Гостинність по–українськи

Під час нинішнього чемпіонату Європи «Україна молода» розповідає не лише про футбольні баталії, а й про позаспортивні декорації великого форуму. Сьогодні пропонуємо вам поглянути на Євро–2012 очима журналіста, який побував на багатьох міжнародних турнірах за кордоном.

Дай квиточок на «Хюндай»!

Щоб газетярі й телевізійники могли широко висвітлювати великі змагання, їм потрібно швидко пересуватися. У всіх чотирьох містах України, де відбуваються матчі, акредитованим журналістам справді без питань дозволяють їздити в громадському транспорті безплатно — як і на подібних турнірах за кордоном. А от спеціальним транспортом мас–медіа ніде не забезпечили, хоча організатори в інших країнах практикують це доволі часто. Газетярам і особливо фотографам із великими рюкзаками було дуже незручно у Львові — доводилося влазити в набиті п’яненькими й горластими фанами автобуси, що курсували до стадіону, розташованого далеко від центру міста.

Але головною проблемою стало пересування між містами. Мені досі згадується яскравий футбольний чемпіонат світу–2006 у Німеччині, коли журналістам дозволили їздити безплатно в усіх поїздах «Дойчебану» без потреби купувати квиток. Можна було займати будь–яке вільне місце, а їх завжди вистачало. На деяких хокейних ЧС організовували автобусні міжміські поїздки.

Українські чиновники з великою помпою намагалися зробити щось подібне і в себе, але вийшло, на жаль, із перекосами. Безплатно дозволили їздити тільки на нових потягах «Хюндай», тільки між містами–господарями, й квитки на них треба отримувати на руки. Причому, як виявилося, робили це тільки в одному місті — Києві. До того ж «роздача» в столичному Палаці спорту почалася лише в день старту чемпіонату, бо відповідну постанову Кабмін випустив буквально напередодні.

Як наслідок — одна стійка видачі, довжелезні черги на кілька годин і обмаль квитків. Спеціального резерву для преси не робили, а роздавали те, що не розібрали пересічні вболівальники. Ніяких лімітів і квот не було, тож першими до «халяви» дорвалися... гості з Азії. Журналісти з Китаю, Таїланду тощо брали квитки десятками, а потім із ними показово фотографувалися, дратуючи чергу.

Цей перегин потім позначався на багатьох пасажирах. Набравши стоси квитків, далеко не всі журналісти ними користалися, а здавати в касу не вважали за потрібне. Тож і курсували потяги з начебто розпроданими квитками й порожніми місцями. Розклад руху також виявився незручним.

Однією з жертв такої «організації» минулої неділі став і я. Після суботнього матчу Іспанія — Франція довелося провести ніч у Донецьку, й лише о 6.30 спробувати повернутися до Києва, де мав перепустку на матч Італія — Англія. Звісно, квитків на «Хюндай» у касах не було, хоча десятки вільних місць у вагонах видно «неозброєним оком». Кілька журналістів, поспішаючи до столиці, пояснювали ситуацію бригадирові потяга Аліні. Але вона, порадившись по телефону з кимось із начальства, відмовилася пускати «акул пера» на порожні місця. При цьому журналіст Бі–Бі–Сі демонстрував відповідну постанову Кабміну за підписом Бориса Колесникова й погрожував скандалом, але це не дало результату. Бригадирка, відмовившись назвати своє прізвище, як і ім’я того, хто їй заборонив пустити пресу, закрила двері вагона. Не врятувала навіть допомога чергової по станції «Донецьк», яка просила взяти журналістів під свою відповідальність. А після відходу потяга спересердя сказала: «Понакуповували поїздів і їздять напівпорожніми».

Тож вертався до столиці аж о 16.50, пропускаючи недільний чвертьфінал. До того ж у поїзді знову, як і кількома днями раніше, у трьох вагонах не працював кондиціонер. Ця «сауна на колесах» нагадала плацкартний вагон із вічно «закритими на зиму» вікнами старого потяга «Харків—Київ», у якому я їхав із голландськими фанами після одного з попередніх матчів...

Особливості роботи

Не знаю, куди пішли гроші, витрачені на навчання міліціонерів англійській мові та на закупівлю портативних перекладачів, але жодного нашого стража порядку, котрий спілкувався б з іноземцями англійською, мені на очі не потрапило. Особливо запам’ятався пузатий майор у Донецьку, який зганяв людей із газону. «Поднімаємся! Я што, непонятно сказал?» — звертався працівник МВС російською до закордонних фанатів.

У тій же столиці Донбасу волонтери, виконуючи чийсь дурний наказ, на прес–конференції зганяли розгублених журналістів на один край зали, аргументуючи це тим, що треба залишити місця для тих, хто підійде пізніше. Хоча зазвичай медійники якось і самі між собою розбираються.

У Харкові неприємно вразив міський прес–центр. Його розташували в шатрі у фан–зоні за 30 метрів від сцени, звідки постійно гупала музика. До того ж ніхто не звертав уваги на масове куріння. Працювати в таких умовах було неможливо.

Найкращу програму журналістам запропонував Львів. Тут добре зрозуміли, що від того, як медіа напишуть про місто, залежить його авторитет. Тож ледь не щодня пропонували по три екскурсії.

Влаштовували тури й прес–конференції і в Харкові, та далеко не завжди дотримувалися плану.

Звісно, журналісти — народ, звиклий до багатьох незручностей, та все ж вони полюбляють, коли їм створюють нормальні умови для роботи. Тоді й відгуки про країну виходять переважно позитивними. Але не всі організатори це розуміють...