Олег Каськів: «Мій дім — Швейцарія, а в серці — Україна»

Лауреат кількох міжнародних конкурсів, серед яких один iз найпрестижніших — королеви Єлизавети у Брюсселі, вихованець Львівської національної музичної академії імені М. Лисенка та Академії імені Є. Менухіна у Швейцарії, Олег Каськів раз у раз приїжджає до рідного міста з концертом, даруючи слухачам–краянам насолоду від скрипкової класики, а батькам, першим викладачам — нові здобутки у засвоєнні світової музичної спадщини.

Скрипкова ГРАмота

Цього літа така зустріч носила назву «Романтичний дует». У супроводі Академічного камерного оркестру «Віртуози Львова» Олег Каськів грав із львівською піаністкою Маріанною Гумецькою. Зовні стримані, без ефектів «на публіку», музиканти вразили глибиною відчуття творів композиторів–романтиків, акварельно–ніжними фарбами ансамблевого музикування. У Сонаті для струнних №3 Джоаккіно Россіні до солюючого дуету вийшли «на передній план» філармонійної сцени оркестранти Володимир Дуда (скрипка), Ірина Онишко (віолончель), Ростислав Бурко (контрабас) і провели всі три сонатні частини — бурхливе allegro, задумливе andante, мрійливе moderato — зі справжньо Россінієвим радісно–сонячним піднесенням. Неабияким випробуванням для скрипкового голосу, фортепіанного «підголоску» та оркестрового «підґрунтя» є Концерт для скрипки, фортепіано й оркестру Ернеста Шоссона, і цей іспит усі «екзаменовані» витримали на «відмінно». А доброго настрою і світлих надій додав слухачам найромантичніший із романтичних — Концерт для скрипки d–moll Фелікса Мендельсона.

На післяконцертну розмову Олег запросив до себе — туди, де ріс юнаком, а зараз мешкають батьки — професор Музакадемії Богдан Каськів iз дружиною, його колегою по академії. На дзвінок вибіг назустріч хлопчик — викапаний тато, дзвінкоголосий і жвавий.

— Ти хто? — запитую жартома. — А, знаю: ти син пана Олега. А як тебе звуть?

— Теодор.

—  А вдома як кличуть — скорочено?

— Теодорчик...

— Скільки ж тобі років?

— П’ять, — раптом схоплюється. — Ні, шість!

На допомогу приходить тато:

— Якраз учора був день народження... Скорочене «Тео» до нього не пристало, так і кличемо — повним ім’ям або з ласкавим «чик».

— У п’ять, напевно, взяв уже до рук скрипку?

— Чому в п’ять? У три! Вже грає учнівські скрипкові концерти...

— Повторює шлях тата?

— Не зовсім. Я починав у шість iз половиною. Вчила мене мама, потім поступив до музичної десятирічки, у клас чудового педагога — Олександри Деркач.

— А перший свій виступ пам’ятаєте?

— Перший... Мамо, коли був перший? У консерваторії? Так, пригадую: у Малому залі... Зі мною грала піаністка... Вона, до речі, була тепер у залі на львівському концерті. Хто вона тепер, мамо?

— Концертмейстер струнно–смичкового відділу нашої академії.

— Чи пригадується настрій від першого публічного виступу, якась ейфорія? У якому то було віці?

— Сім, ні, вісім років. Другий клас. Я заграв — мені здалося, що все було дуже добре. Та піаністка потім сказала, що я... щось там пропустив. А в той момент відчував піднесення, умостився на перший ряд серед слухачів, щоб почути, як грають інші.

— Напевно, ходили ж і на філармонійні концерти?

— Звичайно! Ходили батьки — і мене брали з собою.

— Пам’ятаю, взяли зовсім ще малого на концерт Святослава Ріхтера,— додає мати, — у затемненому залі, зі свічками на сцені... Сиділи на балконі, думали, буде крутитися, не слухати. А був дуже уважний, слухав гарно.

— Участь у конкурсах була ще у школі?

— Так. Почав зі всеукраїнського — у Херсоні, а другим був імені Дваріонаса — у Латвії. Там теж пройшов у фінал, отримав премію. Після конкурсу сталося те, що визначило увесь подальший шлях, — зустріч з Альберто Лисим. Було це влітку 1994–го — якраз тоді, пам’ятаю, був чемпіонат світу з футболу. Ще зранку дуже хотів подивитись футбол...

— А сам трошки грав у футбол?

