Суб’єкт в об’єктиві

Відомим Юрія Мечітова зробили Сергій Параджанов і фотографія. Будучи молодиком, для якого фотографія мала суто утилітарне значення, він потрапив у коло Параджанова, і великий композитор кадру дав йому багато цінних уроків: за 11 років дружби фотограф зробив пару тисяч знімків Параджанова, включаючи знаменитий «Стрибок», що став прототипом пам’ятника, чи фото з кліткою і птахом на голові режисера.

У 62 роки у цієї людини — натура неспокійного художника, перпетум мобіле, що перебуває у постійному русі. Здається, він не пропускає жодної важливої чи то мистецької, чи то суспільно–політичної події. З ним не можна пройтися центром Тбілісі, щоб хтось не зачепив Мечітова на пару слів. Його часто знайомлять з іноземними гостями, і відтак він стає одним із символів міста. Мечітов багато і цікаво говорить, легко переходячи з російської на англійську (коли одним зi співбесідників був американець), його експресивна критика внутрішньополітичних справ часто змінюється іронією, незлим жартом над собою та сусідами. Суто грузинський тип (хай пробачать мені мої стереотипні образи)! І як громадянин держави, що постійно переживає пертурбації, не може залишатися безпристрасним спостерігачем, тим паче що всі зміни віддзеркалювалися в об’єктиві його фотокамери.

«Мій перший вернісаж був слабким, хоча 10 фото з нього — у моєму золотому фонді»

—Крім того, що для багатьох основна ваша професія — фотограф, який працював і дружив із Параджановим, чим ви ще займаєтеся?

— Основна моя професія — гірський інженер: я пропрацював ним чотири роки, і деякий час у Донецьку. Це був 1971—72 рр., студентська практика: платили добре, крім того, в Донецьку було повно гарних книг. Місцевим шахтарям вони не потрібні були, бо вночі вони працювали, а вдень спали, чи навпаки.

Для мене було корисно попрацювати на глибині дві тисячі метрів — після цього я став іншою людиною. Скільки я там похорон бачив... Востаннє я був у Донецьку у 2005–му: ми з Майєю (Майя Деісадзе — партнер по роботі й супутниця життя. — Ред.) робили проект по Україні: знімали в Києві, Донецьку, Львові, Чернігові.

— Тобто, будучи в Донецьку й читаючи там мистецькі видання, ви вирішили присвятити себе мистецтву?

— Фотографія тоді не була для мене предметом мистецтва, я її використовував як утилітарну річ, щоб копіювати конспект, заборонену книгу чи обкладинку американського журналу. Але як тільки з’являється амбіція створити месидж в естетичних формах і комусь його передати, тоді ти вже переходиш лінію мистецтва.

— У вас з’явилася така амбіція?

— До того, як у 29 років вперше зробити власну виставку, я майже 10 років тісно займався кінематографом, щоправда, любительським: був методистом на кіностудії любительських фільмів, знімав документальні фільми, захоплювався хвилею «сінема веріте». Потім мій друг порадив мені використовувати фотографію як месидж, як мистецтво: це мені запало в душу, і я вирішив зробити виставку, що виявилося досить складним, бо, незважаючи на те, що знімав 10 років, зміг знайти лише 15 фото, які можна було витягнути до рівня виставки. Довелося терміново дознімати. Той вернісаж 1979 року був досить слабким, хоча 10 фото з нього і зараз у мене в золотому фонді. А у 1982–му я вже зробив серйозну велику виставку і чітко вирішив, що я — фотограф.

—Хто був вашим учителем?

— Художник Марк Поляков, який зараз живе в Нью–Йорку. Він мене познайомив iз багатьма художниками, я нічого тоді ще не розумів, думав, що не можна бути фотографом, не знаючи образотворчого мистецтва взагалі. Але, спілкуючись iз тими людьми, з Параджановим, дивлячись фільми й читаючи книги, я входив у той світ. Насправді це великий труд, хрест — займатися мистецтвом. Хоча дане формулювання звучить так само погано, як і «займатися коханням». Арт — це стан життя.

«Здавалося, що коли у нас висітимуть іноземні реклами, то буде так гарно»

— Яка у вас зараз справа? Здається, школа чи студія.

— Минулого року ми зареєстрували майстерню «Мечитов–Деісадзе», але виходить нелегко: крім того, що виникла потреба платити податки, зникла можливість себе рекламувати, як це було на телебаченні, де ми до цього працювали. Та й узагалі, зараз у країні серйозна економічна криза.

— Криза полягає в тому, що важко заробити, бо немає достатньо людей, готових платити за послуги фотографа? Та й фотоапаратура коштує недешево...

— Думаю, що бажаючих фотографувати достатньо. У нас зараз просто бум фотографії — у Тбілісі, Батумі, Кутаїсі, — особливо жінки ринулися у фотографію, бо це можливість щось створити. Але ринок маленький. Потім ми ж фактично копаємо собі могилу — випускаємо нові кадри.

