«Курсуємо між небом фантазії і дном фактажу»

Нещодавно на малій батьківщині видатного російського композитора Михайла Глінки в Смоленську відбулася наукова конференція «Епоха Глінки. Музика. Поезія. Театр», присвячена 155–річчю від дня його смерті та 170–річчю опери «Руслан і Людмила». Головною сенсацією симпозіуму стала презентація книги «Странствия Глинки. Путешествие на Пиренеи или Испанские арабески» українських дослідників, музикознавців Сергія Тишка та Галини Куколь.

В Україні Сергія Віталійовича вважають засновником жанру культурологічного коментаря. Понад десять років тому Сергій Тишко, тоді вже доктор мистецтвознавства, професор НМАУ ім. П. І. Чайковського, придумав, створив та очолив у рідному виші кафедру теорії та історії культури, покликану розширити межі традиційного музикознавства, налагодити його зв’язок зі спорідненими гуманітарними дисциплінами. Влас­ні знання досвідчений педагог передає студентам, аспірантам i докторантам. Проте навіть зараз, через 12 років після публікації першої, української, частини «Странствий Глинки», усі три дослідження лишаються тією вершиною в жанрі культурологічного коментаря, підкорити яку поки що не вдалося нікому.

«Коли добре подумати — з’являться принаймні кілька припущень»

— Сергію Віталійовичу, у чому полягає відмінність у роботі над традиційною музикознавчою монографією та книгою в жанрі культурологічного коментаря?

— У жанрі культурологічного коментаря не треба нічого «висмоктувати з пальця»: вигадувати концепцію та накладати її на події й твори, давати музико­знавчі оцінки. Необхідно просто знайти ракурс і описати факт — так, аби це було цікаво тобі самому та твоєму читачу. І щоб не розходилося з істиною!

Що стосується методики роботи, то починається вона з тексту «Записок» Глінки. В існуючому академічному виданні (йому вже понад 40 років!) — дуже непогані коментарі, але їх недостатньо. Проте я знайомий не лише з опублікованим варіантом «Записок», а й з автографом, що зберігається в Петербурзі. Завдяки автографу вдалося зробити кілька суттєвих уточнень. Наприклад, в академічному виданні читаємо: «Не стану описывать Гранаду–Альгамбру». Дивлюсь у рукопис, а там такого немає! Замість цього: «Не стану описывать градок Альгамбру». «Градок», як відомо ще з київських літописів, — це укріплення, фортеця або замок, що розташовані дещо окремо від міста. Так само було з Альгамброю, яка за часів Глінки вважалася передмістям Гранади. За рукописами нам вдалося відновити кілька таких фрагментів.

— Як ви визначаєте, що обов’язково треба прокоментувати, а що можна пропустити?

— Бажано нічого не пропускати. Як правило, коли добре подумати, напружитися, то з’являться принаймні кілька припущень.

— Що правильніше — висувати сумнівну гіпотезу чи мовчати?

— Усі гіпотези у чомусь сумнівні. Якщо гіпотеза коректна та виправдана, краще її висунути. Без фантазії тут не обійтись. У книгах про Глінку ми постійно курсуємо між небом фантазії і дном фактажу. Якщо цієї «розкачки» немає, а є лише факти, то робота виходить занадто вузькою, «тупуватою». Якщо є лише фантазія, все розчиняється у певній невизначеності, якої сьогодні повно в iнтернеті. Всі ми знаємо, як люди люблять «фантазувати»...

«Робота у співавторстві — це робота в діалозі»

— Усі три книги про Глінку — українську, німецьку та іспанську — ви писали у співавторстві. Це ваша потреба?

— Так, тому що робота у спів­авторстві — це робота в діалозі. Треба, щоб тебе хтось слухав, віддзеркалював твої думки, але й щоб ти когось чув, щоб було постійне спілкування. Тут необхідно віддати належне iнтернету з його електронною поштою та пошуковим системам. Мій нинішній спів­автор Галина Куколь живе в Німеччині, працюємо за листуванням, але нерідко й при особистих зустрічах. Текст одного коментаря може переходити з рук в руки по кілька десятків разів. Ми правимо одне одного, ставимо одне одному запитання. Шукаємо матеріал всюди, де він може бути. На щастя, про Іспанію багато хто писав. Олександр Дюма був в Іспанії одночасно з Глінкою, але недовго, десь місяць–півтора. Також одночасно з Глінкою там близько трьох місяців був Василь Боткін. Проспер Меріме — трохи раніше. Теофіль Готьє — одночасно (але короткочасно!). Підозрюю, навряд чи хтось із них бачився в Іспанії з Глінкою, хоча Анрі Меріме, далекий родич Проспера, свого часу писав про нього.

