Пруст і трохи нервово

Здавалося б, Донецьк — це місто, якому в останню чергу потрібне сучасне мистецтво. І черга ця ніколи не дійде. Але факт залишається фактом: найбільший в Україні «заповідник» contemporary art знаходиться в промзоні шахтарського міста, де навіть житлових масивів поруч немає, — на вулиці Світлого шляху. На 7 гектарах території заводу ізоляційних матеріалів зі справжнім териконом посередині. Сюди не прийдеш на вернісаж у «лубутенах», нехай вони й на два–три виходи — дивно зберігати у шафі пару з облізлою від гравію шкірою, тому кеди і балетки — святкове взуття і зіркових художників, і важливих гостей. Із 20 квітня до 1 липня цього року в «Ізоляції» побувало близько тисячі людей, кажуть працівники Фонду, — це дуже хороший показник. На відкриття виставок приходять переважно студенти та співробітники +3 — родичі, друзі, знайомі, сім’я, причому співробітники — це і волонтери–гіди, піарники, куратори, і електрики та роботяги, які руцями матеріалізують ідеї художників.

Коли арт–центр тільки відкрився, люди потяглися на облагоро­джену територію культурно відпочити — з пляшкою–закускою, тоді культура виставила фільтраційний бар’єр у вигляді плати за вхід. Але їхати через усе місто в промзону єдиним автобусом, а потім платити гроші — і просунутий донеччанин не готовий. Та й стратегія «підсажування» на contemporary art передбачає режим максимальної лояльності. Зараз вхід на «Ізоляцію» безплатний, а на вернісажі гостей привозять із Києва та з–за кордону.

Спільний проект з італійською галереєю

7 липня — на Івана Купала та на 2–річчя реєстрації Фонду — в «Ізоляції» відкрили виставку «У пошуках часу». Мабуть, щоб не посилювати ейфорію депресії, яка іржавою парасолькою накрила цей забутий Богом промисловий гігант, із формули Марселя Пруста випало слово «втраченого». Можливо, художники мають надію його знайти. Можливо, передбачити новий. Можливо, наблизитися до лінійного. Можливо, щоб усі гралися в розшифровку й асоціації з Прустом... З таким же успіхом проект могли назвати «Найкращі часи, найгірші часи», якби цей слоган не вигадав раніше куратор Arsenale 2012 Девід Еліот... Чесне слово, на місці цієї вербальної абстракції могла бути будь–яка інша.

Проект «У пошуках часу» Фонд «Ізоляція» робить спільно з італійською галереєю Continua. «Минулого року мій шлях перетнувся з трьома італійськими джентльменами у Сан–Джіміньяно на дуже цікавій виставці, — каже засновниця Фонду «Ізоляція» Любов Михайлова. — Це маленьке містечко зовсім не підходило для сучасного мистецтва, але троє галеристів роблять свою справу дуже професійно і з великою любов’ю, тому враження від виставки було фантастичним». Маріо Крістіані, Лоренцо Фіаскі і Мауріціо Ріджільйо свого роду колеги Любові Михайлової — вони теж освоюють старі забудови через сучасне мистецтво: у 1990 році троє друзів відкрили галерею в колишньому кінотеатрі маленького середньовічного містечка Сан–Джіміньяно, що за 39 кілометрів від Флоренції, у 2005–му — виставковий простір у пекінському Арт–районі, у 2009 — запрацювала Continua le Moulin на території колишньої паперової фабрики в Іль–де–Франсі. Таким чином «Ізоляція» і Continua зійшлися на «культурній конверсії, яка включає периферійні території в глобальні процеси розвитку сучасного мистецтва». У «портфелі» італійців — якісна колода художників–зірок, таких як Ентоні Гормлі і Бруно Пейнадо, Ай Вейвей і Аніш Капур, Субодх Гупта і Даніель Бюррен, Ілля та Емілія Кабакови, Недко Солаков та інші. Тож у найближчі 5 років (а саме на стільки розрахована співпраця українського фонду та італійської галереї) на території «Ізоляції» слід очікувати арт–об’єкти з гучними іменами на табличках.

