Ніна Ананіашвілі: Люблю щирих людей і зневажаю снобів

Фантастична, неперевершена і незрівнянна, абсолютна зірка і чарівниця танцю... Не перерахувати всіх епітетів, котрими шанувальники балету (професійні критики — в тому числі) нагороджували і продовжують нагороджувати Ніну Ананіашвілі. Прима Большого театру в Москві і guest star American Ballet Theatre (ABT) у Нью–Йорку, Ананіашвілі в 2004 році несподівано для багатьох повернулася до рідної Грузії, де очолила балетну трупу Тбіліського театру опери та балету імені Захарія Паліашвілі. Але й сама танцювати не полишила. І танцює до сьогодні, та ще й як! Минулої суботи київська публіка мала змогу переконатися в цьому на власні очі. На сцені Національної опери України легендарна балерина вела сольну партію в «Лебединому озері» (принца Зігфріда танцював Денис Матвієнко). Дивлячись на Одетту–Одилію у виконанні Ананіашвілі, просто неможливо було повірити, що наступного року їй виповниться 50...

«УМ» пощастило напередодні спектаклю взяти ексклюзивне інтерв’ю у світової зірки. Аби не втрачати час, артистка запропонувала поставити їй запитання в машині по дорозі на радіо, де на неї також чекали журналісти. До машини Ніну супроводжували дві літні жінки, тож наша бесіда розпочалася з теми балетних шанувальників.

Неймовірно, але факт: 27 прем’єр за три роки

— Жінки, яких ви тільки–но бачили, слідкують за моєю кар’єрою впродовж 30 років, — каже Ніна Ананіашвілі. — От і цього разу, дізнавшись що я танцюватиму в Києві, приїхали з Москви. І вони не якісь там родички мільйонерів, що можуть легко подорожувати по світу. Звичайні глядачі. Економлять, аби знайти гроші на поїздку. А ще — збирають журнальні та газетні вирізки зі статтями про мене. Не пропустять жодної рецензії. Ну як не любити таких людей?

— Пані Ніно, наскільки це складно — стільки років танцювати найскладніші партії? Та ще й поєднувати артистичну кар’єру з обов’язками художнього керівника театру?

— На посаду худрука Тбіліського театру мене запросив особисто президент Грузії Михаїл Саакашвілі. Погодитися на його пропозицію було непросто, оскільки на той час я активно танцювала, графік виступів було розписано на два роки вперед. Але я дуже люблю рідну Грузію. Хоча в світі мене всі знають як російську балерину, проте я ніколи не забувала про свої корені. Де б я не виступала, завжди при нагоді старалася наголосити, що я представниця грузинського народу — маленького, але надзвичайно багатого на таланти... Погоджуючись очолити грузинський балет, я попросила дати мені три роки на «перебудову». Цього часу, гадала, буде достатньо, аби побачили, на що я здатна як керівник. І ті три роки були просто неймовірними. Ми поставили 27 (!) нових спектаклів. Артисти буквально падали з ніг. Досвідчені педагоги (декого я знала ще з часів, коли сама навчалася в тбіліському хореографічному училищі) нарікали: «Ніно, ну хіба можна працювати в такому темпі? Ми ще від попередньої прем’єри не відійшли, а ти вже запланувала наступну». Проте я знала: інакше прориву не буде, так і варитимемося у власному соку, на периферії світового балетного процесу... Сьогодні Тбіліський театр веде дуже активне гастрольне життя. Наш гастрольний тур містами США освітлювався на сторінках «Нью–Йорк таймс» і «Вашингтон пост». Інакше кажучи, про нас дізнався весь світ. Адже ситуація на мас–медійному полі сьогодні така, що ти можеш скільки завгодно з величезним успіхом танцювати в Парижі та Лондоні, і про це ніхто не знатиме. Зовсім інша справа — засвітитися в Америці.

— А як вам вдається тримати себе в такій чудовій формі? Вашій фігурі можуть позаздрити 18–річні дівчатка...

