Довголіття горян — у вовні

У Яворові що не обійстя — то творча майстерня. Навряд чи ще десь в Україні знайдеться населений пункт, мешканці якого спромоглися б здобути стільки лаврів у різних видах народних промислів. Так, є знамениті Опішня, Решетилівка, Петриківка та інші здавна відомі ремісничі центри, проте слава до них прийшла переважно завдяки народним умільцям якоїсь однієї спеціалізації. У Яворові ж зберігають традиції майстрів на всі руки. Крім художньої обробки деревини, яворівчан здавна вважають неперевершеними творцями ліжників, а також засновниками оригінального стилю в мосяжництві, вишиванні та писанкарстві.

Ще в 1894 році оргкомітет Львівської етнографічно–промислової виставки нагородив срібними медалями мешканців Яворова Василя та Миколу Шкрібляків — за різьбярські, Петра Копчука — за теслярські, Василину Столярчук — за вишивані роботи. Виставкової «бронзи» тоді удостоїлися їхні односельці Микола Копчук — за бондарські вироби та Петро Гондурак — за мосяжні.

Як «законсервували» автентику

У розмовах з освіченими горянами довелося чути не позбавлене сенсу твердження про те, що розквіту самобутніх ремесел на Гуцульщині не в останню чергу посприяло цілковите бездоріжжя. Обмежені контакти з цивілізацією вберегли місцевий побут і культуру від зовнішніх впливів, надовго «законсервувавши» автентику, якою тепер так захоплено милується глобалізований світ. Патріархальний спосіб життя змушував горян власноруч виготовляти одяг, посуд, реманент. Та талановиті й почасти забобонні діти Карпат свої ужиткові речі неодмінно прикрашали різними захисними орнаментами й іншими символами, створюючи дивовижні зразки народного мистецтва.

Лише перед розпадом Австро–Угорщини в напрямку високогірного Жаб’є (нині — райцентр Верховина) вдалося прокласти більш–менш придатну для їзди дорогу, яка не оминула і Яворів. Проте і в ХХІ столітті, якщо не брати до уваги «цісарського» тракту, дещо поліпшеного радянською владою, добратися до гірських присілків непросто. Одна з причин — розташування Яворова на схилах хребтів висотою від 538 до понад 1000 метрів над рівнем моря. «Я живу неподалік школи, у присілку Стоянів, де, за переказами, колись таборувалися опришки, — розповідає юна Іванка Вепрук. — Взимку, буває, так замітає снігами, що ні вийти, ні виїхати. Що вже казати про дуже віддалені від центру Випчанку чи Максимець. Та без діла ми ніколи не сидимо. Моя бабуся Марія вишиває гарні рушники й сорочки — я в неї вчуся. Щоправда, наша родина, як і більшість односельців, переважно виготовляє ліжники».

Нервуєте? Заспокоїть ліжник

Яворівські майстрині, удосконалюючи досвід попередниць, у ліжникарстві досягнули виняткової філігранності. «До двадцятих років ХХ століття ліжники в нас виготовляли переважно для власних потреб, — стверджує заслужений майстер народної творчості України Василина Калинич. — Майже кожна дівчина з дитинства переймала секрети цього ремесла: вчилася стригти овець, парити вовну, прясти і снувати нитки». За словами пані Василини, саме в ліжнику, для виготовлення якого використовують вовну карпатських овець та природні рослинні барвники, приховується один із секретів довголіття горян. Навіть учені встановили, що ці диво–вироби містять цінну речовину ланолін, що вберігає організм людини від захворювань і заспокійливо діє на нервову систему.

Ліжники для яворівчан — не просто спадкова традиція. Від попиту на них залежить добробут більшості тутешніх родин. Різнобарвні пухнасті вироби в гарну погоду висять просто на парканах обійсть, приваблюючи передусім туристів, котрі мандрують «Зеленим кільцем Прикарпаття».