Першими на донецьку землю у лютому, в 26–градусний мороз, ступили франко–алжирець Кадер Аттіа, француз Даніель Бюрен, аргентинець Леандро Ерліх, єгиптянин Моатаз Наср, бельгієць Ханс оп де Бек і камерунець, що мешкає в Бельгії, Паскаль Мартін Таю. 74–річний французький класик Даніель Бюрен, чиїми фірмовими смугами помічені багато міст світу, одразу сказав: «Якщо мені сподобається місце, я щось відчую до нього, буду працювати, якщо ні — просто поїду». З екскурсій по Донецьку, лекцій з історії країни і краю і розмов із простими людьми у мізковомі шейкері кожного художника мала народитися ідея на тему genius loci, а зроблені для цього проекту арт–об’єкти «вступити в діалог» із похмурими цехами, мертвими механізмами, нагромадженням непотрібної тари, залишками ізоляційної продукції як своєрідними ready mades.

Повиснути на банку чи порахувати двері?

Збившись у прес–караван, на чолі з Лоренцо Фіаскі, Любов’ю Михайловою і чотирма художниками, ми вирушили «вулицями» мертвого заводу. Те, що мало рухатися і гуркотіти, зловісно мовчало. Порожнеча з’їла організований мурашник, яким є будь–яке виробництво. Рожеві двері в обрамленні чорно–білих вертикальних смуг серед металево–цегляно–сірого — як різкий удар по гальмах. Це ілюстрація того, що Даніель Бюрен, який вважається першопрохідцем арт–практики на місцевості і автором контраверсійних смугастих колон у дворі Пале Рояль, таки впіймав інсайт. Життєрадісних «дизайнерських» дверей — жовтих, зелених, блакитних, червоних, оранжевих з обов’язковими смужками шириною 8,7 сантиметра — на території заводу 21. Посвячені читають це як напис «Тут був Бюрен». «Ці двері ще і вказують на «золотий перетин» будівлі, підкреслюють архітектурну задумку», — підказує Даніель. Щоб так було і надалі, робітники, котрі фарбували 21 «портал», тепер мають підтримувати арт–об’єкти в належному вигляді. Продовженням «бачення» Дюрена є «кольорове містечко» — нагромадження старих контейнерів для перевезення мінеральної вати, декорованих кольоровим плексигласом, який у сонячні дні покриває землю яскравими тінями. «Це нагадує маленьке містечко, каже художник, — тут треба прогулюватися вулицями, заходити в будинки». Батько Любові Михайлової, колишній директор заводу ізоляційних матеріалів, а зараз голова правління ВАТ «Ізоляція» Іван Миколайович Михайлов зацікавлено розглядає «новоутворення» на знайомій території. Він працює на заводі із 1962 року. «Щоб перевести підприємство на нові технології, потрібні великі кошти. Можна взяти позику, але під заставу заводу — якщо не оплатиш, заберуть підприємство. Ми виробляли пінопласт полістирольний як упаковку, але прийшли люди, що випускали холодильники «Норд», подивилися, і пан Ландик, господар «Норда», вчинив по–хазяйськи: закупив обладнання і почав сам виготовляти упаковочну продукцію», — розповідає він історію зупинки заводу.

Інсталяція на тему позик та інших фінансових операцій — поруч: Леандро Ерліх — великий ілюзіоніст, чия персональна виставка була б справжнісіньким Алісиним задзеркаллям, фактично повторив у Донецьку свою інсталяцію «Дзеркальний дім», додавши їй актуального сенсу вивіскою «Банк». Технічно все ніби просто: на землі відтворюється класичний фасад будинку — із вхідними дверима, вікнами, балконами, колонами, вертикально, під певним кутом до «фасаду» встановлюється величезне «дзеркало», відтак усі, хто лежить на «фасаді», в дзеркальному відображенні висять на верхньому поверсі, ходять по карнизах або лізуть на дах. Концептуально Ерліх показує, як усі ми залежимо від банківської системи. «Я не розумію кирилицю, тому коли у Донецьку багато разів побачив незрозуміле слово, я запитав: «Що це?». Мені сказали — банк, і цих банків у місті більше, ніж у Швейцарії». Другий ілюзіон Ерліха — звуковий. Гучномовці на старому газогоні, який проходить по території заводу на висоті приблизно 4 метрів і нагадує залізничні естакади, відтворюють звук поїзда, що невидимо мчить угорі із пристойною швидкістю. Це звук життя, роботи, руху із точки А в точку Б — і нічого такого немає в реальності. Мабуть, це найпривабливіші атракціони, представлені на виставці.

