Проба кадру. Дубль шістнадцятий

Безумовно, знаковою кіноподією літа ось уже протягом 16 років є і залишається фестиваль українського короткометражного кіно. Цього року «Відкрита ніч» так і не змогла повернутись на рідне місце дислокації. З гори Уздихальниці, що на Андріївському узвозі, фестиваль спустився просто до води — подія відбулася на території галереї «Арт–причал», розташованої під новим Гаванським мостом. Проте нове місце не позначилося на відвідуваності події. Більше того, бувалі фестивальники запевнили, що цьогорічна «Відкрита ніч» зібрала мало не найбільшу кількість відвідувачів. Прелюдією до фестивалю став виступ гурту «Очеретяний кіт». На церемонії відкриття незмінні ведучі Дмитро Капранов та ідеолог фесту Михайло Іллєнко оголосили список журі. Серед них народні артисти України Богдан Бенюк та Анатолій Хостікоєв, фронтмен гурту Kozak System Іван Леньо, куратор галереї «Арт Причал» Александр Ктиторчук, художник Анатолій Криволап, літературний критик Олександ Бойченко та інші. Головою журі стала письменниця Оксана Забужко. Водночас паралельні покази «Відкритої ночі» розпочалися в Дніпродзержинську, Запоріжжі, Каневі, Копичинцеві, Івано–Франківську, Львові, Миколаєві, Полтаві, Прилуках і Чернівцях.

Кульгала не «картинка», а ідея

Кіномайданчиків цього року було два: один просто неба на причалі, інший — під мостом у самому приміщенні галереї. Така завбачлива організація виявилася недаремною — обидва майданчики були забиті вщерть. Програма фестивалю налічувала 45 короткометражних робіт. І конкурсні, і позаконкурсні фільми показували в одному безперервному сеансі аж до 4–ї ранку, так що вийшов такий собі «нон–стоп» на всю ніч. Проте така зацікавленість української молоді у вітчизняному кіно, на жаль, не виправдала себе. Програма цьогорічної «Відкритої ночі» виявилася чи не найслабшою за 16 років існування фестивалю.

Найбільш невпевненою виглядала двадцятка конкурсних стрічок. Проблема, як виявилося, полягає не у браку повноцінного виробництва. Кіно українці знімати можуть, принаймні технічні можливості є, і неабиякі. Відверто кульгала не «картинка», а ідея. Добре прописаних сценаріїв так і не пощастило побачити, максимум, на що спромоглися молоді режисери, — це зняти ідею, синопсис на кілька речень. Серед такого різноманіття замальовок кілька ідей заслужили право на життя, проте банальність та неприродність діалогів добряче погіршила їхню подальшу долю на шляху до визнання.

Короткометражка «Хуліган» Василя Білика, здавалося б, зачепила цікаву тему стирання соціальних кордонів між любителькою витонченої поезії та гопником, у якому та побачила прообраз хулігана Єсеніна. Проте цінність фільму знівелював відверто невдалий діалог головних героїв. Потішила операторська робота у «Миколиному полі» Єлизавети Клюзко з Богданом Бенюком у головній ролі. Натомість банальний сюжет i навмисна маргінальність, з якою режисерка зробила фільм, перетворила його на затягнуте дійство. Монологічна історія про чоловіка, що покинув місто, аби жити десь у селі й розпалювати грубку грошовими купюрами, від Ігоря Ткачука під назвою «Зов», не викликала жодних емоційних рефлексій. І знову ж таки, причина — надто перебільшена статичність, з якою режисер підійшов до свого твору. Склалося враження, що на тлi української кінемато­графічної традиції молоді режисери намагаються долучитися, скажімо, до скандинавської манери зйомки, для якої так само характерні статика та відсутність будь–якої емоції. Ось тільки у скандинавському кіно такий прийом виглядає органічно на всіх рівнях.

Філософська перемога

Поряд iз відверто песимістичними картинами було кілька робіт, зроблених у оптимістичному ключі. Комедія «Пістолет» від Наталі Пасеницької спершу розгорталась як така собі історія вічних сварок подружньої пари та постійних образ iз боку чоловіка. У фіналі свою роль зіграв пістолет, який хоч і не вистрелив по–чехівськи, зате змусив чоловіка «підібгати хвоста», що, власне, не стало сюрпризом для глядачів.

Анімаційна програма конкурсу подавала більше надій. Стрічка «Чистий» від Олени Потьомкіної, одна з небагатьох, потішила не лише виконанням, а й сценарієм. Анімація про колообіг щоденної рутини «Без кінця» Катерини Чепік хоч і здалася дещо простою, проте намальована була досить професійно, що не можна заперечити. Зацікавила робота «Бачили очі, що купували», яку режисер Олена Ніколіна виконала в техніці колажу. У стрічці молодята одразу ж, у перший день подружнього життя, «ліплять» один з одного свій особистий ідеал.

Традиційно позаконкурсна програма та ретроспектива запропонували значно цікавіші та якісніші роботи. Саме визнані українські короткометражки зробили фестиваль прийнятним для шанувальника вітчизняного кіно. Натомість численні технічні накладки зірвали показ 5 стрічок як мінімум. Як результат, кілька фільмів довелося дивитися по півтора раза.

О 4–й ранку показали останню картину, і вже за кілька хвилин Михайло Іллєнко разом із представниками журі оголосив переможців. Гран–прі фестивалю присудили неоднозначній філософській стрічці «Ману 18 374» Мирона Латика. За операторську роботу нагородили «Миколине поле», а найкращою анімацією визнали історію про янголів під назвою «Чистий».

Попри таку непереконливу картину конкурсу, не можна не подякувати організаторам фестивалю за титанічну роботу. Адже «Відкрита Ніч» — чи не єдиний форум, який показує реальну картину молодого вітчизняного кіно. Залишається сподіватися, що «Відкрита ніч» буде й надалі потужним стимулом для самовдосконалення та розвитку українських кінематографістів.

ПРЯМА МОВА

Дмитро Капранов,
письменник:

— Коли ми з братом Віталієм познайомилися з Михайлом 15 років тому, він сказав: «Я буду робити українське кіно так, аби воно стало масовим за споживанням». Ми йому сказали: «Михайле, ти — божевільний». Це був 97–й рік. І тоді ніде не було українського кіно, окрім як у голові цієї людини. Сьогодні ми маємо найкращу основу, масове кіновиробництво молодіжних експериментальних фільмів, ми маємо каннські гілки та інші фестивальні перемоги як у повнометражному, так і короткометражному жанрі, і ми маємо потенціал. Це його заслуга також.