«Батько» Національного унiверситету «Києво–Могилянська академія» В’ячеслав Брюховецький належить до тієї рідкісної категорії людей, які, незважаючи на статус і регалії, вміють посміятися над собою. У біографічній книзі Брюховецького запросто можна знайти жартівливі фото, де президент «Могилянки» витанцьовує зі студентками або на якійсь європейській вулиці з капелюхом «імітує» збір милостині. Навіть перебування в реанімації з підключеними дротами й трубками — це в нього «черговий запуск у космос» (принаймні про це свідчить підпис).
Так само з гумором пан В’ячеслав ставиться і до власного 65–річного ювілею, який відзначатиме у цю суботу. Каже, святкувати не збирається, але ж, мовляв, все одно друзі «припруться».
Із нагоди «вікової» теми Брюховецький розповів «УМ» у своєму стилі історію: «Якось я шукав людину в академію, яка б завідувала господарством. І прийшов до мене один чоловік влаштовуватися. Виглядав він, скажімо, не дуже молодим і непитущим. А наприкінці ще й каже: «А мені всього 50 років…». Після того як чоловік пішов, я замислився: «Боже, невже це і я так виглядаю? Мені ж теж «на носі» 50». Коли до кабінету заходить моя помічниця Наталя, і я в неї питаю: «Оце до мене чоловік приходив, йому 50 років. Невже і я отак, як він, виглядаю на 50? А вона мені: «Ні, В’ячеславе Степановичу. Ви виглядаєте на всі 55».
Щоправда, мусимо відзначити: попри іронічне ставлення до власного віку й ювілею, В’ячеслав Степанович виглядає бадьоро (не на 65!) і молодечо плекає чимало ідей: зокрема, активно працює нині над інтелектуальним детективом про розвідника і вченого, друга Миколи Зерова — Віктора Петрова.
А про те, якими були ці 65 років його життя, В’ячеслав Брюховецький дещо розказав «Україні молодій»
— Пане В’ячеславе, відомо, що ви народилися в Росії, у родині дітей «ворогів народу». Розкажіть про своє дитинство і батьків.
— Батьки мої були дуже прості люди. Хоча, думаю, якби їм дати освіту, хто знає, чого б вони досягли. Але її не вдалося здобути: батько мав лише три класи школи в дитбудинку, а мама — сім класів і початок бібліотечного технікуму. Обидва ж мої діди у складні «розкуркулювальні» часи відбували терміни у сталінських таборах, звідки один не повернувся.
Зустрілися мої батьки в Каневі. І з першого дня війни тата забрали на фронт. Таких людей, як він, було дуже мало: він пройшов усю війну до Берліна, але, хоч і пошматований, із двома осколками в голові, повернувся додому живий. Мама була у війну в евакуації, а потім повернулася з моїм старшим братом до Канева. І тут трапилася біда: якраз 1 травня 1945 року мій брат із сусідськими хлопчиками повертався із демонстрації додому. А біля хвіртки на лавці сидів наш дядько і знічев’я махав ногами: видно, саме тоді він каблуком зачепив міну, яка лежала в землі під лавкою, і та вибухнула. Мій брат разом з іншими дітьми загинув. А в серпні повернувся батько. І це була справжня трагедія: він же думав, що син живий. Так батьки вирішили виїхати з України, подалі від місця, що нагадувало про пережите. Поїхали у нинішній Владикавказ, де я і народився. Але там батька почали турбувати осколки в голові. І йому сказали, що він зможе жити лише в кліматі України. Батьки повернулися на Батьківщину, оселилися в Черкасах — мені якраз тоді було два тижні.
— Важко їм жилося?
— Важко. Якось я запитав маму, де вони жили після повернення до України — власного дому ж не було. І вона мені розказала: жили один день в одних людей, другий — в інших. Виявляється, що хоч батько пройшов усю війну, над ними висів ковпак НКВС: приходили до господинь, які здавали куток батькам, і попереджали: це — діти ворогів народу, мусиш вигнати. І люди боялися. «А де ж ви мене, двотижневу дитину, купали?» — питав я в мами. «Це було літо, — розповідала вона. — Ми йшли на берег Дніпра, викопували ямку. Туди набігала вода, і, коли вона нагрівалася, купали тебе в ній». Для мене та розповідь залишилася гострим невтамовуваним болем душі.