— Звичайно! Щодня! Але почув, що Альберто Лисий прибув до Львова з концертом, і мені було цікаво його послухати — спочатку на репетиції з оркестром, а згодом у концерті. Наступного дня він зробив майстер–клас у консерваторії. Мені теж запропонували заграти — серед двох консерваторських та двох учнів школи. Ще зовсім свіжою була моя конкурсна програма — і Бах, і Паганіні, і Тартіні, я йому досить багато пограв...

— Де було більше хвилювання — на конкурсі чи перед Альберто Лисим, визнаним метром скрипки, представником уславленої школи, згодом — Академії імені Єгуді Менухіна?

— У той момент я не дуже хвилювався — все ж таки приїхав з конкурсу, та ще й одним із переможців. Звичайно, конкурсна атмосфера дещо гнітить, а тут, гадаю, грав більш розкуто, легко. Забiгаючи наперед, скажу: це був перший і останній раз, коли стояв перед паном Альберто так спокійно; пізніше, коли на його запрошення приїхав до Швейцарії, перед ним було тяжко грати. Перші уроки — взагалі катастрофа: не давав і кількох нот узяти. «Ні ритму, ні інтонації, ні звуку — нічого нема! Так, трошки пальці бігають...». Наполегливо домагався якості, ставив перед кожним високу планку.

«Не народжений для конкурсiв», але лауреат

— У Швейцарії вдалося «осісти» відразу?

— Ні. Спочатку були двомісячні літні майстер–класи.

— Чиїм коштом?

— Дорога — власним (до Лозанни через Варшаву автобусом), а решта — за рахунок швейцарської школи. Забезпечили харчування, дали і деякі гроші; ми мешкали у шкільному приміщенні — гарному білому будинку, отже, проблем не було.

— А спілкування? З маестро Лисим, українцем за походженням, можна було й українською, а з іншими? Адже там люди з різних країн.

— Трошки англійською... Зрозуміло, мова була на нашому тодішньому середньошкільному рівні, а він — самі знаєте який. Та з часом вже дещо розумів. І збагнув, що треба міцніше братися не лише за скрипку, а й за мову. Екзамену тоді не довелося складати — я був молодший за тих, кого приймали до школи Менухіна, і повернувся до Львова. Поступив у консерваторію (нині — Національна музична академія імені М. Лисенка), рік провчився. Альберто Лисий знову приїхав до України, я йому пограв (у Києві), він сказав: «Приїжджай». Був екзамен, за ним — швейцарські навчальні будні. До Львова приїздив тричі на рік — канікули були у вересні, на Різдво та на Великдень. Старався за цей час складати консерваторські іспити. Вчився паралельно — там і тут. У Львові на державних, на п’ятому курсі, головою комісії був Богодар Которович. Зі школи Менухіна, де продовжував навчання, я їздив на конкурси. Спочатку не хотіли відпускати, але з часом зглянулися — побачили моє бажання випробувати себе на міжнародних «ристалищах». Це були конкурс Людвига Шпора у Веймарі (молодіжний), потім — конкурс Лiпiцера в Італії. Серйозне було «поле битви», з тих, що входить до асоціації великих конкурсів. На другому турі дістав призи за найкращу сонату і як наймолодший фіналіст. Мені сказали, що у другому турі набрав найбільше балів. Шестеро нас було у фіналі, мав грати відразу два концерти, Сен–Санса і Барбера, але був ще не досить добре до них готовий; результат — п’ята премія. І почав тоді націлено готувати програму на Брюссель, на конкурс королеви Єлизавети. Було непросто, адже багато грав у Альберто Лисого в Камераті, у концертах — ми їздили двічі в Аргентину, в Канаду. Альберто любив часто міняти виконувані твори, щоб не грати одне й те саме. І так вийшло, що минув відведений на підготовку до конкурсу рік, Брюссель «на носі», а ще програму як слід не шліфовано. Багато чого довелося з нуля вчити. Ні Бартока, ні Шимановського (для другого туру) я навіть ні разу не грав iз фортепіано. Не було тоді піаніста у швейцарській Академії, я слухав запис і під запис грав. Коли пройшов на другий тур, мені пощастило — попався дуже добрий піаніст, багато в чому мені допоміг. У фіналі постала дилема: який скрипковий концерт обрати. У моєму репертуарі їх багато, я хотів показати той, який мені вдається найкраще (Дворжака чи Сібеліуса), щоб не ризикувати. А маестро Лисий був саме за ризик («Або премію, або нічого!») — за Іспанську симфонію Лало (для скрипки з оркестром). І я взявся за Лало — п’ять частин величезної напруги. До того ж, крім обов’язкового обраного солістом концерту, за час конкурсу потрібно було вивчити ще й сучасні твори — концерт і сонату... Ризик виправдався — я став одним iз лауреатів. Потім були ще конкурси, ще премії — у Монреалі ( там у фіналі грав уже Дворжака; на кожному з конкурсів був у моїй програмі інший скрипковий концерт), в Одесі — імені Давида Ойстраха. Після нього вирішив покінчити з конкурсами: забирають дуже багато часу, здоров’я. Ні, я не народжений для конкурсів, але вони, на жаль, музикантові потрібні — для виконавської кар’єри у наші непрості часи. Для мене краще грати в концертах — сольних, ансамблевих, збагачувати репертуар камерною музикою. Ось тепер маю більший нахил до романтичної.

