Олег Блохін. Перші матчі, перші голи

«УМ» закінчує друкувати уривки з біографічної книжки Олега Блохіна, яка вийшла в Москві 1984 року.
Співавтор — Деві Аркадьєв, переклад українською — Анатолій Сігалов. Початок — у номерах «УМ» від 15 і 29 травня та 11 червня.

Основний склад

28 вересня 1971 року «Динамо» на Республіканському стадіоні з рахунком 1:0 перемогло львiвську команду «Карпати» i стало недосяжним для суперникiв. Це було п’яте в iсторiї клубу чемпiонське звання.

Наступного дня в газетi «Советский спорт» з’явилася велика свiтлина команди i короткий текст про неї. З подивом я знайшов там і своє прiзвище. Автор, вписавши моє iм’я до списку зiрок, зробив i мене причетним до успiху, хоча я, все ще гравець дубля, нiякого вiдношення до тогочасних успiхiв динамiвцiв не мав. Рази чотири мене випускали на замiну пiд час матчiв основного складу. Але хiба це «причетнiсть»?..

І все–таки неточнiсть автора статтi сповнила мою душу радiсними надiями. Як я рвався замiнити когось зі старших!

...Тренер Олександр Олександрович Севидов замiнив у «Динамо» Вiктора Маслова й дуже iстотно вiдрiзнявся вiд свого попередника — i зовнiшнiстю, i характером. Якщо Маслов пiсля невдач вергав громи i блискавки, Севидов вважав, що спокiйний дiловий тон — значно сприятливiший при вирiшеннi спiрних i гiрких питань.

Ми знали, що вiн захоплюється музикою, знає її майже професiйно. Можливо, саме любов до музики зробила Севидова м’якою i доброю людиною. Вiн любив пограти з хлопцями в шахи, поговорити про їхнє особисте й футбольне життя.

У лiнiї нападу для мене ще не було мiсця, на поле виходили Бишовець, Пузач, Хмельницький — гравцi збiрної... Одного разу я не втримався, пiдiйшов до Севидова i рубонув у вiчi:

— Якщо не будете ставити мене в основу, пiду з «Динамо».

Сан Санич спокiйно запитав:

— А куди, якщо не секрет?

Я зрозумiв, що погарячкував, адже з київського «Динамо», про яке мрiяв iз дитинства, я нiкуди не пiду.

— Ти дарма ображаєшся на мене, — вiв далi Севидов. — До основного складу тобi ранувато — для тебе це буде дуже велике навантаження, а крiм того, в тебе не все ще виходить у грi. Але не сумуй, ти ще награєшся, з твоїми даними скоро станеш великим футболiстом. Потрiбно трiшечки терпiння.

Із роками я зрозумiв i оцiнив мудрiсть i людянiсть Севидова, який не кинув у бiй мене, 18–рiчного заводного хлопця, бо я легко мiг би «зiрвати голос», розгубити найкращi якостi.

* * *

Скажу вiдверто: непросто було менi влитися в основний склад. І це при тому, що я — киянин, який вирiс у динамiвському футбольному колективi. А наскiльки ж важче тим футболiстам, яких запрошують з iнших мiст! Я бачив, як нелегко долав цю перешкоду мiй найближчий друг Льоня Буряк.

Ми зустрiлися в купе поїзда, який вiз збiрну України до Сiмферополя, де ми мали грати в турнiрi на «Кубок надiї». У Сiмферополi нас поселили в одному номерi готелю, i ми познайомилися ближче. Говорив вiн тихо, тримався скромно. Про себе розповiв, що народився в Одесi, як i всi хлопчаки з Пересипу, три чвертi дня проводив на вулицi. Звiдти ж i потрапив до футбольної секцiї дитячої спортивної школи при одному із заводiв. Потiм — гра в дублi й основному складi «Чорноморця», звiдки його запросили до Києва, з якого Буряк двiчi... тiкав — сiдав на поїзд i тiкав. Його повертали. Як i я, вiн зрозумiв, що в лiнiї пiвзахисту, де виблискували Мунтян, Колотов, Веремєєв, Трошкiн, йому мiсця немає. Отже, схожа доля двох невдах зблизила нас: разом ходили на тренування, просили тренерiв, аби нас заявляли на гру до одних i тих самих збiрних, щоб оселяли разом у готелях.

Одного разу Льоня зiзнався: «Єдине, що мене зiгрiває в Києвi, — дружба з тобою». Зi свого боку, як мiг, я намагався розвiяти смуток друга. Скоро Льоню полюбили i мої батьки, i вiн часто бував у нас удома.

Як гравець вiн менi завжди подобався. Було в його манерi щось пiвденне: пластика, вiдмiнне вiдчуття м’яча. Хавбек на полi — трудiвник, i Буряк — не виняток. За роки спiльних виступiв ми з ним так зiгралися, що розумiли один одного без слiв.