— Пригадується ще історія з вашого дитинства про те, як на знайдені на дорозі гроші ви найперше купили собі книжку…
— Було таке. Знайдені п’ять карбованців — то були величезні гроші. Я дійсно купив собі англо–російський словник — хотів вивчити англійську мову. Він коштував 20 копійок. Решту вже не пам’ятаю, куди витратив. Книжок, до речі, у нас було мало, бо жили бідно. І саме це мене спонукало з першого класу ходити в бібліотеку — я дуже багато з дитинства читав.
— А ще ви мріяли стати футболістом і досягли гарних результатів у шахах. Скажіть, а це правда, що ви за манерою гри в шахи можете багато що сказати про людину?
— Безперечно, шахи — це потужна модель життя. І манера гри в них дуже гарно характеризує людину. От я знаю одного відомого чоловіка, який непогано грає в шахи. В Інституті літератури ми з ним часом «бліцували». Тоді я ще не дуже добре знав його як людину. Але коли ми грали, то він для того, щоб виграти, махлював — свідомо робив неправильний хід конем. Але коли ти вмієш грати на такому рівні, ти просто не можеш випадково помилятися — рука не дозволить. І коли це повторювалося раз у раз, я зрозумів цю людину. І сказав, що грати з ним більше не буду. Так що дійсно, в шахах я можу зрозуміти характер людини.
— Вашою першою була технічна освіта. І ви, якщо не помиляюся, слюсар п’ятого розряду?
— Так, і дуже пишаюся цим — можу робити якщо не все, то багато чого! Після 8–го класу я вирішив вступати до Смілянського технікуму — хотілося свободи. Хоча мій шкільний вчитель історії казав: «Куди ти йдеш? Ти ж гуманітарій». Але я себе таким не вважав, хоч і любив літературу. Я ходив до школи обдарованих математиків, грав у шахи, тому свідомо обирав технічний фах. Після закінчення технікуму й армії працював у ремонтному цеху заводу хімреактивів. І одразу був призначений бригадиром. Так і дослужився до 5–го розряду.
У той період ми виготовляли (підпільно) ножі, які були у дефіциті. А це був завод, на якому — море спирту. Жінки, що працювали в сусідніх цехах, крали його й міняли на наші вироби: один ніж коштував півлітра спирту. Ось там я і навчився пити чистий, нерозбавлений спирт: усі пили — і я, дурень, пив за компанію (сміється).
— А потім ви мріяли стати дипломатом, вчитися в Москві, але до Росії так і не поїхали. Чому?
— Я дійсно хотів бути дипломатом, але, слава Богу, у мені щось раптово прокинулося — в один момент усвідомив, що я — українець і не хочу їхати в Росію. Досі не розумію, чому раптом відбулося таке зрушення. Ми ж здебільшого були виховані на російській літературі. І хоча вдома розмовляли українською, «публічно» я говорив російською: вчився у російськомовній школі, ходив на футбол, шахи, де все середовище було російськомовним.
До речі, в технікумі теж російською викладали, а це взагалі був злочин: там навчалося 90% дітей з села, які говорили українською. Для мене це не було проблемою — мені було однаково, якою мовою говорити. А україномовних тоді, пригадую, називали «чєрті». Служба в армії, перед тим — завод «Продмаш» в Одесі — знову російська, хоч і специфічна, мова.
Але для мене все ж настав той вирішальний день (це було в середині 69–го року): я для себе прийняв рішення — все, переходжу на українську. Наступного дня прийшов грати в шаховий клуб і почав говорити українською. Усі дивувалися: «Что с тобой случілось?» (сміється)
Особисто я пояснюю це внутрішнім геном, закладеним в людині десь глибоко таємно. Ось він так спрацював. Іншого пояснення в мене немає. Відтоді я почав шліфувати свої знання української мови. Купив словник Грінченка. Скрізь його шукав у букіністів (це, до речі, моя улюблена справа була — ритися в книжках) і не міг знайти. Але мені приснилося, у якому букіністичному магазині я знайду цей словник. І уявляєте: я прийшов — і там він був. Правда, лише один том. Але я був приголомшений! І такі віщі сни мені снилися не раз.