Інколи помада — це не просто помада

Текстильні плафони–спідниці Моатаза Насра, які, мов вентилятори, крутяться під стелею одного з цехів, навіяні трансовим танцем суфіїв, звісно, мають більше вiдношення до мистецтва, ніж порнографічна помада Паскаля Мартіна Тая, встановлена на заводській трубі і тепер помітна з кількох точок міста. Але «спідниці» більш герметичні, медитативні, а помада має безліч простих асоціацій — від консьюмеризму і гламуру до фалоса. «Мені розповідали, що після війни країну відбудовували жінки, вони важко працювали, і я вирішив зробити їм своєрідний пам’ятник. А з другого боку, усім відомо, що в Україні процвітає проституція, і помада — символ влади жінки», — плутається в показаннях Паскаль. Гайка і болт, вкручені в камінь і названі Кадером Аттіа «Чим більше ми знаємо, тим меншими ми стаємо», може, найкраще вписується в контекст заводу ізоляційних матеріалів, буквально зливається з контекстом. І на тлі вітально–розважальної експозиції виглядає... найбільш критично. Втім у життєрадісного відвідувача «Ізоляції» ця штука може викликати підозру хіба своєю рукотворною спаяністю з каменем, до роздумів про макро і мікро, про схожість із релігійними спорудами в мініатюрі, боюся, справа не дійде. Ще один похмуро–філософський мінімалістичний об’єкт від Аттіа — неоновий напис по–французьки «Там нічого немає». Існує версія, що це були останні слова Льва Толстого перед смертю, і лабіринт із темних і вогких коридорів старої споруди, який веде до цього напису, покликаний максимально наблизити глядача до стану письменника. Рафіноване мінімалістичне відео «Море спокою» Ханса оп де Бека досліджує тонку грань між ідеальним світом і порожнечею, неймовірної краси відтінки сірого, чуттєва музика, безпристрасність як у зйомках пластичної операції на повіках, так і приготування їжі. Цю короткометражку можна дивитися безліч разів, тільки знята вона в 2010 році без будь–якого зіткнення з донецьким ландшафтом. За словами проект–менеджера Олесі Болот, Любов Михайлова побачила цей фільм на одному з фестивалів і запросила художника в «Ізоляцію», відтак донецький арт–фонд купив права на картину і може показувати її на своїй території.

Про флешку і капіталістичне змагання

... Я з пересторогою ставлюся до великих проектів без кураторської концепції. Для мене вони означають або лінь, або невміння. Любов Михайлова з самого початку оголосила: «Тут немає кураторської концепції. Куратор тут — історія місця, архів історичних подій «Ізоляції». Ми вирішили дати можливість художникам спілкуватися з цим місцем безпосередньо». Ок, тоді «Ізоляція» уявляється мені флешкою–накопичувачем: в її цехах і складах накопичується і «брендовий» мистецький продукт, й індпошив, і вітчизняний виробник. Цей метод фактично безпрограшний — через 20–30 років у Донецьку раптом постане важливий і цінний центр сучасного мистецтва: те, що робить Любов Михайлова і Фонд «Ізоляція», важко переоцінити! Вони працюють на перспективу — об’єктну і людську. Навіть те, що молоді люди, яких цікавить мистецтво живих сучасників, тут і зараз, цієї хвилини, мають де працевлаштуватися, послухати лекції, побачити актуальну виставку, — їх, м’яко кажучи, немало, а за 20 років аудиторія «Ізоляції» розшириться — такий об’єктивний процес. Але конкретна виставка нагадує мені капіталістичне змагання із ПінчукАртЦентром...