Зважаючи на сучасні тенденції в облаштуванні інтер’єру помешкань та офісів, креативні тутешні майстрині почали співпрацювати з професійними художниками й дизайнерами. Перші результати спільних зусиль не забарилися: крім класичних кольорів та візерунків, народилися цікаві модерні мотиви. «Побутовим ліжникарством займаються скрізь на Гуцульщині, але найвищого художнього рівня зуміли досягнути саме в нашому селі. Я народилася і виросла теж у відомій гуцульській Криворівні, та опанувати це ремесло мені вже в Яворові допомогла свекруха, котру всі лагідно називали Настунею. Вона мала золоті руки — була нагороджена медаллю ВДНГ у Москві. Мабуть, її уроки не минули марно, бо мені довірили дуже відповідальну роботу — виткати ліжник із символічним написом «1975. Яворів», який ми урочисто вручили Вікторові Ющенку», — розповідає керівник шкільної майстерні ліжникарства Яворівської одинадцятирічки Марія Рибчук.

Яворів, прирівняний до Хоружівки

Подарунок яворівчан тодішньому главі держави не супроводжувався жодними корисливими чи підлабузницькими мотивами. Цифра «1975» символізувала рік, коли майбутній третій Президент України, тоді — випускник Тернопільського фінансово–економічного інституту, прибув за розподілом у яворівський колгосп «40–річчя Жовтня» на посаду помічника головного бухгалтера. «Він працював у нас недовго: приїхав посеред літа, а восени був призваний в армію, — пригадує директор місцевої загальноосвітньої школи, член–кореспондент Національної академії педагогічних наук України Петро Лосюк. — Ми подарували Ющенкові цей ліжник, аби нагадував йому про початок трудової біографії. Вручення відбулося 3 січня 2006–го. Президент пробув у нашій школі майже чотири години, ретельно, з цікавістю, оглядаючи експонати музеїв та класи–майстерні. Сам пробував різьбити, і в нього це непогано виходило. А на прощання розчулений спогадами Віктор Андрійович зізнався: «Для мене Яворів такий же дорогий, як і Хоружівка».

Можливо, відвідини цього села майстрів і спонукали Президента Ющенка, котрий, як ніхто з батьків нації, доклався до духовного та історичного ренесансу Вітчизни, підписати 6 червня 2006 року довгоочікуваний Указ «Про заходи з відродження традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів в Україні». Затверджена Кабміном задля його виконання державна програма передбачала створення на території країни семи центрів народного мистецтва, в Яворові зокрема. Та фінансове забезпечення «заходів із відродження» хитромудрі урядовці склали так, що майже 90 його відсотків лягло на місцеві бюджети, і без того до денця «висмоктані» гострими соціальними проблемами. Словом, рятуйся, хто як може.

Слідами першого галицького адмірала

Незважаючи на голодний фінансовий пайок, ініціатори відродження яворівських промислів у безнадії не опускають рук. «Якщо гуцули впродовж шести століть в умовах чужоземного панування змогли вберегти свою самобутність, то хіба можна допустити занепад народного мистецтва у своїй незалежній Україні? — риторично запитує знаний педагог і невтомний ентузіаст Петро Лосюк. І додає: — У Яворові обов’язково буде створено центр гуцульських ремесел. Ми вже розробили проект хати–ґражди, з урахуванням сучасних архітектурних досягнень, де діятимуть навчально–показові майстерні з різьби по дереву, вишивання, ткацтва, художньої обробки металу і, звісно ж, ліжникарства. Дуже хочеться зробити це якнайшвидше, аби здорові корені народного мистецтва встигли дати міцні пагони».

Окрім талановитих майстрів та мальовничих карпатських краєвидів, особливої краси яким надає Сокільський хребет із залісненими відрогами, Яворів може привабити туристів музеями–садибами визначних українців. В одній iз них жила патріотична родина місцевого пароха Іполита Окуневського. Тут охоче зупинялися на відпочинок Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та інші знаменитості вітчизняної літератури. Старший син отця Іполита — Теофіл — був депутатом австрійського парламенту і чимало зробив для розвитку рідного краю. Молодший Ярослав став першим галицьким адміралом і начальником головного медичного управління військово–морських сил Австрійської імперії. Під час Першої світової війни він брав активну участь у національно–визвольній боротьбі на теренах Західної України, керуючи санітарною управою Української галицької армії. «Нам сам бог велів усе це зберегти, хоча самотужки впоратися з надто складним завданням дуже важко, — резюмує директор нещодавно зареєстрованого Яворівського центру народного мистецтва «Гуцульська ґражда» Василь Лосюк. — Звісно, сподіваємося на підтримку держави, бо наш центр працюватиме на зміцнення її іміджу. Очікуємо також на цікаву співпрацю з інвесторами, яким готові запропонувати дуже привабливі умови».