Так от, той словник я просто брав і читав. А інколи виходило так, що на думку спадало якесь слово, а я його не знаю. Лізу в словник і знаходжу це слово. Тоді ще замислювався: звідки воно в мене в пам’яті виринає? А потім, через багато років, я розмовляв з одним молодим чоловіком, який усе життя прожив у Росії і, повернувшись в Україну, опанував українську мову. Він мені сказав дуже цікаву фразу: «Коли я вивчав українську мову, то мені здавалося, що я її не вчив, а згадував». І в мене таке ж саме відчуття було, що я звідкись згадував ці слова!
У цьому сенсі ми ще багато чого не знаємо: як працюють ці закономірності? І саме тому, що вони є, українську мову неможливо здолати, бо вона закладена в генотип. Що б там усякі табачники і колесніченки не робили — таких було вже багато! — але це невмируще.
— Врешті гуманітарій у вас переміг футболіста й слюсаря, і ви вступили на факультет журналістики.
— Так, ще в технікумі я постійно сидів у бібліотеці — навіть хлопці з мене посміювалися. І, очевидно, це спонукало мене до філологізації. Пам’ятаю, в той період на мене справили враження два письменники — Хемінгуей і Солженіцин. Хемінгуей вразив витонченістю своєю прози — я тоді саме активно вивчав англійську. І навіть в армії у мене була така захалявна книжечка англійською мовою, яку я при нагоді читав. (В армії, правда, це було не дуже прийнято. Але оскільки я грав у футбол, то опинявся поза критикою (посміхається). «Старий і море» — це перша книжка, яку я прочитав в оригіналі, і зрозумів, що не тільки поезію не можна вповні перекласти, але й справжню прозу теж.
Друга книжка «Один день Івана Денисовича» Солженіцина вразила мене настільки, що я навіть у 1970 році розшукав письменника, аби розказати про свій захват його роботою.
Великий вплив на мене мала й дружба з моїм товаришем Анатолієм Скрипником, який був дуже начитаний. У нас із ним були такі прогулянки, коли ми замість того, щоб до дівчат бігати, годинами ходили й говорили про літературу. І коли були в армії, щодня писали одне одному листи — як закохані (сміється).
— До речі, про кохання. Ви познайомилися з дружиною, з якою живете вже 41 рік, за цікавих обставин. Розкажіть, будь ласка.
— Справді, була цікава історія. Ми їхали із журналістським гуртком до Закарпаття. Із майбутньою дружиною ми вчилися на одному факультеті, тільки на різних курсах. На пероні мою дружину затримав однокурсник, який до неї тоді залицявся. А їхали ми в загальних вагонах, бо грошей на інші не було. Кожен швиденько забіг, зайняв собі полицю і ліг, щоб більше ніхто не втулився. І я собі зайняв бокову верхню полицю. Вагон набився, і навіть не було де сидіти. І тут заходить вона — мале таке, натхненне. А сісти немає де. Усі її «джентльмени–однокурсники» повідверталися до стінок — ніби й не бачать. Тож я змушений був поступитися місцем. І сам усю ніч до Львова простояв. Так почалося наше знайомство.
— Розкажіть, чим займаються ваші дочки.
— Старша моя дочка — художник, закінчила художню академію, зараз займається книжковим дизайном. А менша закінчила філософський факультет Київського університету імені Шевченка. Між іншим, тоді вже була Києво–Могилянська академія. І як вона вступала, я нічого їй не радив. Коли ж донька обрала університет Шевченка, мені було, правду кажучи, прикро. Тим більше що я знав, що наш факультет — кращий. Вона вступила до Шевченка, а пізніше пояснила мені свій вибір: уяви собі, тату, вчилася я б у «Могилянці», й усі показували на мене пальцем — зрозуміло ж, мовляв, як тут опинилася. І я подумав, що донька мудріша за мене. Але наймудріша серед усіх моя онучка — Меланія.
