Мар’яна Садовська: Не я обираю свій репертуар — це він мене обирає

Українську легенду автентичного співу Мар’яну Садовську, здавалося б, за кордоном знають більше, ніж у рідній Україні. Співачка ще в 1990–х перебралася до Польщі, де протягом десяти років працювала в театральному центрі «Гардженіце». Тепер її домівка — Кельн. Та попри роботу в Німеччині й закордонні гастролі, Мар’яна ніколи не забуває про рідного українського слухача. 17 червня Садовська вперше давала концерт в Одесі, в рамках фестивалю німого кіно та сучасної музики «Німі ночі» — з новою програмою блатних пісень і міських романсів 1920—30–х років Odessa Underground. «УМ» зустрілася зі співачкою перед виступом в одному з двориків Південної Пальміри.

«Для мене музика й театр — нерозривні»

— Востаннє я була в Одесі 14 років тому, — пригадує Мар’яна. — Страшенно люблю це місто, тут особлива атмосфера. А концерту тут іще ніколи не давала...

— Не страшно грати «одеський фольклор» в Одесі?

— Співати в Одесі страшно (сміється), але водночас мені цікаво, як слухач сприйме програму, чи те, що мене турбує в цьому матеріалі, перегукуватиметься з тим, що турбує людей. Оскільки я виходжу, так би мовити, з театральних позицій, то, потрапляючи в нове місце, де виступатиму, завжди стараюся вслухатися в його атмосферу, зрозуміти, де я є.

— А що все ж таки для вас свого часу було першим, сформувало ваш стиль — театр чи пісня?

— Дитиною я займалася музикою, грала на піаніно, але театр мене завжди притягував — усупереч моїй вчительці музики, яка хотіла, аби я далі йшла в консерваторію на клас фортепіано. Тоді в мене був такий бунт і спротив самотності, пов’язаної з необхідністю просиджувати за інструментом по 5–6 годин. Я знайшла театр Леся Курбаса у Львові й почала там працювати в студії. Згодом доля мене привела в центр Єжи Гротовського до театру «Гардженіце» в Польщі. Там театральна дія не просто пов’язана зі співом, а майже виводиться з духу музики, тобто одне від одного відділити неможливо. Після десяти років роботи в «Гардженіце» я вже не можу для себе відділити музику від театру. Зміст того, що я співаю, дуже пов’язаний із тим, як я співаю.

«Блатні» пісні ходили за мною вже дуже давно»

— Проект Odessa Underground був досить несподіваним, адже блатні пісні для вас геть не характерні. Чим вас зацікавив такий репертуар?

— Я люблю повторювати, що це не я обираю репертуар, а він мене обирає. Одеські «блатні» пісні ходили за мною вже дуже давно. На всіляких приватних зустрічах або на забавах я часто або брала акордеон або сідала за піаніно і співала їх. Я люблю їхню таку просту поетичність, цей стиль міського романсу. Провокаційність, яка є в цих піснях, також дуже відповідає моєму характеру. Звичайно, в моєму проекті вже нічого від «блатняка» не лишилось, тобто немає нічого від захопленості підземним світом, а є емоція, надрив, є провокація, крик душі.

Чи можна взяти просту пісню і зробити з неї симфонію? Такі приклади є. Наприклад, Діна Верні — вона також була одеситкою, художницею–колекціонером, жила в Парижі. І виконувала блатний репертуар, але це все одно високе мистецтво, адже її слухали люди, які навіть не розуміли слів — просто закохувалися в голос і силу її виразності.

— А як ви обирали пісні? Довго тривала підготовка?

— Та проект ще досі не готовий! Я взагалі дуже довго виношую пісні. А обирала їх, просто слухаючи все, що можна. Скажімо, у Нью–Йорку був бурхливий період. Пам’ятаю, разом із лідером гурту «Гоголь Борделло» ми поїхали на Брайтон Біч у музичний магазин і викупили всього Аркадія Сєвєрного (сміється).

— Пісні інтерпретуєте по–своєму?

— Так, я їх дуже сильно пропускаю крізь себе.

— І осучаснюєте? Чи все ж таки намагаєтеся зберегти звучання тієї епохи?

— Знаєте, я такими категоріями не мислю. Просто шукаю, що в пісні для мене головне, яка тема звучить і як я можу її далі розвинути. Тобто це такий дуже особистий, монологічний підхід. Узагалі я вважаю, що вистава або концерт починає жити від моменту зустрічі з глядачем. Можна сидіти в репетиційному залі дуже довго і вправлятися, щось шукати. Але коли відбувається зустріч iз глядачем, тоді пісні починають набирати форми, починаєш розуміти їх більше. Скажімо, на початку мені було дуже важко навіть говорити про цю програму, я сама не знала, що це і як його описати на словах. Заспівати можу, а описати — ні. І тут дуже допомагає зустріч з аудиторією.

— Плануєте записати Odessa Underground у студії?

— Я б дуже цього хотіла. Люди завжди після концерту питають, чи буде диск, тому маю надію все ж таки скоро його записати.

«Коли перед концертом немає мандражу — це вже рутина»

— Свої проекти ви замислюєте для західного слухача, щоб познайомити його з Україною, чи все ж співаєте передусім для українців?

— Я намагаюся співати те, що зараз мушу співати, що приходить зсередини, не задумуючи черговий проект конкретно для українців чи, скажімо, французів.

— Мар’яно, а перед яким глядачем вам краще виступати: перед тим, якого вже знаєте, чи перед новими людьми? Що викликає приємне «тремтіння в колінах»?

