Вікторія Борщенко: Не думаю, що я погодилася б змінити паспорт

Для більшості українських збірних з ігрових видів спорту виступ на континентальних першостях — це більше виняток, ніж закономірність. Проте є в нашій державі колектив, який за всі роки незалежності не пропустив ще жодного чемпіонату Європи. У грудні жіноча гандбольна збірна гратиме вже на 11–му Євро поспіль.

Лідеркою нинішнього складу «синьо–жовтих» без сумніву можна назвати Вікторію Борщенко. 26–річна уродженка Херсона, яку на минулому ЧЄ кілька разів нагороджували титулом «найкращий гравець матчу», і тепер веде за собою колектив. У відборі до ЧЄ–2012 гравчиня волгоградського «Динамо» стала найрезультативнішою в збірній України, закинувши 35 м’ячів. А своєму клубу допомогла виграти титул чемпіона Росії.

Зазвичай у сезон відпусток легіонерки хоч на кілька тижнів намагаються зазирнути на Батьківщину. Тут кореспондент «УМ» і розшукав зірку українського гандболу. До речі, як і відомі футболісти — Кантона, Бекхем, Роналдо, Шевченко, Віка грає в збірній під сьомим номером.

«Завдання на рік я виконала»

— Вікторіє, за підсумками євровідбору ви стали найкращим бомбардиром збірної України. Висока результативність — це ставка тренера, робота команди чи щось інше?

— Справді?! Я не знала, що стала кращим бомбардиром команди на відбірковому турнірі. Хай там як, але сказати, що весь колектив грав на мене, не можу. У збірній нині підібрався такий склад — Бородіна (Підпалова), Манагарова, Ніколаєнко, що кожен із нас може забити велику кількість м’ячів. Тож ніякого акценту саме на мою персону ніхто не робив. Напевно, це збіг обставин, адже, до всього, я ще й виконую семиметрові. Тож виходить, що за свою високу результативність я маю дякувати іншим гравцям, які заробляли пенальті.

— У футболі неодноразово доводилося бачити, як гравці в суперечках виборюють право виконати пенальті чи штрафний удар. У гандболі теж так?

— Ні. Кидати семиметровий — це досить відповідальний момент, адже вся команда працювала над тим, щоб його заробити. Пенальті в гандболі призначають значно частіше, ніж у футболі, тому психологічно дуже важко пробивати їх. Тим більше, коли проти тебе грає сильний воротар.

Не кожен гравець візьме на себе відповідальність кидати семиметровий. У нашій збірній визначають того, хто виконуватиме цей кидок, а я в цьому переліку йду першою. А вже коли не забиваю — тоді хтось інший підхоплює естафету.

— А чи часто ви залишаєтеся на додаткові тренування, окремо від команди?

— У збірній не надто вдається позайматися самостійно, тому що там серйозні навантаження і робота дещо інша, ніж у клубі. А от у «Динамо» я дуже часто залишаюся після тренувань, щоб відпрацювати якісь елементи. Останнім часом у Волгограді я граю на позиції розігруючої, тоді як у збірній — на лівому краю, тож доводиться інколи потренувати кидки з краю, щоб не забути цей гандбольний прийом.

— Попри відпускний період, ви все одно тренуєтеся?!

— Так, звичайно. Разом із Настею Бородіною ходимо до спортзалу, підтримуємо форму.

«Чемпіонство відзначили душем із шампанського»

— На початку сезону ви казали, що у Волгограді не маєте постійної ігрової практики. Чи змогли вибороти право грати в «основі»?

— Коли грала на краю, не завжди з’являлася на майданчику з перших хвилин, однак під кінець чемпіонату, особливо у фінальній серії, коли тренер перевів мене на позицію розігруючої, виходила в основному складі.

Що стосується семиметрових, то від самого початку, як тільки я з’явилася в «Динамо», всі кидки з «позначки» були мої.

— Вигравши першість, ваш клуб удесяте став чемпіоном Росії. А для вас це другий титул поспіль. Цікаво, як жінки святкують чемпіонство?

— Цього року, перемігши в серії післяматчевих пенальті «Ростов–Дон», ми на майданчику обливалися шампанським. Гравці поливали тренера, тренер — нас. А далі вже було «мирне» святкування. У роздягальні нас привітав наставник, керівництво клубу. На цьому урочистості й закінчилися.

— Преміальні, подарунки також були?

— Звісно, в контракті прописані преміальні за чемпіонство. Але їх ми не отримуємо відразу після гри — дадуть, коли повернемося з відпустки. Не знаю, як воно буде, але думаю, що титул чемпіонок Росії має бути винагороджений відповідним чином.

— Очевидно, ви переїхали грати за кордон не від хорошого гандбольного життя в Україні. Тепер, коли ви граєте в сильному чемпіонаті, виступаєте в Лізі чемпіонів, позитиву у вашій кар’єрі побільшало?

— Ну, власне, колись і в українському гандболі були світлі дні, коли був хороший чемпіонат, сильні команди, висока конкуренція. Було тоді й матеріальне задоволення.

Натомість пристосуватися до чемпіонату Росії було тяжко — на адаптацію пішло півроку, адже, на відміну від України, там щотижня доводилося грати по два–три матчі, та ще й постійні перельоти, роз’їзди. Проте вже нинішній рік дався легко, хоча довелося зіграти багато поєдинків у чемпіонаті, Кубку країни, Лізі чемпіонів. Більшу частину матчів ми виграли — тож емоції, звісно, мали позитивний відтінок.

