Вперед у минуле?

Історії, про якi йдеться у цих книжках, здебільшого ретроспективні та ностальгійні. Їхні герої іноді навіть у новому тисячолітті живуть в умовах «холодної війни», а деяких тамтешніх персонажів «червона спека» тотальних перемін відносить у вікопомні дев’яності. Як, наприклад, у романі «Дружина нелегала» Андрія Остальського, в якому розгортається знайома панорама ейфорії, коли журналісти з ліберальної преси масово тікають до комерційних видань. І на строкатому тлі злиття російських «Вєстєй» з англійською «Івнінг Стандарт» розгортаються небуденні події, чия географія тягнеться від Москви до Лондона, а на шпигунському споді маємо моторошні секрети радянської розвідки. З одного боку, отже — редакційні будні 90–х, інтриги–сварки і заміна журналістики на дипломатію. Тут тобі й колишні військкори, прислані в газету з Політуправління, і головний пайщик, який піднявся на продажу колючого дроту з Колими до Африки, і лист до редакції про те, що чоловіка англійки викрав КДБ. З іншого боку — драма радянського агента з нелегальної розвідки на прізвисько Ромео, який заплутався у своїх любовних зв’язках, переховуючись нині в Києві. «Жодній системі, жодній ідеології розумна людина служити не може, — пише він уже за нашого часу в прощальному листі до дружини. — Великою брехнею можна займатися лише в ім’я великої правди».

Автор роману «Загул» — дворазовий фіналіст премії «Російський Букер» і завсідник шорт–листів «Національний бестселер» і «Велика книга» Олег Зайончковський — чергову свою сагу присвячує темі пострадянських стосунків у затишних умовах Підмосков’я. З книжки до книжки, ранніми «Сергіїв і містечко» і «Петрович» починаючи, переходить галерея його героїв — провінційних інтелігентів, яких автор якось по–особливому любить, наче Шукшин своїх «диваків». Ось і цього разу, пішовши у загул після сварки з жінкою, головний герой — скромний інженер і зразковий сім’янин — занурюється у вир столичної історії. Здавалося б, усього три дні запою, з яких лише добу — в Москві, а пригод російської душі–бідаки у пошуках втраченого часу вистачило б ще на пару романів. От лишень не подобається нашому героєві нинішня столиця, що сповнена зайшлого люду. «Усіма мовами, крім російської, Москва зверталася до Нефедова, бентежачи й утворюючи ситуацію складності, неприступної його розумінню». Та й самого автора роману, здається, не дуже хвилює авантюрна фабула з викраденням музейного рукопису, за яким полюють німецькі славісти, а також її мужня оборона головним героєм, який сховався у хаті друга–бандита. Набагато яскравіше виписані часті запливи хвилями радянської пам’яті, які щоразу трапляються в цій історії iз цим самим героєм. М’який гумор, тонка сатира і цілі поклади анекдотичних бувальщин з п’янким ароматом підмосковного реалізму і непозбутньої туги за минулим життям. «Агдам»? — здивувався він. — Років двадцять його не пив. — Ксенофонтов вилучив з портфеля пляшку і покрутив у руках. — Ось, Гарику, і дожили ми до кращих часів, — сказав він глибокодумно. — «Агдам», і без черги — це ж комунізм практично».

Пошуками хоч якої–небудь правди життя — колишнього, а чи теперішнього — заклопотаний у своїй «Російській книзі» Ілля Стогов, відомий пітерський журналіст і письменник. Який свого часу заявив, що його нудить від романів і тому він пише інакшу прозу, щоденниково–публіцистичну, в якій живуть його друзі та знайомі — письменники Лимонов і Биков, музиканти з гуртів «Бі–2» і «Арія», телеведучий Андрій Малахов і критик Слава Куріцин. Але це стосувалося його попереднього роману–газети «2010», а наразі перед нами ретельний екскурс до історії стародавньої Русі, хоч сам автор вважає, що його книжка зовсім не про історію. «Просто, щоб зрозуміти країну, в якій ми живемо сьогодні, доводиться шукати здалеку, — зазначає Стогов. — Що буде з Росією завтра, безпосередньо походить iз того, що з нею було вчора». І хоч удома в автора «зібрано цілком пристойну бібліотеку язичницьких біблій — мансійська «Янгал–Маа», комі–зирянська «Му Пуксьм», ерзянський «Свіяжар», хантийський «Так Молупсі», але він усе одно рветься вглиб Росії — у пошуках чи то національної ідентичності, а чи просто банальних пригод проти ночі. Три роки, сорок поїздок, сотня інтерв’ю — з нащадками Іллі Муромця і біографами Альоші Поповича. Мовляв, починаєш придивлятися, і виявляється, що змалечку засвоєні факти — це ніякі не факти, а просто дірка від бублика. І головною стравою на святковому бенкеті язичників усе одно залишається горілка.