Згодом у доробку Льонi з’явилися п’ять золотих медалей чемпiона СРСР, бронзова — за Олiмпiаду–1972, пам’ятнi — за перемоги в Кубку кубкiв та Суперкубку УЄФА. У цьому ми йшли майже поруч. А от у сiмейному життi Буряк мене обiгнав: того року, коли я одружився, сину Буряка Андрiю йшов п’ятий рiк, i перший рiк виповнився доньцi Оксанцi...

* * *

Зима 1972 року видалася теплою, без снiгу, i вже в сiчнi команда провела тренування на базi в Кончi–Заспi. І ось, нарештi, настав мiй час: перший свiй матч в основному складi клубу я зiграв навеснi того року в Києвi проти ташкентського «Пахтакора». Цього разу Севидов випустив мене не на замiну, як бувало до цього, — я вийшов на поле в основi пiд номером «11». Гра менi здалася сумбурною, але пiсня неї залишилася радiсть: Республiканський стадiон, доброзичливi глядачi, основний склад i... два голи, якi менi вдалося забити. Таке запам’ятовується назавжди.

Тепер Севидов регулярно ставив мене в основний склад. Але тут почалися iншi бiди: команда мене не прийняла. Старшi товаришi, зокрема мiй кумир Володимир Мунтян, змушував мене раз у раз засмучуватися. Справдi, Мунтян був основним диригентом «Динамо» — вiв усю гру, пасував м’ячi нападникам. А мене Мунтян iгнорував: або зовсiм не вiддавав пас, коли я вiдкривався, або вiддавав, коли я його не чекав i був у невигiднiй позицiї. Те саме робив Толя Бишовець. Це змусило мене замислитися над своєю грою. Зрозумiв, що на притаманнiй менi великiй швидкостi м’яч не обробиш, а крiм того, в менi мiцно засiли стереотипи лiвого крайнього нападаючого, яким я був iз дитинства. Вважалося, що я прагну лише iндивiдуальної гри. Але передi мною поставало й iнше запитання: коли я повинен вiддавати пас? Кому? І навiщо, якщо м’яч у мене, а до ворiт недалеко?..

Це, втiм, не завадило Севидову всупереч колегам з основного складу ставити мене в найнапруженiшi мiжнароднi поєдинки, такi, скажiмо, як розiграш Кубка європейських чемпiонiв. Тут ми протистояли австрiйцям, полякам, iспанцям, i партнером моїм був Стефан Решко. Та от бiда: маючи безлiч вигiдних положень, ми змогли вийти на рахунки 0:0, 1:1... Хапаючись за серце, змарнiлий вiд хвилювання Севидов ходив бiля дверей роздягальнi, нiкого не пускаючи до нас, — прикро було Сан Саничу...

І раптом незабутнє iнтерв’ю видатного тренера iспанського «Реалу» Мiгеля Муньйоса. На запитання журналiстiв про те, кого з динамiвських гравцiв вiн узяв би до свого клубу, уславлений тренер вiдповiв: «Блохiна, Колотова, Мунтяна — це справдi гравцi екстра–класу».

Це надихнуло й мене, i товаришiв по командi змiнити ставлення до мене. І результат не забарився: у сезонi–1972 я забив 18 голiв, через рiк — 14. Спортивнi журналiсти назвали мене кращим футболiстом Радянського Союзу. Кому з одноклубникiв не хотiлося таких гучних титулiв, які ранiше завойовували лише москвичі?..

Поступово нестримну похвалу на свою адресу я почав сприймати спокiйно, вважаючи, що лестощi і ярлики, введення мене до десяток i п’ятiрок кращих — то суто журналiстськi забави.

* * *

Восени 1973 року в клубi знову — вдруге за моє коротке футбольне життя — зняли тренера. Тiєї пам’ятної осенi командi представили нового наставника, з приходом якого в київському «Динамо» почалася «нова хвиля».

Це сталося у Львовi на зу­стрiчi з «Карпатами», де ми й побачили Валерiя Васильовича Лобановського. Добре знали його як чудового футболiста, а вiдтепер 34–рiчний Лобановський став старшим тренером «Динамо».

Повiвся новий наставник досить дивно: мовчки придивлявся, прислухався, нi у що не втручався. Ми також придивлялися до Лобановського. Вiн був наш, динамiвський, 1961 року з командою став чемпiоном країни. Ветерани розповiдали, як свого часу грав новий старший тренер, смiялися над курйозами зi спортивного життя Лобановського. Та дуже скоро всi облишили жарти: усiх насторожила його замкнутiсть, мовчазнiсть, суворий вигляд обличчя, педантизм навiть у дрiбницях.