— Багато що залежить від природи. Мій педагог, народна артистка СРСР Раїса Стручкова з цього приводу казала: «Мама й тато теж важливі». Звісно, велике значення має самодисципліна. Мій робочий день щодня починається з класу. Постійний тренаж примушує організм триматися у формі... Чому я не полишаю сцену? Головна причина — я потрібна театру як артистка. По–перше, молоді колеги вчаться, дивлячись на мене. По–друге, моє ім’я на афіші допомагає зарубіжним продюсерам «продавати зал». А ще для мене було принциповим повернутися в балет після народження дитини. Не хотілося, щоб у донечки, коли вона виросте, склалося враження, що я залишила сцену через неї. Єлені вже шість років. Не знаю, ким донька стане в майбутньому, але зараз вона залюбки танцює вдома перед дзеркалом. А ще Єлена, на відміну від мене, має гарний слух. Коли за святковим сімейним столом (а у нас, грузинів, свята без пісні не буває), я беру не ту ноту, то донька каже: «Мамо, ти краще танцюй, а співати будемо ми з дідусем».

«Грузинська традиція — три покоління в одному домі»

— Ваш чоловік Григол Вашадзе є міністром іноземних справ Грузії. Тобто обоє ви — люди надзвичайно зайняті. Знаходити час для сім’ї та дому вам, мабуть, дуже важко...

— Вільного часу дійсно дуже мало, тому ми цінуємо кожну хвилину, яку проводимо в родинному колі. Взагалі в Грузії сімейні цінності завжди були, є і, сподіваюсь, залишатимуться на першому місці. У нас до сьогодні звичним є, коли під одним дахом живе одразу три покоління — діти, батьки і дідусі–бабусі. І мене, і мого чоловіка виховували бабусі. З нами також живе мій батько. Зв’язок поколінь — це надзвичайно важливо. Ще в дитинстві я перейняла від своєї мами — хоч якою стомленою ти повертаєшся додому, але треба обов’язково зібрати за столом усю родину (а нас, дітей, у батьків було троє) — щоб кожен розповів, як минув день, що було цікавого, які проблеми виникли. А головне — поділитися теплом душі... І така ж традиція є в моєму домі. Хоча б півгодинки, але маємо посидіти в сімейному колі.

— У багатьох із нас словосполучення «грузинський балет» насамперед асоціюється зі знаменитим ансамблем Сухішвілі. Чи існує між вашим театром і вищезгаданим колективом негласна конкуренція — за фінансування, увагу з боку глядача, меценатів тощо?

— Балет Сухішвілі — це наш загальнонаціональний скарб. Немає, мабуть, грузина, який не пишався б цим колективом. Ілля Сухішвілі та Ніна Рамішвілі були не просто засновниками ансамблю народного танцю Грузії. Вони обоє, а також Давид Джавришвілі, систематизували багатющий танцювальний фольклор (не лише грузинський, а й інших народів Кавказу). Підняли народний танець на рівень високого мистецтва... Конкуренції між нашими колективами немає, бо працюємо на різному творчому полі. Ми — класична балетна трупа. Звісно, крім загальновідомих класичних балетів («Лебедине озеро», «Дон Кіхот», «Жизель» і т.д.) наш репертуар включає чимало вистав сучасних хореографів — Ештона, Макміланна, Ратманського, Посохова, Баланчіна (хоча постановки останнього вже також вважаються класичними). Є в нас і вистави на грузинську тематику — але це балет, а не народні танці... До речі, випускники Тбіліського хореографічного училища, де я також є художнім керівником, частенько йдуть працювати в ансамбль Сухішвілі. А рокіровка навпаки — з «народників» у «класики» — неможлива. Класичний балет — це особливе мистецтво, що вимагає спеціальної підготовки з дитячих років.

«Літак та екіпаж до польоту готові»

— Вам, напевно, вже набридли запитання про горезвісний «грузинсько–російський конфлікт», але якщо я омину цю тему, то читачі мене не зрозуміють. Ви — народна артистка Росії, маєте безліч шанувальників серед росіян. Чи змінилося ваше особисте ставлення до Росії після подій 2008 року?

