Степан Хмара: Приймаючи закон про мови, «Регіони» показали, як проводитимуть вибори

Яким чином сприймати демонстрації на захист української мови — як точку кипіння, після якої почнеться мобілізація народних мас супроти знахабнілої владної верхівки, чи лише як один із етапів «підігріву» народного гніву? Народний депутат кількох скликань, багаторічний в’язень радянських тюрем Степан Хмара вважає: революція рано чи пізно буде. І ті, що вгорі, так чи інакше дограються.

Утім у Хмари є закиди не лише на адресу влади — він має запитання й до опозиції. Після того, як законопроект про засади мовної політики пройшов перше читання, опозиція божилася: ляже кістьми, аби не допустити ухвалення в остаточній редакції. Але масштаб «красоти ігри» опозиціонери недооцінили, кістьми не лягли. На відчайдушні кроки — кинутися в президію, спробувати себе в голодуванні — спромоглися одиниці. Випробовуючи міцність лобів на одних граблях, опозиція наступає й на інші. Наступні вибори — нагода змінити владу. Але узгодження списків і кандидатів відбувається таким чином, що нинішня влада може залишитися на насидженому місці. Хоча шанс — він є завжди.

«У парламенті працює зграйка шахраїв і злодіїв»

— Степане Ільковичу, як ви сприйняли «розвод котенят» навколо закону про мови, який Партія регіонів влаштувала у Верховній Раді?

— Я б не називав «Регіони» партією. Це зграйка бандитів і шахраїв.

Але я хочу зробити закид і депутатам від опозиції. Опозиція постала нікчемною і безініціативною. А декому взагалі незрозуміло: навіщо боротися за єдину державну мову?.. Із досвіду депутатства у кількох скликаннях Верховної Ради скажу: я знаю, як можна зривати засідання парламенту. Сумніваюся, що цього не знають нинішні депутати. У цьому випадку конче треба було йти на зрив! Я не вірю в те, що це голосування могли провести потайки. Інформація просочується між фракціями. Не може бути такого, щоб хтось не міг рознюхати ініціативу, яка готувалася у сесійній залі. Опозиція ж показала під час голосування повну неспроможність.

У Верховній Раді майже весь час діє недемократична більшість. Спочатку це були комуністи, тепер — зграя жуликів і злодіїв. У свій час ми, депутати меншості, знали, як треба діяти, й попереджали: «Якщо ви проводите цей закон — ми підемо на крайні засоби». Ми були готові до відчайдушного опору, в тому числі до непарламентських, як кажуть, методів... Тодішня більшість — і комуністична, і посткомуністична — навіть боялася такі відверто антидержавні проекти виносити на засідання. Бо ми були справжніми, нами керували щирі бажання, ми були безкорисливими.

Нинішня ж опозиція безсила, тому ці бандюгани виробляють, що хочуть. Звичайно, те все незаконно! Як незаконна і сама Верховна Рада. Незаконна бодай через те, що вона сама продовжила термін свого існування на півтора року — до речі, в цьому депутатам більшості допомогла й опозиція (термін депутатських повноважень після повернення до Конституції 1996 року зменшився до 4 років, однак ВР внесла зміни до Основного закону, залишивши собі каденцію взірця політреформи–2004, — до 5 років. — Авт.). Мусимо сподіватися тільки на зміну влади. Треба все скасовувати — і «харківські угоди», і багато інших законів.

— Після прийняття закону про мови в центрі Києва триває хай наразі й нечисленна, але доволі заряджена акція протесту. Натомість донедавна суспільство досить сонно сприймало витівки влади. Чи близько до «Майдану»?

— Це процес. Ситуація наростає, як у закритому паровому котлі. Пару треба або випустити — або котел розірве. Невдоволення посилюється по всіх напрямах. Це приведе до логічного завершення — усунення влади. Рано чи пізно це відбудеться. Інакше й не може бути. Революція схожа на лавину. Навіть незначний, на перший погляд, рух може започаткувати потужні зміни.

«Якби виборча система була справедливою, в парламенті було б багато гідних людей»

— Чи мають українці вибір на цих виборах? Уже вибирали і тих, й інших...

— У суспільстві завжди є з кого вибирати. Чи це відбудеться — покаже час. Хочу сказати, що в нас просто бандитська, шахрайська виборча система, яка не дає народові повної можливості втілити своє право єдиного джерела влади в Україні. Тобто не створює умов для вибору влади. Партійні списки — закриті. Ця пропорційна система створює можливість для корупції. Коли треба показувати своїх представників у мажоритарних округах, то люди можуть відштовхнути корупціонера. А в списку корупціонерові легше сховатися.

Тому я покладаю сподівання на мажоритарну систему. Бо люди принаймні знають, за кого вони голосують і від кого потім можна вимагати результату. Ще за радянських часів в округах вдалося обрати низку порядних людей, і ми, будучи в меншості, спромоглися у Верховній Раді зробити багато доброго, заклали підвалини держави.