Зараз я займаюся таким проектом — представити серію репортажних фотографій того, що відбувалося в нашій країні, починаючи з 1988 року. Я все фіксував, і тепер хочу показати і зробити власні коментарі: наприклад, я не хочу вживати «національно–визвольний рух», бо вважаю, що то був «національно–руйнівний рух». Спочатку я думав зробити цей проект як альбом, але зараз схиляюся до фільму: так буде і дешевше, і більше фото можна буде показати, вдивитися в очі людей.

— Фіксуючи ці вирішальні історичні зміни, ви можете охарактеризувати, як змінилося грузинське суспільство?

— В останні 20—30 років багато що змінилося. Наприклад, Тбілісі, місто–головастик із населенням півтора мільйона на тлі тримільйонного населення всієї країни (офіційно 4,5 млн., але вважається, що цифра завищена. — Ред.). Місто трансформувалося, втратило свої риси. Проте Тбілісі — через географічне розташування — продовжує існувати: людська взаємовиручка і солідарність не зникли. За все своє життя я бачив лише одне таке красиве місто, як Тбілісі — Единбург... Може, це вже вік — коли на всі ці справи не дивишся з райдужним оптимізмом. Тоді здавалося, що коли в нашому місті висітимуть іноземні реклами, то буде так гарно — без них усе виглядало сумно у сірий радянський час. А тепер бачиш: це настільки пістряво, що нічого доброго не дає. І те, як міняється центр міста, — більше для туристів.

«Якщо Сталін згадає, як ми його били в дитинстві, взагалі нас знищить!»

— Але ж їх приваблює і провінція. Там вони можуть побачити іншу Грузію.

— Для них створені спеціальні декоративні міста типу Сіґнаґі, що до Грузії ніякого стосунку не має. Навіть у Сванетію дісталися — спотворили Местію. Річ не в тому, що треба лишити все як є. Але є речі, що створювали обличчя. Так, у Тбілісі зробили канатну дорогу, і це порушує вид на фортецю Нарікала, а можна ж було відвести канатку десь убік. Але не розуміють. І не люблять.

Грузія — дуже різноманітна: за три години можна побачити абсолютно різні регіони. Характер субетносу визначається географією і їжею, це ще Лев Гумільов придумав. Так, кахетинці — прямі, грубі, правдиві. Тушинці, хевсури, пшави говорять практично віршами. Мій рід — iз Картлі, з Горі. Взагалі, у мене змішане походження: батько — грузин, мати — вірменка. Прізвище моєї родини було, швидше за все, Мечітішвілі. Префікс «ме» означає приналежність до професії, корінь «чіті» — ситець. Тобто Мечітішвілі — син того, хто займався ситцем.

Якщо я можу розказати анекдот про рачинців, гурійців, мегрелів, то про картлійців їх фактично немає. Тобто це люди, які не мають ніяких дивацтв, за що їх можна поважати (Сміється). Так, Джугашвілі звідти. До слова, мій дідусь був сусідом Сталіна. І коли, щоб побудувати музей Сталіна, інших мешканців звідти почали виселяти, старший брат мого діда запропонував: «Може, ми йому напишемо, попросимо, щоб хороше місце дали». «Що ти? — почали протестувати родичі. — Він згадає, як ми його били в дитинстві, й узагалі нас знищить!». Це був 1937 рік.

— Ви себе називаєте грузинським націоналістом. Це іронія?

— Націоналіст — це людина, яка захищає інтереси нації, а грузинську націю я вважаю своєю. Треба захищати свій народ і своїх онучок, які зараз переїхали в Англію. А чому вони там повинні жити? Нещодавно я про це написав статтю. Вважаю, що ми здійснюємо колективне самогубство, дозволяючи чинній владі так довго тут бути. Є хороша грузинська приказка: спочатку ти, а потім твої дружина й діти, що означає — чоловік має бути сильним і здоровим, щоб дбати про свою сім’ю.

— Схоже, що грузини чекають на нову царицю Тамару чи Давида Будівельника, вірячи людині, яка просто пообіцяла їм краще життя.

— Так, є таке ставлення до вождя, як до батька, який допоможе. Зараз ми з дитячого періоду переходимо в дорослий. І я щоразу кажу, що не буває хорошого уряду! Є уряд, котрий відчуває відповідальність перед народом, якщо той народ від нього постійно вимагає. Є дві політологічні аксіоми: кожен народ має владу, яку заслуговує, і будь–яка влада робить стільки доброго, скільки її змушують робити.

Досьє «УМ»

Юрій Мечітов

Народився 10 травня 1950 року в Тбілісі. Почав фотографувати з восьми років, коли бабуся подарувала йому перший апарат. За роки роботи мав 20 персональних виставок і брав участь у 50 колективних. Автор альбому «Сергій Параджанов. Хроніка діалогу», проекту «Піросмані» (зйомка моделей в образах героїв картин художника). Мріє опублікувати серію еротичних фотографій, яку почав знімати у 1998 році. Працює над альбомом з історії грузинської фотографії (період 1955—2010 рр.).