У книзі оповідань і монологів «Прощання» Віри Кобець, чиї твори у Гарвардському університеті включені до курсу «Петербурзький текст російської літератури», також не дуже солодко. Сум і самота — в жінок, сіро–зелена туга — у чоловіків. І нехай у героїні цієї книжки «все якось на диво злагоджено і гармонійно, і будь–який оберт голови, будь–який жест створює на мить у повітрі ніжний, чарівний і грайливий малюнок», але похмурих героїв–чоловіків «дивним чином це не тішило, а викликало ледь вловну і все–таки нутряну тугу». І це, здається, нормально — для міста, що здавна звикло до репресій. «Матовий полиск асфальту після дощу — ось і вся наша ленінградська школа», — відзначив Сергій Довлатов. Тепер ось до цього долучився ще й «петербурзький текст» Віри Кобець про те, як виживає інтелігенція на заллятих не лише грозовою загравою асфальті пітерських хідників. «А ви знаєте? — ховаючи очі, шарпає краєчок зошита. — Дівчинка у нашому класі сказала, що правильніше, аби столицею був Ленінград». — «І що ти про це думаєш?» — Невпевнений погляд знизу вгору, вуха, як буряк, зошит скручений у рурку: «Я гадаю, це правда».

У поемі «Чапаєв–Чапаєв» відомого художника–мітька Віктора Тихомирова так само маємо два сюжети, що створюють явний пастиш, чи пак імітацію–попурі з минулого, вкупі з альтернативною історією. У першому з них легендарний комдив Чапаєв не тоне у річці Урал, а його вірний ординарець Петька виявляється дівчиною Матрьоною, яку замолоду спокусив юнкер на ім’я Арнольд Несуразнов. Хоч, правду кажучи, спокуситися таким масовим сюжетом сьогодні доволі складно, хіба що у Пелєвіна у романі «t» юний Василь Іванович промайнув, але на те він автор «Чапаєва і пустоти», щоб нещадно експлуатувати цей образ на всі боки свого постмодерного таланту. Так само будні Чапаєва у романі Тихомирова, з якогось дива названого «поемою», нагадують житіє Леніна у махновському тилу з «Правди» Бикова і Чертанова. В його дивізії служать монголи, китайці й негри, «чудово задіяні у нічній розвідці», а також розрубаний навпіл за педерастію червоноармієць Васильєв, що згодом став братами Васильєвими, які зняли фільм «Чапаєв». Загалом історію радянської Батьківщини — у другому сюжеті — тут подано під пряним соусом комунально–побутових подробиць і галантерейно–бакалійних вкраплень. І більш за все в авантюрно–детективних пригодах льотчика Полікарпа Шторма, кіноактора Семена Ворона і міліціонера на ім’я Павло Перець зворушують перекази про часи, коли співати на вулицях було ще прийнято, а «п’яні горлали пісні охочіше за всіх повсюди, навіть у міліцейських відділках, і майже ніхто не перебивав». Утім часові зсуви колективної пам’яті у поемі Тихомирова не дуже ріжуть око зворушливим кітчем. Ну не було саме так, і бог із ним. Зате Чапаєв тут не тоне, а служить собі кіномеханіком, і Гагарін повертається живим iз космосу і далі не вмирає. І це вже не постмодернізм, товариші, а щось більше! Бо якщо вже немає, кажуть, його і знову все можна, то саме через це й розквітає перед нами строкато й безборонно яскравий світ радянського минулого. Просто і без прикрас називаючись сьогодні «постінтелектуалізмом». У захваті палкої ностальгії автором «Чапаєва–Чапаєва» перемішані їзда на трамвайній «ковбасі» і цитати з мультфільму «Малюк і Карлсон», саморобні календарики з портретами Сталіна і Мусліма Магомаєва, а також московські злодії на палях і спеціальних пружинах, які називали «стрибунцями». І не дивно, що у цьому веселому вінегреті предметно–часового розбалансування «перо її ручки шкрябало, розбризкуючи чорнила, і дерло папір», і у той самий час «найкращий батон, пляшка молока і двісті грамів ковбаси коштували разом саме карбованець». Адже де ще можна уточнити щодо прози життя і долі, як не в патріотичній поемі — жанрі, що уславив і Гоголя, і Вєнічку Єрофєєва.