— Знаєте, мандраж є завжди. Я дуже боюся таких моментів, коли перед черговим концертом зовсім не хвилюєшся. Для мене це означає, що десь уже рутина пробивається. Все одно хочеться, щоб кожен виступ був особливим. Режисер у театрі «Гардженіце» казав, що актор молиться до свого глядача. Це й мій підхід також, аби глядач був тим, із ким я наважуюсь поділитися. Звичайно, співати перед людьми, які не знають мови, важко. Але, з іншого боку, музика є універсальною і зрозумілою, її не потрібно перекладати.

— Ви самі режисируєте свої концерти? Чи ставите якісь умови музикантам, з якими співпрацюєте?

— Приходити і розповідати, що саме я хочу, — це не цікаво. Я не вважаю, що музиканти мені «просто акомпанують», завжди шукала для співпраці особистостей. Часом, коли я розповідаю про пісню, про те, як її чую, музикант пропонує мені свою версію, яка мене спершу шокує. Потім я собі даю трохи часу і бачу, що це погляд з іншого боку, також цікавий. Можливо, навіть глибший, бо я все–таки залишаюся в певних рамках свого власного бачення. Я не маю так званого «бенду», я це називаю проектом. Зараз, скажімо, готую дует з одним індійським піаністом, намагаюся осягнути репертуар класичної індійської музики. Дуже складно, багато запитань, але ми працюємо. Це завжди діалог.

«Мене дуже цікавить театр, який виходить за межі звичайного залу»

— У вас є улюблений інструмент?

— В електроніці я абсолютний дилетант, але захоплення є. Зараз у Кельні з перкусіоністом–електронником я розпочала ще один паралельний проект. Він грає на перкусійному сеті, але одночасно бавиться зі звуком, залучаючи різноманітні електронні ефекти. Він і мене провокує, щоб я теж почала (сміється). Моя недовіра і скепсис до електронного звуку зараз переломлюються в захоплення.

— Вам випало працювати на різних театральних майданчиках і навіть на різних континентах. Що найбільше запам’яталося?

— Коли мені було 19 років, я потрапила з центром театральних практик «Гардженіце» на острів Готланд у Швеції, де живе багато шведських митців та артистів. Він такий езотеричний, з величезною кількістю маленьких храмів VIII—ІХ сторіч. На цьому острові театр зробив «особливу акцію». Це відбувалося вночі: актори й музиканти разом із глядачами їхали роверами від одного маленького храму до іншого, від берега моря до галявини в лісі. У різних місцях показували фрагменти вистав, були співи, музика, взаємне частування чаєм, музичні перформанси. Я була ще зовсім юна, мені здавалося, що я беру участь у містерії. Відтоді театр, який виходить за межі звичайного залу, мене дуже цікавить.

— У вас стільки планів та проектів, що навіть незручно запитувати, чи збираєтеся цього літа відпочити?

— Зараз із відпочинком тяжко (сміється). Невдовзі у Вроцлаві починаю нову театральну співпрацю в центрі Єжи Гротовського. Працюватиму над музикою до вистави на базі біографії Каміли Клодель, яка була музою Родена. Мабуть, далеко від українських пісень я не відлечу — хоч як від них відходиш, а викльовуються знову...

Крім того, роблю багато викладацьких проектів, працюю з дітьми — в Німеччині також нелегко вижити, займаючись лише мистецтвом.

КОЛИСКА

Про український театр

— Театр Курбаса — це для мене колиска, початок, моє джерело. Я дуже рада, що воно не висохло — вони далі працюють, росте нова генерація акторів. Зараз я з ними також роблю проект. У вересні планується прем’єра, вистава за мотивами текстів Ніцше «Так говорив Заратустра». Важливою подією для мене була зустріч iз режисером Андрієм Приходьком, з яким ми зробили «Лісову пісню».

Але, якщо чесно, ситуація з українським театром мені поки що дуже болить. На жаль, і здалеку видно, що українського театру поки що немає. Є державні інституції, які рутинно «клепають» державні постановки, є комерційний театр, який розважає, а руху експериментального театру немає. Так, у Харкові є театр «Арабески», у Києві — Приходько, а у Львові — Театр Курбаса, але цього замало. Немає молодої драматургії. Певно, це пов’язано з фінансуванням і з тим, що немає можливості отримувати гранти на проекти. Де можу, я пробую якісь мости будувати між українськими та закордонними митцями. Наприклад, київський режисер Приходько зараз у Польщі, бере участь в організації такої мережі східно–європейських експериментальних театрів, де вони пробують трохи пролити світло на те, що відбувається в таких країнах, як Україна.

ДОСЬЄ «УМ»

Мар’яна Садовська народилася 23 квітня 1972 р. у Львові в сім’ї співака й перекладача Віктора Морозова та художниці Катерини Немири.

У 1991 р. з відзнакою закінчила Львівське державне музичне училище ім. Людкевича за спеціальнiстю фортепіано та курс при Львівському молодіжному театрі ім. Л. Курбаса, де залишилася працювати актрисою.

У 1991—2001 рр. співпрацювала з польським театром «Гардженіце», була визнана найкращою актрисою 1998 р. за роль Психеї у виставі «Метаморфози».

З 2001 р. мешкала у США, згодом переїхала до Німеччини.

У 2000 р. випустила компакт–диск із музикою до вистави «Метаморфози», у 2001 р. — перший сольний компакт–диск Songs I learned in Ukraine. 2003 р. у співпраці з Польським Радіо Люблін, Мистецькою групою «Яра» та ЮНЕСКО Мар’яна видала альбом «Будемо весну співати» — колекцію автентичного багатоголосся з сіл Полтавщини та Полісся. У 2005 р. вийшов альбом із гуртом «Бордерленд». У 2010 р. у співпраці з американським музикантом Джонатаном Маквайєм презентувала новий мультикультурний проект On the Edge на фестивалі Globalize Cologne в Кельні.