Хоча сьогодні кандидатів в округах, на жаль, хочуть висувати за вказівкою згори. Тому й беруться «тушки».

Якби правова та ви­борча системи були справедливими, то, дійсно, в суспільстві знайшлося б достатньо порядних, нормальних людей, які були б гідні представляти народ у парламенті.

На жаль, опозиція ганебно вчинила, коли проголосувала за виборчий закон, і взяла на себе частку відповідальності за цей акт. Партія регіонів та її сателіти ухвалили б цей документ і без опозиції... Опозиціонери казали, що вони ніби покращують виборчі правила. Це все дурниці! Вибори будуть над­звичайно важкими і брудними. Без потужного суспільного тиску вони не зможуть дати добрих наслідків. Лише сила громади може зупинити цю антиукраїнську банду. Якщо не буде опору, то повториться історія з законом про мови. Так само вони будуть поводитися і під час виборів, застосовуючи всі бандитські методи!

— Яким чином на ­майбутніх парламентських виборах позначиться ув’язнення опозиціонерів — Юлії Тимошенко та Юрія Луценка?

— Відносно Луценка, то я скажу: це просто абсурд! Не буду оцінювати, яким він був міністром. Його ув’язнили на рівному місці. Це чиста розправа, починаючи з рішення про його затримання.

З Юлією Володимирівною складніше. Не хочу обговорювати дії Юлії Володимирівни, бо вона зараз перебуває в ув’язненні, має проблеми зі здоров’ям... Але в багатьох випадках вона сама винна, що і вона, і політична ситуація в Україні опинилися в нинішньому стані. Юлія Тимошенко сама загнала себе у кут. Якби вона не наробила стільки прикрих помилок, то нині перебувала б у інших місцях, і партія б не розвалювалася. Ще в 2005 році я попереджав її, що не треба брати у свою команду всіляке сміття, кучмістів — кого там тільки не було! Протестуючи проти цього, я вийшов і з партії, і з фракції. Мав рацію: як бачимо, половина людей уже покинули БЮТ, перебігши до Януковича. А «газові» угоди?! Можна було б пробачити, якби то був примус. Вона могла чесно сказати: була змушена ініціювати угоди під тиском — і була б інша ситуація, ми могли б сподіватися на міжнародну підтримку, звернулися б до суду. А вони приїхали із Москви і кричали всі разом: «Перемога!» Команда Юлії Володимирівни зробила їй ведмежу послугу, вихваляючи ці угоди. Принаймні постфактум треба було визнати, що то був тиск. Ці люди й досі не хочуть визнати, що «газові» угоди загнали Україну в кут. Ці контракти неможливо виконати, не ставши рабом.

Але, звісно, в обох справах є елемент політичного підтексту. Однозначно! Як це вплине на вибори? Суспільство мусить зрозуміти, що це тривожний сигнал. І для суспільства загалом, і для окремого громадянина.

Треба робити все, аби не дати «регiоналам» можливості залишатися при владі. Ініціатива має йти не тільки від партій, а й від громадськості. Треба готуватися до серйозного спротиву, в тому випадку, якщо ті підуть на крайні заходи, на брутальні махінації. Я не виключаю навіть революційного шляху.

«В Україні нема повноцінних партій»

— Наскільки відчутним буде опір об’єднаної опозиції, до якої увійшла низка антивладних партій?

— Об’єдналася лише частина сектору опозиції, і то не найбільш радикальна. Значний опозиційний пласт залишився поза межами цього об’єднання.

— Чому так сталося?

— Важко сказати, бо я не учасник процесу. Мені видається, що на перший план вийшли партійно–групові інтереси. Від початку концептуальний підхід мав бути іншим: якщо вже домовляєтеся про участь у виборах, то визначайте найдостойніші кандидатури. І які громадськість вважає найбільш гідними.

— Виглядає так, що, незважаючи на тривалі переговори, у мажоритарних округах балотуватиметься по кілька опозиційних кандидатів.

— Через те я й кажу: перед тією загрозою, яка нависла над Україною, треба підбирати людей не за партійною ознакою, а за моральними якостями. Бо порядна людина ніколи не піде на підлість. Тому треба приглядатися і до людей із менших партій, у яких нема шансів пройти у парламент, і до позапартійних. Опозиція мала запрошувати високопорядних і кваліфікованих людей. На жаль, цього нема.

— Чи будуть майбутні вибори ідеологічні, чи знову відбуватиметься змагання проектів?

— На жаль, партії в нас здебiльшого не мають чітко вираженої ідеології. Їхні програми — декларативні, розмиті. Це мішанина різних ідеологій і концепцій — політичних, економічних, соціальних. Нема повноцінних партій, якщо делікатно казати. До цього спричинилася і пропорційна система виборів.

Крім ідеології, нема відповідального та стійкого кадрового наповнення. Від самого початку партії мусять дбати про чистоту організаційних рядів. Виграє той, хто гуртуватиме довкола себе високопорядних людей.