Страдiварi «на винос»

— Ви, напевно, природжений романтик. А як щодо іншої музики, зокрема сучасної?

— Залюбки граю різну класику, бароко, сучасну також. Мирослав Скорик написав для мене П’ятий скрипковий концерт, він мені дуже подобається, і своїм студентам даю його грати.

— Чи були концерти, які принесли відчуття найвищого творчого піку, виконавської вершини?

— Якщо конкурс — змагання з іншими, то концерт — змагання із самим собою. А в такому змаганні важко досягти вершини. Завжди відчуваєш: міг би піднятися вище, зiграти краще. У нашому фаху кращому немає меж, вдосконаленню немає кінця. Ніколи не був остаточно задоволений, хоча, звичайно, були моменти особливого піднесення, які запам’яталися. Скажімо, коли грав у Римі у секстеті — був першою скрипкою, виконували «Флорентійський сувенір» Чайковського...

—  Що вас захоплює, крім виконавства?

— Мені дуже подобається шукати унікальні інструменти. Досить часто в iнтернеті натрапляю на відомості про старовинні скрипки, хочеться їх побачити, випробувати.

— А вдається?

— Деколи мені їх показують, деколи їжджу по аукціонах. А якось після концерту в Базелі мене зустрів один добродій і каже: «Маю гарні інструменти — два Гварнері, два Страдіварі. Чи не хотіли б подивитися?». Приїхав до нього — побачив ці чудові скрипки, пограв на них. Кажу до нього: «Якраз зараз маю грати зі скрипалем, у якого — Страдіварі...». «Що ж, — чую у відповідь,— можу тобі дати один із моїх Страдіварі».

— В оренду?

— Та ні — просто дав. Щоб не простоював інструмент. Скрипка має бути в роботі. Я три концерти на тому Страдіварі відіграв. На жаль, коли їхав до України, не зміг, звичайно, брати таку скрипку — її б не пропустили через кордон.

— А робоча скрипка у вас яка?

— У мене українська — роботи Степана Мельника з Івано–Франківська. Ще від моїх шкільних років. Були й інші, але ця — рідна, грав на ній і зараз у Львові, і тоді на конкурсах, хіба що у Брюсселі — на Гварнері, якого давав мені Альберто Лисий.

— Їздите скрізь з українською скрипкою, а з яким паспортом?

— Українським. Мій дім — Швейцарія, а в серці — Україна. Давно вже міг стати швейцарським громадянином, але про це навіть не думав.

—  Ваш звичайний робочий день?

— О сьомій тридцять ми встаємо. Веду малого до школи; якщо не маю ніяких уроків, беруся за скрипку, починаю вправлятися. Останнім часом готую програму для компакт–диску — на чудовому Страдіварі. Там будуть Бах, Ізаї, Блох, Крейслер. Якщо є уроки в Женевській консерваторії (вже п’ять років там викладаю — паралельно з Академією Менухіна, де я ще й заступник директора), то сідаю на поїзд, їду в Женеву. А кожна вільна хвилина (втім, їх дуже мало!) — для спорту: граємо з сином у теніс, ганяємо футбольного м’яча... Деколи ходимо у парк, зрідка їздимо на озеро.

— Трошки докладніше — про малого. Як йому дається скрипка?

— Досить легко. Він щодня бачить з нею тата, має добрі вуха. Ясно, вправлятися не завжди прагне, як, врешті, більшість дітлахів. Я також не дуже хотів вправлятися, мене більше тягнуло до шкіряного м’яча...

— Юрій Башмет розповідав, що його мама вчиняла хитро, казала: «Піди покатайся на улюбленому велосипеді, а потім півгодинки пограєш на скрипці». І це діяло краще, ніж погрози й умовляння.

— Ми робимо щось подібне. Хіба що не з велосипедом, а з м’ячем. А потім раптом бачимо: з самісінького ранку він уже сам — зі скрипкою, щось собі награє...

Григорій ХРАМОВ