Доля без імені

Ця маленька ошатна книжечка з місткою назвою «Дорога додому» — по суті, єдина згадка про творчий шлях дочки видатного харківського діяча, яка все життя поклала на те, аби відродити пам’ять свого батька. Вже за «незалежних» часів, від початку 1990–х аж до 2008 року, Галина Хоткевич — наймолодша дочка харківського письменника, етнографа і музиканта — щоліта навідувалась до Харкова з далекої Франції, де півстоліття прожила у вимушеній еміграції. Майже інкогніто мешкала спочатку в маленькій кімнатці «для приїжджих» у відділку місцевого Руху, ходила вулицями рідного міста, згадувала дитинство і юність. Скромна, ввічлива жінка, чия життєва вдача завжди навертала на думку про гірку долю її батька — чуйного, талановитого митця, що до останнього подиху віддано працював на теренах української культури. Нині вже мало хто знає, що у 1930–х роках садиба Гната Хоткевича у селищі Високому, що під Харковом, була, по суті, неофіційним культурним центром, куди з усієї України приїздили науковці, літератори, музиканти. Саме тут її господар навчав «харківської» школи гри на бандурі учасників Полтавської капели бандуристів і студентів з Музично–драматичного інституту. Саме звідси Хоткевича й забрали вранці 23 лютого 1938 року оперуповноважені НКВС. Невдовзі він був розстріляний за «участь у контрреволюційній організації».

Подальша містика подій, що траплялися за життя з героїнею книжки, воістину вражає. У спогадах про Галину Хоткевич, які увійшли до збірки «Дорога додому», на цьому чомусь не акцентується, утім саме фатум, як звірялася свого часу сама Галина Гнатівна авторові сих рядків, що тяжів над родиною автора «Камінної душі», визначав її життєвий шлях. Так, наприклад, дата іспиту з музики, який вона успішно склала вже у Києві, куди втекла родина «ворога народу», був призначений на 21 червня 1941року. Того дня харківські біженці ночували у Григорія Кочура на Подолі в його однокімнатній квартирі. А на ранок, як знати, оголосили війну, і перші німецькі бомби впали саме на Поділ.

Так само незбагненно зник архів Хоткевича, з яким його родина у 1942 році опинилася спочатку у Львові, а потім — через Польщу і Угорщину — у Німеччині, де 13–річна Галина загубила маму. У тамтешньому табірному карантині, через хворих на сухоти, були знищені речі новоприбулих. Згоріло все — книжки, листи, бандури... Вже після війни нашій героїні таємно передали записку від мами, яка з її братом Богданом перебувала у таборах Чехії та Австрії і звідки через полювання на втікачів з Радянського Союзу загонів СМЕРШ переїхала до Словаччини. Утім через чергову фатальність (хтось виказав утікачів) і мама, і брат таки потрапили на радянську каторгу.

Знову фатум заявив про себе вже наприкінці 1950–х, коли, відбувши десятилітній реченець, жінка письменника зустрілася зі своїм сином — спочатку в Києві, а потім у Львові, де їм допоміг професор Лазаренко, колишній ректор університету з Харкова, який опікувався родиною ще під час війни. Дружині Хоткевича було запропоновано посаду «збирача каміння» на Гуцульщині, у Франкових місцях. А Богдан Хоткевич, який під час війни вступив до до лав німецького війська і якого в Україну разом з іншими полоненими у 1946 році привезли у залізній клітці, раптово зник. Працювати після радянських таборів не хотів, мовляв, напрацювався, написав сценарій «Кам’яної душі» свого батька, хотів було вступити до інституту, але несподівано розчинився у повоєнному житті Радянської України.

Чимало зниклих для історії постатей і доль бачимо також у цій книжці, де фото чомусь не підписані, хоч зображені на них видатні, часом навіть легендарні, харків’яни нашої доби. Але журитися навіть із цього приводу не варто, якщо згадати заповіт героїні «Дороги додому». «Дарую вам усім ППП — постійні позитивні подумки!» — завжди гукала Галина Хоткевич у листах до своїх любих харків’ян. Сама вона ніколи не занепадала духом, вважаючи за щастя можливість ще раз приїхати в Україну, хай хоч якою «видо­зміненою» вона щоразу являлась їй у рідному місті. Хоч насправді тут мало що мінялося, хіба що споконвічне «квартирне питання» впливало на громадський вираз обличчя. Так, під час реєстрації родинного маєтку під музей–садибу імені Хоткевича число тамтешніх мешканців несподівано виросло у десятки разів, оскільки влада нібито збиралася розселяти зайд в окремі будинки.

Хай там як, але зробила Галина Хоткевич чимало. Перевидала заборонені твори свого батька і заснувала Фонд національно–культурних ініціатив імені Гната Хоткевича. Відновила пам’ять про митця у карпатському селі Криворівня, де він прожив кілька років, та ініціювала заснування Міжнародного конкурсу виконавців на українських народних інструментах, повернувши Харкову звання кобзарської столиці. Ну і завершила, нарешті, своє власне повернення додому.