…Часом, коли я їм щось кажу про себе, вони мені відповідають: «Ну так то ж ти!» Хоч насправді я — теж не святий. У мене був один рік, про який ніде не розказував. Це був перший рік навчання в технікумі — я був картярем: цілий рік програв у карти. Приходили ми з занять, закривали «на стілець» двері в кімнаті, завішували дірочку від ключа, щоб комендантша не вгледіла, і грали в карти — до одуріння! І в результаті після цього року усіх моїх друзів–картярів вигнали за неуспішність, а я на «відмінно» закінчив перший курс. Як я вчився — не знаю. Але це була справжня хвороба.
— Грали на гроші?
— Ні, ніколи. На щиглі. А потім придумали інше — розбивати лобом горіхи. Я навчився, до речі, це робити дуже добре. І лупав ті горіхи тільки так (сміється). Іноді й зараз розбиваю — для хохми, звичайно, — шокую так людей. Але тепер це вже не постійна моя робота.
— В якомусь інтерв’ю ви запевнили, що знаєте, скільки проживете, і цифру називали — 86 років.
— Казав таке. По–перше, я маю міцний рід: мої батьки й діди (ті, що не вмирали примусовою смертю) у більшості жили до 98 років. Генотип гарний. Я його, правда, трохи поламав, бо дуже багато курив до інфаркту — по дві пачки в день.
А якось одна народна цілителька мені навіщувала 86 років життя. Я собі й обрав таку дату — вона мене цілком задовольняє. Не знаю, правда, чи задовольнить вона мене у 86 років. Побачимо.
— А як ви будете святкувати ювілей?
— А ніяк. Утечу на свій хутір — у мене там неполиті помідори стоять, бур’яни вже повиростали — я не був там уже днів десять. Але я вже розумію, дехто знає дорогу і припреться. Хто приїде, того пригощатиму французьким вином і українською горілкою. Це два найкращі світові напої! А сам не питиму зовсім — наступного дня мушу летіти у Берлін.
— Пане В’ячеславе, був у вас складний період, коли ви фактично перебували на межі смерті. Могли б розказати?
— Це справді було так. У мене у 2000 році стався інфаркт. І те, що я вижив, — це просто дивовижа. Я був 7 годин на ногах із тяжким трансмуральним інфарктом — люди думали, що якщо я залишуся живий, то на роботу вже не повернуся.
Думаю, мене врятував мій хутір. У тому місці, де він стоїть, переконаний, якась особлива енергетика, яка просто мене повернула до життя. Бо іншим нічим не можу пояснити.
Усе це сталося уночі, напередодні тестування. А тести готував тільки я, і ніхто не знав, як їх робити. Доробити їх я не встиг і з жахом думав: що ж буде з вступною кампанією? Через тиждень попросив у лікаря комп’ютер. А він мені: «Який комп’ютер, вам у туалет вставати не можна!». Але я його запевнив, що в такому разі буду ще більше нервувати — простіше дозволити попрацювати. І лікар погодився. Отак я одним пальцем набирав, лежачи в реанімації, і встиг зробити ці тести…
Але це був зі мною не один такий випадок. Це сталося на Тайвані, куди мене запросили на конференцію. Там я отруївся місцевою водою у кав’ярні. Причому настільки сильно, що у готельному номері раптово втратив свідомість. Скільки я лежав — не знаю. Але коли очуняв, то згадав, що бачив. А бачив я своє тіло розпластане, я піднявся над ним. І мені було так гарно. Але я подумав: як же я його тут, своє нещасне тіло, залишу — так далеко від дому — і повернувся назад. Якби цього зі мною не було, я б скептично ставився до подібних розповідей. А так я сам пережив подібне.
В’ячеслав Брюховецький — відомий літературознавець, доктор філологічних наук, кандидат педагогічних наук, член Національної комісії у справах ЮНЕСКО. Автор понад 400 публікацій, зокрема 11 книг — «Микола Зеров», «Ліна Костенко», Factum est factum інших. Герой України, нагороджений орденами України, Польщі, Франції, Італії. З 1991 до 2007 року — незмінний президент Києво–Могилянської академії. Нині — її почесний президент.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
