Московські «книгофоби»

Здавалося б, Росія вже нічим не може здивувати у своїй «братерській любові» до України. Але українофобське джерело північних сусідів, схоже, не всохне ніколи. Черговим доказом цього стала нещодавно оприлюднена інформація: у Російській Федерації за зберігання чи розповсюдження книжок про Голодомор 1932—33 років, архіви НКВС, український визвольний рух та український націоналізм можна отримати тюремний термін. Перелік заборонених творів розміщено на сайті Міністерства юстиції Росії у так званому «Федеральному списку екстремістських матеріалів» — він доступний будь–якому користувачу інтернету. У чому, власне, «УМ» і переконалася.

Іменем Міщанського суду

Загалом у списку забороненої літератури значиться 1272 найменування: це не тільки книги, а й інтернет–публікації, відеоматеріали, газети й навіть листівки. Більшість із них мають радикально ісламістський або антисемітський зміст. Стосуються, зокрема, «расової гігієни», «світової змови проти Росії», закликів до національно–визвольного руху на Кавказі та антипутінських заколотів; чимало є й сектантської літератури. Видання заборонено за рішенням російських судів.

У цьому «товаристві» опинилися й українські книги: книжка Руслана Частія про Степана Бандеру (причому прізвище провідника ОУН написане з помилкою — «Бендера»); твори Віктора Рога «Молодь i нацiоналiзм»; Юрія Шаповала, Володимира Пристайка, Вадима Золотарьова — «ЧК–ГПУ–НКВД в Українi: особи, факти, документи»; видання УНА–УНСО 16–річної давнини «Хай ненавидять, аби любили».

До заборонених потрапила і ціла серія історичних дослі­джень авторитетних українських науковців про Голодомор в Україні. Так, до «заґратованих» книг віднесли дослідження відомого українського правознавця й дипломата, професора Могилянки Володимира Василенка «Голодомор 1932—33 років в Україні як злочин геноциду: правова оцінка»; видання Василя Марочка (прізвище науковця теж росіяни не спромоглися вказати без помилки) «Геноцид українцiв. Серiя: Голодомори 1932—1933. Голодомор».

У список також внесли матеріали кримінальної справи №475, яку слухали у 2009 році в Апеляційному суді Києва, за фактом загибелі майже чоти­рьох мільйонів українців від голоду. Матеріали справи містять сотні свідчень очевидців про насильницьку колективізацію, вилучення харчів, людожерство і розстріли мирних громадян працівниками НКВС.

На всі ці видання наклав заборону один і той самий Міщанський районний суд Москви в один день — 1 грудня минулого року. За виробництво чи поширення такої «екстремістської літератури», згідно з адміністративним кодексом Росії, порушникові загрожує як мінімум штраф або 15 діб ув’язнення. При цьому справу можна кваліфікувати й за статтями Кримінального кодексу, який передбачає значно серйозніші покарання за «публічні заклики до екстремізму».

«Це міжнародний скандал»

Навіть у Росії далеко не всі зрозуміли місцеву цензуру. Зокрема російський історик, директор фонду «Історична пам’ять» Олександр Дюков, який багато років вивчає діяльність ОУН та УПА. Цей пан відомий читачам «УМ» за розглядом судового позову Наталії Вітренко щодо указу Президента Ющенка про вшанування борців за волю України — Дюкова «відрядили» з Москви, аби він свідчив на користь прогресивних соціалістів, а він натомість досить об’єктивно як на російського історика оцінив діяльність «бандерівців». Щодо заборони українських книжок Олександр Дюков зазначив у своєму блозі: «Наша судова система на порожньому місці спровокувала міжнародний скандал, (...) включивши не зрозуміло на яких підставах до федерального списку українські книги, присвячені радянським репресіям та голоду в Україні... Оголошення таких книг «екстремістськими» — абсолютна дурість і абсолютне свавілля, яке погіршує можливість російських істориків обґрунтовувати закордонним колегам свою позицію щодо голоду 1930–х років».

«Значно гірше було у XVIII ст., коли в Московії на площі палили українські книжки»

В Україні інформацію про заборону нашої літератури експерти сприйняли із прогнозованим обуренням — адже книжки дуже фахові й написані мовою фактів, але водночас і... з розумінням. Мовляв, Росія й досі сприймає історію СРСР як частину власної політики і панічно боїться історичної правди; ще надто багато закритої інформації міститься у тамтешніх архівах.

«Зараз російські діячі часто говорять про неприпустимість переписування історії, — коментує «УМ» «чорний список» українських книжок історик і політолог Олександр Палій. — Росія сподівається, що, одного разу сфальсифікувавши історію, назавжди залишить її такою. Але «замести сліди» вже не виходить, особливо за кордонами Росії. А подібна заборона лише свідчить, що історичних аргументів у Росії обмаль. У питаннях універсальної вселюдської правди імперські позиції Росії є дуже слабкими і вразливими».

«Правда полягає в тому, що СРСР був найкривавішою у світі імперією. І, власне, під тягарем цих злочинів вона й розвалилася, — каже Палій. — Намагатися приховати ці факти в інформаційному столітті — марна справа, хоча російський суд думає інакше. До речі, значно гірше було в XVII—XVIII століттях, коли в Московії на площі палили українські книжки. На щастя, зараз це не пройде».

За словами Палія, нинішня «партія» заборонених книжок у Росії — далеко не остання, та й не перша. І Міщанський суд насправді робить певну рекламу працям наших істориків.

Хоча формальна можливість виключити українські книжки з федерального списку заборони є (для цього автори мусять оскаржити рішення суду й довести відсутність екстремістських проявів у своїх творах), експерт не бачить у цьому доцільності. «Російський суд нікого знеславити не може, бо він сам знеславлений. Немає там незалежного правосуддя, — заявляє Олександр Палій. — Невже російський суд розбирається в науці, історії? Ні, він просто відштовхується від державних інтересів Росії, як сам їх розуміє, намагаючись приховати правду. Боротися з цим нашим історикам треба, не подаючи до суду, а пишучи нові книжки — фахові, базовані на фактах».