«До корови треба ставитися, як до фабрики»

Уявити подвір’я українського селянина без корови донедавна було просто неможливо. Навіть у радянські часи, коли так звані дрібновласницькі інтереси геть не схвалювалися тодішньою владою, родина колгоспника тримала у своїй господарці й корівчину, і поросят із птицею. Розвал колгоспів спричинив бум у молочній галузі — головне молоко стали виробляти господарства селян–одноосібників. Але непродумана цінова політика переробників звела нанівець селянський запал і спричинила масове вирізання худоби. Як наслідок — сьогодні у селах стало немодно мати корову–годувальницю. Особливо серед молодих сімей, які бачать невдячність важкої праці, шукають інші джерела заробітку.

«Ми могли б мати революцію в галузі»

Ті часи, коли під ніж йшло молочне стадо, на Волині згадують як чорні дні. За рік поголів’я зменшувалося на 15 тисяч голів, а кілька років тому ця цифра сягнула критичної позначки — 20 тисяч. І ось нині, фактично вперше за 20 років, область має приріст стада плюс 3 тисячі голів ВРХ і 1500 корів. Ніби не такі вже й великі цифри, але сам факт подолання негативної тенденції не може не радувати. Приріст цей, зрозуміло, не впав iз неба. За ним стоїть цілеспрямована робота обласної та районних влад, спрямована на вироблення механізму заохочення одноосібників утримувати три і більше корови та годувати бичків. Не чекаючи кардинальних кроків зверху, волиняни вирішили самотужки спробувати максимально підтримати одноосібників та розвивати родинні ферми. Бо ніхто й ніколи в державі не займався ними як належить.

«Підтримуючи по максимуму ці ферми, переконаний, що в такий спосіб ми зможемо народити той самий середній клас на селі. Бо саме господар, який вирощує три і більше корови, є середняком, тобто це вже людина небідна. І він, а не той, хто торгує самогоном чи має свій магазин, повинен бути головною фігурою у формуванні цього соціального прошарку на сільській території, — вважає заступник голови Волинської облдержадміністрації Віталій Карп’юк, який відповідає за агропромисловий комплекс регіону і з ініціативи якого розпочато в області реалізацію кількох програм на підтримку одноосібників. — Ми два роки активно працюємо за програмою розвитку особистих селянських господарств і вже відчуваємо перші вагомі результати. Торік в області діяло 800 родинних ферм, а цього року вже маємо 2500. Роздали безкоштовно 500 доїльних апаратів і до кінця цього року, думаю, ще 300 додамо. Згодом плануємо повністю забезпечити всіх. Завезли по машині безкоштовного жому, у поліських чорнобильських районах на кожну господарку видали по півтори тонни комбікорму. Як могли, так підтримували людей, які нам повірили».

Програмою підтримки родинних ферм передбачено також фінансову допомогу. Хоч і скромну, однак ліпше щось, ніж нічого. Господарі, які тримають по три і більше корови, з обласного бюджету отримали компенсацію по 100 гривень на одну корову. Районні бюджети теж передбачили для цього кошти. Так, у Любешівському районі кожен власник ферми отримав ще по 500 гривень на корову. Процедуру отримання коштів спростили до мінімуму. І результати в районі не забарилися. Ще одна волинська програма розвитку м’ясного скотарства теж дає свої результати.

Щоб зберегти молочних телят від вирізання, селянам стали доплачувати по 10 гривень за кілограм ваги теляти. 2 тисячі телят у такий спосіб вдалося вберегти від вирізання. Волинський стандарт, до якого прагнуть, — щоб на одну молочну корову припадало по 4 «м’ясних» голови. До речі, на Волині вже давно виведено місцеву м’ясну породу — волинську, яку вирощують господарства області. І програма розвитку тваринництва є сьогодні в краї найпріоритетнішою. «Переконаний: якби у державному бюджеті заклали по 1000 гривень на одну корову чи бичка, у нас би була революція в тваринництві! Ми мали б удосталь свого і молока, і м’яса. А так тільки цього року ввезли з Польщі 120 тисяч тонн м’яса», — каже Віталій Карп’юк.

Їздимо на «мерседесах», а радіємо козі

Наступним кроком, без якого нарощування поголів’я є неможливим, волиняни вважають селекційно–племінну роботу, яка за останні десятиліття геть була занедбана.