Начальником команди став також добре вiдомий нам Олег Петрович Базилевич. Ми розумiли: великi друзi Лобановський i Базилевич грали разом не один рiк, i зiгранiсть на полi вирiшили продовжити в тренерськiй роботi. З перших днiв спiльної роботи вони на рiвних брали участь у навчально–тренувальному процесi. З таким «двовладдям» у клубi нiхто з нас iще не стикався.

Валерiй Лобановський — iнженер за освiтою, з юних лiт закоханий у футбол, високий на зрiст, мав неабиякий досвiд тренерської роботи — очолювана ним команда «Днiпро» прогресувала, за що Лобановський отримав у вiцi 32 роки звання заслуженого тренера УРСР та орден «Знак пошани».

Скоро тандем перерiс у трiйцю: додався кандидат педагогiчних наук Зеленцов. Утрьох вони розробляли рiзнi моделi тренувань, шукали пропорцiї роботи й вiдпочинку спортсмена.

Змiст тренувань рiзко змiнився, помiтно зросли об’єм, iнтенсивнiсть, швидкiсть, атлетизм, навантаження збiльшилися у п’ять разiв! У мене, у друзiв по командi почали болiти м’язи нiг, спини й тазу, адже нiколи ранiше вони не знали таких навантажень. Інодi команда виявляла вiдкритий спротив. Для чого нам штанга, пудовi гирi, важкi набивнi м’ячi, легкоатлетичнi бар’єри?..

Лобановський або Базилевич час вiд часу мене запитували: «Втомився?». Я ствердно кивав, а вони: «Перепочинь трохи i ще раз спробуй». Я роздратовано вiдповiв: «Хоч стрiляйте, бiльше не можу». А Льонi Буряку кажу: «Все, кидаю «Динамо», нехай Лобановський свої дослiди проводить з iншими, я ж так бiльше не можу».

Здається, пiвкоманди тiєї весни вирiшило пiти з «Динамо». Але нiхто нiкуди не пiшов. Почали звикати до нових вимог.

* * *

...Ішов четвертий рiк мого життя у великому футболi. В активi — бронзова медаль Олiмпiади–72, срiбнi медалi двох чемпiонатiв країни. Я вважався найрезультативнiшим форвардом у вищiй лiзi. І раптом — чемпiонат свiту 1974 року у ФРН. Радянськi футболiсти спостерiгали за ним по ТБ. Згадую хол на другому поверсi нашої бази, де був телевiзор iз великим, як на тi часи, екраном.

Головна iнтрига чемпiонату — протистояння збiрних ФРН i Голландiї, яких уособлювали свiтовi зiрки Мюллер та Кройфф (в оригiналi у текстi Блохiна—Аркадьєва — Круiфф, так тодi було прийнято писати. — Ред.). Хто ж нам, динамiвцям, iз них ближчий, чому вiддати перевагу — романтицi чи тверезому розрахунку?.. За рiзнi команди «хворiли» не лише гравцi «Динамо», як я бачив, а й усi кияни, вся Україна. Особисто я спочатку вболiвав за бразильцiв, а коли вони вибули — за голландцiв. Менi здавалося, що збiрна Голландiї показує нам футбол далекого майбутнього. Голландцi — справжнi романтики м’яча, особливо вже тодi легендарний Йохан Кройфф. Нехай по телевiзору, але я побачив його гру. У моїй футбольнiй бiографiї це був переломний момент, я в тi днi ходив неначе заворожений. Гра Кройффа справила на мене таке сильне враження, як, скажiмо, прилiт марсiан. Така манера гри означала катастрофу особисто для мене — у голландському футболi нападаючий грає не лише на своєму краї, а по всьому фронту атаки; Кройфф, до того ж, вiдходить назад, сам органiзовує атаку. Вiн чудово бачить поле, тонко розумiє гру й вiдмiнно керує дiями партнерiв.

Той наочний урок, який продемонстрував Кройфф, став для мене потужним поштовхом, примусив до постiйного пошуку та iмпровiзацiї. Можу з упевненiстю сказати, що я почав формуватися як футболiст лише на четвертому роцi життя у великому футболi — вiдтодi, як побачив гру Кройффа.

Я мало не в муках порiвнював, аналiзував, спiвставляв гру європейця Кройффа, якого бачив з екрана телевiзора, й латиноамериканця Пеле, чию гру я бачив лише у фiльмах про бразильський футбол. Перевагу вiддавав не акробатицi й цирковим трюкам Пеле, а зваженiй, осмисленiй i не менш вiртуознiй грi Кройффа. А зрештою, вирiшив я, треба брати краще вiд них обох, додаючи щось своє — українське, динамiвське.