Художниця Іванка Нижник–Винників, від дня народження якої минулої неділі виповнилося 100 років, навчалася поруч із Марком Шагалом і працювала пліч–о–пліч із Пабло Пікассо. Але найбільше її доля переплелася з долею визначного українського митця, політика й державного діяча Володимира Винниченка, хоча вони так і не встигли зустрітися.
Згадуючи своє перебування в Парижі, пані Йоанна розповідала авторові цих рядків, що їй неодноразово радили шукати письменника, котрий у той час так само мешкав на еміграції у Франції. Одного дня вона натрапила на некролог. Це було в 1952 році. Тоді художниця наважилася написати вдові Володимира Кириловича в «Закуток» — садибу Винниченків у містечку Мужен на півдні Франції, за кілька кілометрів від фестивального Канна. Іванка отримала запрошення від пані Розалії й побувала в цій мальовничій частині Провансу. Через п’ять років вона оселилася недалеко від Мужена, а в «Закуток» переїхала перед смертю Розалії Винниченко в 1959 році. Іванка виконала заповіт вдови і викупила цей маєток, борги за який Винниченки до кінця так і не сплатили. Останні два тижні життя Розалії Винниченко Іванка Нижник–Винників провела з нею, ставши хранителькою спадщини видатного українського діяча та його дружини.
Саме Іванка Нижник–Винників стала першою упорядницею архівів Винниченка — письменника, драматурга, керівника українського уряду часів УНР, які пізніше відправила шістьома чи сімома великими скринями до Колумбійського університету США. Це унікальна база листів, статей, творів, фотографій.
Були серед тих фото й нудистські — адже Винниченки були не лише вегетаріанцями, а й сповідували натуризм, нудизм. Однак ці знімки до США не доїхали. Як розповіла художниця, на пораду професора Володимира Кубійовича ті фото «голяса» були спалені на подвір’ї «Закутка».
У 1961 році до «Закутка» переїхав ще один український художник — Юрій Кульчицький. Випускник Краківської академії мистецтв, родом з–під Дрогобича. Він прожив з Іванкою Нижник–Винників понад 30 років.
Іванка Нижник–Винників народилася 8 липня 1912 року у Львові. У сімнадцятирічному віці вступила до малярської школи Олекси Новаківського, створеної зусиллями митрополита Андрея Шептицького, і була там, як згадує в спогадах, єдиною дівчиною. Іванна була одним з ініціаторів створення Товариства прихильників мистецтва, яке допомогло школі Новаківського не лише вижити, а й придбати для керівника школи «відпочинковий дім» у Карпатах — у теперішній частині Яремча, Дорі. Про це пані Йоанна розповіла мені в далекому 1992 році, коли в складі парламентської делегації ми з Володимиром Панченком уперше завітали у знаменитий «Закуток».
У 1930–х роках Іванка Нижник–Винників почала активно виставляти свої твори на різних виставках, у 1938–му стала членом Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ). У міжвоєнний період, незважаючи на ворожість тодішньої польської влади до проявів українського національного життя, у Львові й багатьох містах та містечках Галичини українське культурне життя не зачахало. Як згадувала художниця, до них додому часто приходила мистецька молодь. Неодноразово бував і трохи старший від неї поет Богдан–Ігор Антонич. Пізніше деякі свої килими–гобелени вона творила за мотивами його поезії: килим «Кличу» — за мотивом вірша «Дві глави з літургії кохання», а в назві килима «Цей цар — це я» — перегук з рядками вірша «Підсвідомість»:
Цей цар — це я, палац — душа моя,
Бунт — сон, раби — мої померлі мрії.
У 1942 році Іванка Нижник–Винників, як потім виявилося, назавжди покинула Україну. Спочатку потрапила до табору переміщених осіб, а в 1946–му переїхала до однієї зі столиць світового мистецтва — Парижа.
Пізніше мисткиня довідається про трагічну долю своїх картин, залишених у Львові. Вони, як і твори інших художників, були спалені новою владою, яка свою московську «культуру» принесла на багнетах і впроваджувала кулею та репресіями.
Початок нашого з Володимиром Панченком знайомства з пані Іванкою та Юрієм Кульчицьким у «Закутку» був напрочуд вдалим. Незважаючи на те, що їм було вже по вісімдесят і їхнє здоров’я похитнулося, зустріли вони нас приязно, навіть із трепетом. Ми з Панченком мали рекомендацію професора Сорбонни, теж дрогобичанина Володимира Косика, лист голови Комітету Верховної Ради з питань культури Леся Танюка, а також подяку тодішнього Голови парламенту Івана Плюща на офіційному бланку.
Пані Йоанна тоді вже дуже погано бачила. Торкнувшись пальцями зображення тризуба на цупкому бланку державної подяки, вона запитала: «Що тут?» — «Тут символ», — відповів їй із наголосом на останньому складі Кульчицький.
У розмові жінка не стримувала емоцій, казала, що ще рік тому вони й не сподівалися на постання незалежної України, і наш приїзд для них — велике свято. «П’ятдесят літ я не плакала. Душа моя плакала, очі — ні. А я плачу тепер, я плачу перед вами і не встидаюсь того. Ви колосальну радість мені справили сьогодні», — цитує Володимир Панченко Іванку Нижник–Винників у книжці «Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості».