До того ж колектив у «Динамо» хороший. Та й дівчат з України, які мене підтримують, із якими ми їздимо до збірної, там багато. В принципі, все добре — стали чемпіонками Росії, вийшли до фінальної частини Євро — думаю, всі завдання на сезон я виконала.

«У Росії зовсім не такий менталітет, як у Західній Європі»

— У фіналі проти «Динамо» грала ваша колишня партнерка по збірній Регіна Шимкуте, яка нещодавно отримала російське громадянство. Напевно, після дворічного «карантину» Регіна зможе підсилити збірну Росії?

— Вона відмовилася від громадянства України, але я нічого не чула з приводу того, що Шимкуте виказувала бажання грати за збірну Росії. Зараз це тільки плітки. Не знаю, наскільки росіянам потрібні в національній команді натуралізовані гравці, адже в них зростає хороше покоління молодих гандболісток.

— Можливо, Шимкуте змінила паспорт, щоб не вважатися в клубі легіонеркою, і, не підпадаючи під ліміт на іноземців, мати постійне місце в «основі» «Ростова»?

— Та Регіна й до зміни громадянства грала в основному складі, була лідером команди, тягнула за собою колектив.

— А вам не надходили пропозиції прийняти російське громадянство?

— Легіонерський ліміт у чемпіонаті Росії — це три іноземці, що одночасно грають на майданчику. У нас у «Динамо» чотири легіонерки, і всі з України. Але ми якось викручувалися з цієї ситуації. Проблем не було. Ніхто у Волгограді нам не пропонував змінювати паспорти. Водночас не можу сказати, що комусь із нас це потрібно. Не думаю, що я б на це погодилася, або Бородіна чи Тимошенкова.

— А раптом у Росію почнуть їхати гандболістки із потужних європейських чемпіонатів, скажімо, скандинавки, і у вас з’являться серйозні конкурентки–легіонерки за місце у складі?

— Можу сказати, що Росія й тепер непогано забезпечує свої клуби, але європейці не дуже туди рвуться. У Росії зовсім не такий менталітет, як у Західній Європі. Не всі європейці хочуть тут жити й працювати. Нам, українкам, — легше. Простіше зрозуміти росіян, адже ми ментально майже однакові, та й гандбольні школи дуже подібні. Проте зараз обговорювати цю тему не бачу сенсу — от коли буде в команді десять легіонерок, тоді й будемо думати над цим питанням.

— Вікторіє, в одному з інтерв’ю ви казали, що ваше найулюбленіше місто —Львів, де ви провели сім сезонів, граючи за «Галичанку». А які ваші враження від Волги?

— Насправді подивитися, а тим більше відпочити на Волзі вдається вкрай рідко, оскільки ми маємо дуже інтенсивний ігровий графік. Хіба що на 1 Травня можемо подивитися на природу. А так виїжджаємо на річку не відпочивати, а тренуватися. Ось зараз повернемося з відпустки, почнеться збір — і повезуть нас на Волгу, там багато піску, по якому ми й будемо бігати.

«Раніше Леонід Ратнер був більш імпульсивним»

— Із поверненням до керма української збірної Леоніда Ратнера — коваля олімпійських нагород 2004 року — складається враження, що команда заново народилася. На одному диханні було пройдено відбірковий етап Євро–2012. Можливо, прийшов час знову поборотися за медалі континентальної першості?

— Минулого року стався неприємний епізод — програвши у «плей–оф» ісландкам, ми не потрапили на чемпіонат світу. Це було велике розчарування як для збірної, так і для мене особисто. Прикро було пропускати чемпіонат світу, де, до того ж, ми могли поборотися за олімпійські ліцензії. Власне, та поразка завдала серйозного удару по всьому вітчизняному гандболу. Коли ж прийшов Леонід Анатолійович, який практично з усіма збірницями працював раніше, відбулося командне єднання. Ми всі знаємо одна одну, стабільним складом граємо вже не один рік, тож поступово почали набирати оберти.

А стосовно медалей, то тут і планувати нічого: для кожного спортсмена, гравця — чим вище, тим краще. Мені не потрібні додаткові стимули — я знаю, навіщо я в збірній, що я хочу в ній досягти. Якщо ми потрапили на чемпіонат Європи, то що ще можна планувати? Звісно, ми хочемо його виграти. А як буде, подивимося. У будь–якому разі, планку піднімаємо високо.

— Ратнер так само емоційно поводиться на тренерському містку, як і в минулі роки?

— Коли сім років тому я з’явилася у збірній, мені здавалося, що він був імпульсивнішим. Зараз Ратнер на чолі збірної працює з Георгієм Олексійовичем Вороновим, і, очевидно, це чудове поєднання тренерів, які доповнюють один одного. Хоча... насправді Леонід Анатолійович залишився тим самим, проте коли він хоче на нас сильно покричати, нас рятує його помічник (сміється).

Хай там як, а збірна України задоволена своїми наставниками. Дякуючи їм, ми потрапили на чемпіонат Європи.

ДОСЬЄ «УМ»

Вікторія Борщенко

Майстер спорту з гандболу.

Народилася 5 квітня 1986 г. в Херсоні.

Виступала за херсонську «Дніпрянку», львівську «Галичанку», криворізький «Смарт», з 2011 р. — гравець волгоградського «Динамо» (Росія). Член збірної України.

Амплуа — ліва крайня.

Дворазова чемпіонка Росії, чемпіонка України у складі «Смарта», багаторазова призерка української першості у складі «Галичанки».

Перший тренер — Юрій Сдвижко.

Зріст — 172 см, вага — 62 кг.

Закінчила Львівський державний університет фізичної культури та спорту.