Також ми спиралися на подорожні замітки про Іспанію. У нас у руках був 900–сторінковий англомовний путівник Рiчарда Форда по Іспанії, дуже романтичний за духом, написаний з англійськими іронією та раціоналізмом майже одночасно з піренейською подорожжю Глінки. Зі всіма цими книгами я знайомлюся тоді, коли вже знаю, чого від них хочу. В остаточному тексті книги видно лише вершечок айсберга, величезна кількість матеріалу відсіюється.

— Вам, українському досліднику, що мешкає в Києві, було би простіше працювати, якби ви жили, припустимо, в Росії або Іспанії, ближче до джерел?

— Безумовно, безпосереднi зв’язки двох країн допомагають у такого роду дослідженнях. Але не думаю, що моя київська прописка ускладнила нашу роботу. До речі, іспанські музикознавці цікавляться Глінкою і навіть видали чудову книгу, в якій опубліковано «Іспанський альбом» композитора з їхніми коментарями. Ми посилаємося на це видання, цитуємо його. Проте якщо Іспанію вони знають краще за нас (хоча, можливо, погляд зі сторони загостює нюх, хто знає...), то Глінку вони не можуть знати так добре, як ми.

Що стосується Росії, то частину накладу оплатив Центр наукового і культурного співробітництва Російської Федерації. До речі, книга про Глінку в Україні також була перевидана на гроші Російського культурного центру.

«Хочеться, аби «рукописи не горіли»

— Ви займаєтеся Глінкою понад десять років. Як ви прийшли до цієї теми? З чого, власне, все починалося?

— Наприкінці 90–х перечитав новели та оповідання Гессе і відкрив у них певну спільність світосприйняття, побудови сюжетів, іноді навіть алюзії до гофманівських сюжетів. Потім перечитав «Крейслеріану» Гофмана і подумав, як би було добре її прокоментувати! Навіть придумав назву для книги: «Замітки на берегах «Крейслеріани». Адже всі ці тексти наскрізь просочені музикою!

Згодом з’явилася думка: чому обов’язково «Крейслеріана»? Одного разу мені треба було щось уточнити для консерваторської лекції про Глінку, вкотре відкрив його «Записки» — і так народилася ідея. В той час ми товаришували та разом працювали з Сергієм Мамаєвим, я йому виклав ідею, і він за неї ухопився. Про те, що у 2004 році Глінці виповниться 200 років, і це може посприяти виданню та промоції книги, ми згадали, коли написали половину тексту. Звісно, така робота — величезне задоволення, але, коли вона завершена, хочеться, аби «рукописи не горіли».

— В Україні ви стали зачинателем жанру культурологічного коментаря, освоювали «цілину». З досвідом, над другою та третьою книжками, працювалося легше, ніж над першою?

— Звичайно, досвід допомагав, але в цілому легше не ставало. Кожна країна має свої особливості, які дуже важко «схопити», осягнути. Іспанія виявилась особливо складною через мову. Якщо з українською все зрозуміло, німецьку я знаю досить непогано, то з іспанською — складніше. Крім того, Іспанія значно герметичніша за інші європейські країни. Вона навіть зараз така, доволі замкнена в собі, інакша. Бельгія, Нідерланди, де все маленьке, «іграшкове», відразу стають близькими та рідними. А Іспанія — велика країна. Чимось вона нагадує Польщу з її неосяжними просторами, чимось (за масштабами) — Україну і Росію. В Іспанії паралельно існують кілька світів — за кліматом, за поділом великого іспанського народу на кілька народностей. Каталонці, валенсійці, андалузці, баски — вони дуже різні. Втім для Глінки всі вони — просто іспанці.

— Де, на вашу думку, проходить кордон між власне музикознавчою роботою та культурологічним дослідженням, присвяченим музиці?

— Жанр культурологічного коментаря, введений у науковий обіг Юрієм Лотманом, виріс iз коментарів до літературних текстів. Але якщо йдеться про композитора, без музикознавчого досвіду не обійтися. Межу між музикознавчою та культурологічною працями провести дуже важко. Дослі­дження Ніни Герасимової, Марини Черкашиної, Олени Зінькевич однаковою мірою можна віднести як до музикознавства, так і до культурології. Остання закликає до більшої відкритості, виходу тексту в різні сфери життя. Нас насамперед цікавила іспанська повсякденність: кулінарія, клімат, транспорт, політика, стосунки чоловіка з жінкою, свята, ярмарки тощо. Якби хтось iз музикознавців почав писати про це за радянських часів, його би, звісно, до в’язниці не кинули, але точно звинуватили б у «неглибокості». У Радянському Союзі ані з ідеологічних, ані з технічних причин (відсутність iнтернету, пошукових систем) такі книги просто не могли б з’явитися.

Юлія БЕНТЯ,
мистецтвознавець