Саме тоді Україні було подаровано робочий кабінет Винниченка: книжкову шафу, два письмові столи, крісло, друкарську машинку «Мерседес», годинник, а також мішечок із дрібкою української землі, яку він возив із собою. За допомогою українських дипломатів Олександра Сліпченка й Олександра Дем’янюка ми спакували ці безцінні меморіальні речі, завантажили на мікроавтобус і відвезли до Марселя. Корабель «Шота Руставелі», який за кілька годин відпливав до Одеси, в особі капітана Юрія Михневича прийняв першу культурну спадщину, яка поверталася в Україну з часу проголошення незалежності. З цієї нагоди на кораблі напередодні вперше підняли державний прапор України.
Винниченкову експозицію було відкрито 1 грудня 1992 року в Кіровоградському краєзнавчому музеї. В моєму архіві зберігся акт прийому меморіальних речей письменника і державного діяча — загалом 20 одиниць.
Під час нашої першої зустрічі і довгих розмов виявилося, що Іванка та Юрій не проти віддати в дар Україні і свої твори та приватні бібліотеки. Крім цього, вони хотіли передати в Україну колекцію графічних робіт відомої у Франції української художниці Софії Левицької, яка померла в Парижі 1937 року.
Драматичною є подальша історія. Наше друге відрядження випало на католицьке Різдво 1992 року. В «Закутку» ми застали тільки Юрія Кульчицького, який повільно згасав. А Іванка Нижник–Винників лежала в каннській лікарні після складної операції.
Незважаючи на свій стан, вони почергово підписали заповіт (а ми возили його між Муженом і Каннами). В заповіті, зокрема, було сказано: «Бажаємо у згоді одне з одним, будучи при здоровому розумі, подарувати Українській державі всі наші твори, які ми маємо (графічні, малярські, емалеві, керамічні, килими, коляжі, ляльки в українських строях)». Під заповітом стоїть дата — 26 грудня 1992 року. Бажання передати свої твори і графіку Левицької митці підтвердили і в листі на ім’я голови парламентського Комітету Танюка. На прохання пана Кульчицького ми посортували всі твори перед можливим перевезенням їх в Україну. Та, як виявилося, то була марна робота.
З огляду на Різдво жодна нотаріальна контора не працювала, а ми ж змушені були повертатися в Україну. Іванка Нижник–Винників померла 9 січня 1993 року, а Юрій Кульчицький відійшов у засвіти 25 січня. Чиновники новоствореної Комісії з питань повернення культурних цінностей в Україну і тодішній апарат Кабінету Міністрів намагалися завадити нашому новому відрядженню. Розпорядження на поїздку тодішній Прем’єр–міністр Леонід Кучма підписав 25 січня, у день смерті останнього з двох муженських «могіканів», але й це не допомогло одержати фінансування. Тож заповіт, складений не у відповідності із французьким законодавством (треба було, щоб кожен написав окремий заповіт, а не один із двома підписами), мав тільки моральну силу. Творчий спадок пані Йоанни та пана Кульчицького згодом перевезли в Україну, але частково і в розпорошеному вигляді.
Пані Іванка мріяла знайти останній притулок в Україні. Перевезти свій прах на Батьківщину вона заповіла другові й сусіду, французу Люсьєну Борня. Цей благородний лісоруб–провансалець беріг пам’ять про українців, з якими його звела доля, до останніх днів життя. А помер через день після свого 90–річчя 8 лютого ц. р.
Прах Іванки Нижник–Винників випало привезти в Україну мені. Це було в 1993 році. Я передав прах представникам Національного музею у Львові. Таким чином львів’янка повернулася на свою рідну землю і похована на Янівському цвинтарі.
Іванка Нижник–Винників не боялася експериментувати. Ще до переїзду в Мужен Йоанна опановувала мистецтво кераміки в одному ательє з Марком Шагалом, який так і не зумів осягнути секретів цієї творчості, але вельми цікавився роботами Нижник–Винників. Вони з Юрієм Кульчицьким стали відомими у Провансі керамістами.
Пізніше Іванка познайомилася з Пабло Пікассо, якого характеризувала так: «Пікассо — то був чорт, він мав якусь магнетичну силу».
Знаменитий іспанський митець теж мав маєток у Мужені і часто там працював. Іванка Нижник–Винників бувала в Пікассо в гостях і навіть випалювала в його майстерні свої керамічні твори. Як зазначила Христина Береговська у своїй статті про неї, «Пікассо був вражений тріадою гуцульських кольорів (жовтого, зеленого і коричневого) та стилізованим народним примітивним українським малюнком, з яким він ознайомився через керамічні твори української художниці».
Українська письменниця з Бразилії Віра Вовк писала, що Іванка Нижник–Винників «належить до племени тих людей, яким мистецтво стало літургією, які моляться своїм творчим дійством. Таким мистцям зайві всякі похвальні фіміями, бо вони осяяні глибинним сонцем своєї душі».
У мерії Мужена, в залі одружень, зберігаються її нашивні килими–гобелени, зокрема твір «Вершники щастя»). Відділ культури мерії у відповіді на запит з України підтвердив, що килими Іванки Нижник–Винників виставлені там на постійній основі.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
