуть в інтернеті коментарі. З іншого боку, за ці роки «технології лукавства» сильно виросли. Тепер дуже багато хто знає, як справити враження, чимало фахівців у цій сфері з’явилося», — визнає політтехнолог.

Ще за останні 20 років сильно подорожчала вартість голосу. Зараз прямий підкуп виборців — поширене явище. Десь на окрузі під час якогось свята чи на зборах кандидати мало не в черги вишиковуються, щоб вручити свої подарунки. Це все здорожчує вибори. Адже одна справа — витратитися на кампанію лише у вигляді листівок і реклами, що теж недешево, й інша — принести «невиправну матеріальну користь» близько 150 тисячам виборців округу.

Змінився за цей час і політичний розклад, веде далі пан Гайдай: якщо у 90–х роках (як і в 2002—2004 роках, до речі) спостерігалася сильна політизація і для виборців було принципово, до якого політичного табору належить кандидат, то нині цей фактор сильно ослаблений: зараз незалежний кандидат, самовисуванець у більшості регіонів став найбільш цінним позиціонуванням.

Але є речі в політично–виборчому мистецтві, не підвладні часу: особистісні якості кандидатів. «Я досі вважаю, хоча колеги мене за це й критикують, — каже один з авторів «помаранчевої» кампанії–2004, — що і зараз можна виграти вибори без великих грошей, тільки за рахунок особистої харизми та постійних зустрічей із виборцями. Звісно, це буде винятком із правил. Але в 90–х роках тільки це й мало значення».