— Дійсно, для мене це дуже болюча тема. Як балерина я відбулася в Москві. І я завжди буду вдячна своїм педагогам в училищі і театрі, колегам... Події 2008 року й досі згадую з почуттям страху. Я тоді перебувала за кордоном — наш театр виступав на фестивалі в Единбурзі. Найскладнішим було заспокоїти артистів. Усі переживали за рідних, зв’язку не було — Грузія опинилася в ізоляції, мобільні телефони були відімкнені. І тільки я, завдяки тому, що чоловік працював в уряді і мав доступ до дер­жавного зв’язку, хоч якось тримала руку на пульсі. Своїм колегам я так прямо сказала: «Наш фронт — тут, на сцені. Ми маємо гарно виступити. І це буде найкраща підтримка для наших рідних». Старалася бути спокійною, хоча всередині все тріпотіло від хвилювання, адже в Тбілісі залишилася трирічна донька... Додам, що в ті дні мені зателефонувала величезна кількість людей із Росії — колеги, друзі, шанувальники. Всі непокоїлися, пропонували допомогу. Один знайомий навіть цілком серйозно запитав: «Скажи, куди саме прислати літак для евакуації»... Взагалі дуже хочеться, щоб між людьми не виникали політичні бар’єри. І я не втрачаю надію ще хоча б раз станцювати на сцені мого рідного Большого театру.

— Цьогоріч ви вже вдруге приїж­джаєте до Києва. Що вас пов’язує з нашим містом?

— Скажу чесно, до 2012 року я жодного разу не була в Києві. Декілька разів виступала в Донецьку, куди мене запрошував Вадим Писарєв, а от зі столицею України якось не складалося. Хоча я знала, що в Києві сильна хореографічна школа, адже багато її представників стали світовими зірками. І от цьогоріч я нарешті відкрила для себе Київ. У березні наш театр уперше виступив на сцені Національної опери України. Тоді ж я отримала запрошення від Дениса Матвієнка станцювати разом iз трупою НОУ. З радістю погодилася. Приємно, що моє «відкриття Києва» збiглося з 20–річчям відновлення дипломатичних відносин між Грузією та Україною. До Києва я приїжджала разом із чоловіком. Тобто ми обоє (кожен по–своєму) прокладаємо «містки дружби» між народами.

— Київ і вся Україна зараз живе футболом. А ви любите цю гру?

— У Грузії футбол люблять усі. Маленькою я залюбки ганяла м’яч разом зі старшими братами... Футболістів ціною за їхню безпосередність. Узагалі в людях більше всього не люблю снобізму — у будь–якому вигляді. Верх снобізму — це публіка, що приходить на закриті (тобто корпоративні) вистави у Большому театрі. Танцювати на таких виставах — справжня мука, бо не відчуваєш тепла від залу. Причому страждають обидві сторони — і «діамантові» глядачі (їм–бо насправді хочеться зовсім іншого видовища, сюди прийшли лише заради статусу), і артисти на сцені... Футбол — видовище демократичне, і саме цим, мабуть, пояснюється його неймовірна популярність у світі... А ще я дуже люблю фігурне катання. Сама до балету займалася у секції фігурного катання. Приємно, що Грузія має сьогодні сильну фігуристку — призерку чемпіонатів Європи Єлені Гедеванішвілі. Взагалі я радію за кожного співвітчизника, хто прославляє нашу країну. Так само, як і відчуваю біль, коли дізнаюсь про недостойну поведінку людини з грузинським прізвищем. Адже кожен з нас, хоче він того чи ні, презентує у світі не лише самого себе, а ще й свою сім’ю, родину і націю...

ДОСЬЄ «УМ»

Ніна Ананіашвілі

Грузинська балерина, народна артистка Грузинської РСР (1989), народна артистка Росії (1995).

Народилася 19 березня 1963 року в Тбілісі.

Навчатися балету починала в Тбіліському хореографічному училищі. Згодом продовжила навчання в хореографічному училищі в Москві. В 1981 році була зарахована в трупу Московського Большого театру і майже одразу стала примою–балериною.

Переможниця найпрестижніших Міжнародних конкурсів: у Варні (1980 р., золота медаль); Москві (1981 та 1985 рр., золота медаль); у місті Джексон, штат Міссісіпі, США (1986 р., гран–прі). Впродовж 16 років була запрошеною солісткою American Ballet Theatre (Нью–Йорк), виступала на сцені «Метрополітен–опера».

З 2004 року — художній керівник балетної трупи Тбіліського театру опери та балету.

Чоловік балерини Григол Вашадзе з 2008 року обіймає посаду міністра закордонних справ Грузії.