«Серце кров’ю обливається, коли їдеш і бачиш наших корівок: маленьких, занедбаних, непродуктивних. Питаєш у хазяйки: «Скільки молока вона дає?» — «Добра корівчина. По три літри за раз дає. 9–10 літрів на день виходить». І просто шкода наших людей, їхньої важкої праці, які працюють тяжко на це «велике», в їхньому розумінні, молоко. Переїжджаєш наш кордон у Польщу, а там корови «як лялі» — великі, вгодовані, породисті. Не корови, а цілі фабрики молока. Парадоксально, чи не так? На машинах всі їздять імпортних, буси, «мерседеси», чого тільки не побачиш на наших дорогах. А селянин тішиться коровою–козою. Треба зламати ці стереотипи. До корови треба ставитися, як до фабрики, вона має бути фабрикою молока. Для цього в області вже два роки діє програма підтримки селекційно–племінної роботи, спрямована на поліпшення генетичного потенціалу худоби. Всіляко заохочуємо селян купувати якісних корів і користуватися штучним заплідненням. Для цього закуповуємо високоякісну імпортну сперму, співпрацюємо з німецькими фахівцями із землі Тюрінгія, — розповідає Віталій Карп’юк. — Закупили вже 40 тисяч доз такої сперми з їхніх каталогів. І вже маємо навіть своїх телят цих порід у багатьох господарствах. Сподіваємося за кілька років оновити волинське стадо і на кожну сільську раду відкрити пункти штучного запліднення корів. Щоб селяни охочіше вели своїх корівок на ці пункти, повністю компенсуємо вартість штучного запліднення (зараз це коштує 100 гривень). В Україні цього ніхто не робить. Відшкодовуємо ці витрати не лише одноосібникам, а й фермерам і великотоварним господарствам. Наступний етап: щоб утримувати три і більше корови, селянин має накосити сіна, заготувати корми. Без своєї техніки зробити це нелегко. Значить треба допомогти йому купити свій трактор чи ще якусь техніку. Цю проблему вирішили через кредитування, але без участі банків, а через кошти фонду програми «Власний дім». Бо з банками були певні проблеми. Тепер господар за дві години може оформити кредит на придбання трактора, а відсотки за нього погашаються за кошти обласного бюджету. З грудня минулого року, коли почала діяти ця програма, 72 людей уже купили собі трактори. Взагалі, волиняни добре забезпечені технікою. Є села, що мають по 100—120 тракторів, а всього в області їх майже 80 тисяч. Ще одна проблема, яка ніколи не вирішувалася, а тільки заговорювалася — створення громадських пасовищ. Ця робота теж ведеться. Будуються в області овочесховища, дотується з обласного бюджету вирощування жита. Всі наші програми показали свою ефективність. І якби в держбюджеті закладали відповідні кошти на них — був би потужний сплеск у галузі».

Волинь отримала 8 мільйонів гривень на підтримку м’ясного скотарства. Сума достойна. Але отримали її на другий день після візиту Миколи Азарова. Тепер аграрії жартують: може, вищим посадовим особам треба частіше приїздити в регіони? Чекають селяни, що і в Києві законотворці зрозуміють, що не може людина, яка живе на землі, бути безробітною. Їй треба допомогти лише ефективно господарювати. Чекають, що родинні ферми отримають свій офіційний статус, а ті, хто в них працює, матиме гідне пенсійне забезпечення, і робота ця зараховуватиметься в трудовий стаж. Чекають врегулювання ситуації із податком на доходи з фізичних осіб, який селяни платять, не отримуючи при цьому офіційної зарплати. Чекають пільг для споживчої кооперації, щоб вона могла на рівних конкурувати з приватниками в галузі заготівлі м’яса і молока. Сьогодні область має 125 тисяч корів, і це один з найкращих показників у державі. М’ясне поголів’я станом на червень становило 15,1 тисячi, що є найкращим показником в Україні. Тому досвід волинян у цій царині вивчають аграрії інших областей. У волинському селі створюються умови для того, щоб будь–яка сільська людина, навіть бідна, але яка має бажання працювати, могла стати господарем, тобто придбати кілька корів, купити трактора, збудувати власний дім. Бо за такими людьми — майбутнє нашого села.